Єхануров єханув публічно. Слоненятко йшло та впало-2 (/)
11/05/2005 | Роман ShaRP
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/571/51740/
БЕНЕФІС НА БЕРЕГАХ ПОТОМАКУ
Тетяна СИЛІНА
Робочий візит прем’єр-міністра Юрія Єханурова до Сполучених Штатів був дуже гучним. Мабуть, найгучнішим із усіх прем’єрських візитів до США за роки незалежності України. Настільки гучним, що його відлуння докотилося до Києва ще до того, як Юрій Іванович знову ступив на рідну землю. Причому докотилося воно не з Вашингтона, а з... Москви та Мінська.
Якщо ви раптом подумали, що це були привітання з підписанням українською стороною довгожданого двостороннього протоколу про доступ на ринки товарів і послуг зі Сполученими Штатами, від якого вступ України у Світову організацію торгівлі залежить критичним чином, то ви, на жаль, глибоко помилилися. Якщо ж ви вирішили, що за нас пораділи наші найближчі сусіди та партнери в зв’язку зі скасуванням поправки Джексона—Веніка, то ви знову помиляєтеся.
У Вашингтоні не було гучних домовленостей. Зате там прозвучали приголомшливі одкровення українського прем’єра. Першим із них він поділився, виступаючи минулого вівторка у Фонді Карнегі. Юрій Іванович згадав про свою недавню зустріч із президентом Білорусі Олександром Лукашенком і назвав його «талановитим пропагандистом, який уміє працювати з народними масами». Після чого, як повідомляє низка ЗМІ, зізнався, що тепер йому зрозуміло, чому в 1930-ті роки німкені кричали: «Хочу дитину від фюрера!» Але при цьому, за словами Єханурова, Україна повинна вести постійний діалог із Білоруссю, і у нас із цією країною «нормальні торгові відносини».
Не знаю, як там далі складуться наші торгові відносини з Мінськом, але те, що політичний діалог найближчими днями стане напруженим і нервовим, можна прогнозувати напевне. Вже в четвер міністерство закордонних справ Білорусі повідомило, що просить українську сторону «пояснити, чи була насправді така заява прем’єр-міністра України, і що він мав на увазі». Дипломатичний скандал наявний. Безтактне й незграбне висловлювання глави українського уряду може надовго ускладнити наші відносини з непростим, але, відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України, стратегічним партнером нашої країни.
Офіційної реакції Києва на запит білоруської сторони на момент підготування цього номера до друку ще не було. Але є підстави думати, що нашим партнерам буде дано пояснення в тому дусі, що, мовляв, повідомлення ЗМІ є «вільним трактуванням» слів прем’єра і що насправді Україна виступає за розвиток добросусідських відносин із Білоруссю, котрі базуються на історичній й етнічній близькості наших народів — і далі в тому ж дусі.
Тобто винними, як завжди, виявляться дурні журналісти, у яких, певне, сталися масові галюцинації, й відразу кільком із них почулася одна й та ж фраза, що вилетіла з вуст Юрія Єханурова.
Тож не можна не згадати аналогічний випадок, який стався в Німеччині 2002 року також перед парламентськими виборами, коли одна маловідома районна газета опублікувала замітку, в якій розповіла про передвиборну зустріч тодішнього міністра юстиції в уряді Шредера Герти Дойблер-Гмелін із трьома десятками профспілкових діячів у маленькому містечку Дерендінген. Певне, не підозрюючи про присутність у залі журналістів, пані міністр, критикуючи Джорджа Буша за початок війни в Іраку, заявила, що він робить це для того, щоб відвернути громадян США від внутрішніх проблем країни. «Це — улюблений метод. Те ж саме робив і Гітлер», — процитувала міністра газета. Наступного дня це повідомлення районного видання відтворили більшість центральних електронних і друкованих ЗМІ, і в Німеччині спалахнув грандіозний скандал. І хоча, як відомо, дії США в Іраку в Німеччині ніхто не підтримував, із нищівною критикою на міністра юстиції обрушилися практично всі політичні сили країни. Г.Дойблер-Гмелін теж тоді намагалася виправдатися, спочатку заявивши, що вона такого не казала, її неправильно зрозуміли, а потім пояснювала, що вона «порівнювала не особистості Буша та Гітлера, а методи».
Правда, це дещо нагадує нашу історію з Єхануровим і Лукашенком? Але тільки дещо. Тому що, на відміну від німецького міністра, наш прем’єр поки не дав узагалі ніяких пояснень із приводу свого висловлювання. Тому що волаюча недипломатичність його слів залишилася практично непоміченою як більшістю вітчизняних ЗМІ, так і більшістю політичних сил, включаючи опозиційні. Тому що, на відміну від канцлера Шредера, який особисто написав лист Бушу з вибаченнями за свого міністра, президент Ющенко поки не прохопився жодним словом із приводу безтактності свого прем’єра. Ну і, звісно, тому що міністр Дойблер-Гмелін, зрештою, була змушена піти у відставку. В Україні ж було б просто смішно й наївно очікувати відставки високого посадовця через таку «дрібницю». Тож сумнівів стосовно того, що Україна — не Німеччина, немає жодних. І те, що Білорусь — теж аж ніяк не США, ролі в даному разі не грає абсолютно ніякої.
До речі, у Вашингтоні Юрій Єхануров згадав ще про одну сентенцію, котра стверджує, що Україна — не Росія, але, певне, вирішив дещо розширити висловлювання колишнього українського президента і повідомив журналістам: «якщо Росія вступить раніше від нас, то Україні стати членом СОТ буде практично неможливо». І якщо з приводу «білоруського» висловлювання наші держоргани ще можуть спробувати звалити всю провину на журналістів, то з «російським» випадком зробити це не вдасться. Оскільки відповідні «синхрони», тобто пряму мову, Ю.Єханурова можна була послухати на кількох українських телеканалах. Причому «синхрони» було записано явно в різних ситуаціях і інтер’єрах, із чого можна зробити висновок, що свої думки з приводу трикутника Україна — СОТ — Росія прем’єр викладав не один раз. Думка ця, безумовно, справедлива і, зауважимо, аж ніяк не нова. Тож Юрій Іванович розкрив секрет Полішинеля. Цей аргумент добре відомий і давно використовується українською стороною на закритих переговорах. А от публічно говорити про це не варто було. Як влучно зауважила з цього приводу одна з колег, загальновідомо, що кожна людина здійснює протягом дня ряд фізіологічних відправлень, але в пристойному товаристві згадувати про це не прийнято.
До речі, молодий міністр економіки Арсеній Яценюк, значно менш досвідчений у публічній політиці, ніж Юрій Єхануров, який до прем’єрського крісла обіймав посади першого віце-прем’єра, глави Фонду держмайна та губернатора, в одному з недавніх телеінтерв’ю, говорячи про вступ у СОТ України та Росії, підібрав значно дипломатичніші формулювання, підкресливши, що не слід говорити про те, що ми повинні випередити на цьому шляху Росію, а слід говорити про те, чому нам вигідне членство в СОТ.
Можна було ані секунди не сумніватися, що вашингтонська заява українського прем’єра не залишиться непоміченою у Білокам’яній. «У Москві звернули увагу на повідомлення ЗМІ про ці висловлювання. Вони викликали в російської сторони велике здивування. Для нас абсолютно неприйнятним є такий підхід, — заявив у четвер офіційний представник МЗС РФ Михайло Каминін. — Дивно чути подібні слова від нашого стратегічного партнера, із яким самою долею нам судилося жити і працювати пліч-о-пліч. Ми такого завдання перед собою ніколи не ставили і не ставимо». Росіянам справді, напевно, дивно було чути висловлювання Ю.Єханурова, котрий зовсім недавно відвідав із візитом Москву і, мабуть, говорив там дещо інші речі.
Напевно російська сторона постарається тепер по повній програмі використати допущений главою українського уряду ляп і з подвоєною силою стане наполягати на синхронізації вступу в СОТ наших двох країн. М.Каминін уже заявив із цього приводу: «Росія прагне подальшого розвитку торгово-економічних зв’язків із Україною, спільної конструктивної роботи, у тому числі в питаннях вступу в СОТ. Синхронізація та координація позицій наших держав із приєднання до СОТ підуть на користь і Росії, і Україні. В умовах тісної взаємозалежності та взаємодоповнюваності економік двох країн такі дії вкрай необхідні. У Москві розраховують, що саме такої лінії дотримується й українська сторона. Сподіваємося отримати відповідні пояснення з цього приводу».
Ось такими виявилися «головні результати» візиту Ю.Єханурова до США. Що стосується «інших», то все як завжди. Штатний борець із поправкою Джексона—Веніка стосовно України конгресмен Курт Велдон звично заявив про необхідність якнайшвидшого її скасування, щоправда, часових рамок, коли ця казка стане бувальщиною, як зазвичай, не позначив.
Як завжди, американська сторона, цього разу в особі Кондолізи Райс, звернула увагу української сторони на необхідність ухвалення ряду законів для вступу України в СОТ. Щоправда, напередодні зустрічі з держсекретарем США Ю.Єхануров у Фонді Карнегі повідомив американським політологам про виконання Україною всіх умов для підписання зі Сполученими Штатами протоколу про доступ на ринки товарів і послуг. У Вашингтона з цього приводу, певне, інша думка. До речі, Віктор Ющенко, виступаючи в один день із прем’єром, але в Києві і перед українськими журналістами, оцінив процес приведення національного законодавства до вимог СОТ виконаним аж на 65%. За такі «високі» показники ми повинні подякувати, передусім, проурядовим фракціям Верховної Ради, у тому числі й Кінаховій ППУ, і прем’єрській групі «Довіра народу», та й президентській «Нашій Україні», котрі, попри прийняте на засіданні РНБОУ (за участю і Єханурова, і Кінаха) рішення відкинути всі чвари й об’єднатися для швидкого прийняття необхідних СОТівських законопроектів, злагоджено не голосують за настільки необхідні для вступу в СОТ законопроекти.
Наостанку все ж додамо трохи оптимізму. З Вашингтона Ю.Єхануров привіз надію на те, що в січні 2006 року Сполучені Штати можуть надати Україні статус країни з ринковою економікою. Цим і утішимося.
P.S. Коли верстався номер, стало відомо, що в п’ятницю Блок Юлії Тимошенко зажадав відставки Ю.Єханурова в зв’язку з підривом ним авторитету України. Про це заявив із парламентської трибуни глава фракції БЮТ Олег Білорус, висловивши обурення висловлюваннями прем’єра, «котрі здивували як Мінськ, так і Москву». Погоджуючись із шановним депутатом у тому, що вищому керівництву країни необхідно в екстреному порядку пройти курси гарних манер і дипломатичної етики, зауважимо, що опанувати ці важливі для політика високого рангу знання не завадило б, наприклад, і Юлії Тимошенко, котра стверджувала, що «росіянам пощастило з президентом», і Олегу Рибачуку, який заявляв у Москві, що «Путін — цар». Також сподіваємося, що промахи вищих керівників країни стануть приводом не для зведення політичних рахунків, а серйозним імпульсом до підвищення культури спілкування як на внутрішньополітичному, так і на міжнародному рівні.
Вимучило-таки коментар Міністерство закордонних справ України. Як і передбачало «ДТ», Б.Тарасюк повідомив, що висловлення Ю.Єханурова про президента Білорусі О.Лукашенка було «вільно інтерпретовано ЗМІ».
А "Слоненятко йшло та впало", - назва статті Тетяни Коробової, присвяченої схожим "подвигам" на дипломатичній ниві іншого "героя" президентської суперкоманди - Рибачука.
Посилання ось: http://www.oboz.com.ua/news/2005/10/1/48444.htm
Схоже, що така "дипломатичність" нового вищого керівництва держави - це, як кажуть комп*ютерники, не баг, а фіча, тобто не виняток, а правило.
БЕНЕФІС НА БЕРЕГАХ ПОТОМАКУ
Тетяна СИЛІНА
Робочий візит прем’єр-міністра Юрія Єханурова до Сполучених Штатів був дуже гучним. Мабуть, найгучнішим із усіх прем’єрських візитів до США за роки незалежності України. Настільки гучним, що його відлуння докотилося до Києва ще до того, як Юрій Іванович знову ступив на рідну землю. Причому докотилося воно не з Вашингтона, а з... Москви та Мінська.
Якщо ви раптом подумали, що це були привітання з підписанням українською стороною довгожданого двостороннього протоколу про доступ на ринки товарів і послуг зі Сполученими Штатами, від якого вступ України у Світову організацію торгівлі залежить критичним чином, то ви, на жаль, глибоко помилилися. Якщо ж ви вирішили, що за нас пораділи наші найближчі сусіди та партнери в зв’язку зі скасуванням поправки Джексона—Веніка, то ви знову помиляєтеся.
У Вашингтоні не було гучних домовленостей. Зате там прозвучали приголомшливі одкровення українського прем’єра. Першим із них він поділився, виступаючи минулого вівторка у Фонді Карнегі. Юрій Іванович згадав про свою недавню зустріч із президентом Білорусі Олександром Лукашенком і назвав його «талановитим пропагандистом, який уміє працювати з народними масами». Після чого, як повідомляє низка ЗМІ, зізнався, що тепер йому зрозуміло, чому в 1930-ті роки німкені кричали: «Хочу дитину від фюрера!» Але при цьому, за словами Єханурова, Україна повинна вести постійний діалог із Білоруссю, і у нас із цією країною «нормальні торгові відносини».
Не знаю, як там далі складуться наші торгові відносини з Мінськом, але те, що політичний діалог найближчими днями стане напруженим і нервовим, можна прогнозувати напевне. Вже в четвер міністерство закордонних справ Білорусі повідомило, що просить українську сторону «пояснити, чи була насправді така заява прем’єр-міністра України, і що він мав на увазі». Дипломатичний скандал наявний. Безтактне й незграбне висловлювання глави українського уряду може надовго ускладнити наші відносини з непростим, але, відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України, стратегічним партнером нашої країни.
Офіційної реакції Києва на запит білоруської сторони на момент підготування цього номера до друку ще не було. Але є підстави думати, що нашим партнерам буде дано пояснення в тому дусі, що, мовляв, повідомлення ЗМІ є «вільним трактуванням» слів прем’єра і що насправді Україна виступає за розвиток добросусідських відносин із Білоруссю, котрі базуються на історичній й етнічній близькості наших народів — і далі в тому ж дусі.
Тобто винними, як завжди, виявляться дурні журналісти, у яких, певне, сталися масові галюцинації, й відразу кільком із них почулася одна й та ж фраза, що вилетіла з вуст Юрія Єханурова.
Тож не можна не згадати аналогічний випадок, який стався в Німеччині 2002 року також перед парламентськими виборами, коли одна маловідома районна газета опублікувала замітку, в якій розповіла про передвиборну зустріч тодішнього міністра юстиції в уряді Шредера Герти Дойблер-Гмелін із трьома десятками профспілкових діячів у маленькому містечку Дерендінген. Певне, не підозрюючи про присутність у залі журналістів, пані міністр, критикуючи Джорджа Буша за початок війни в Іраку, заявила, що він робить це для того, щоб відвернути громадян США від внутрішніх проблем країни. «Це — улюблений метод. Те ж саме робив і Гітлер», — процитувала міністра газета. Наступного дня це повідомлення районного видання відтворили більшість центральних електронних і друкованих ЗМІ, і в Німеччині спалахнув грандіозний скандал. І хоча, як відомо, дії США в Іраку в Німеччині ніхто не підтримував, із нищівною критикою на міністра юстиції обрушилися практично всі політичні сили країни. Г.Дойблер-Гмелін теж тоді намагалася виправдатися, спочатку заявивши, що вона такого не казала, її неправильно зрозуміли, а потім пояснювала, що вона «порівнювала не особистості Буша та Гітлера, а методи».
Правда, це дещо нагадує нашу історію з Єхануровим і Лукашенком? Але тільки дещо. Тому що, на відміну від німецького міністра, наш прем’єр поки не дав узагалі ніяких пояснень із приводу свого висловлювання. Тому що волаюча недипломатичність його слів залишилася практично непоміченою як більшістю вітчизняних ЗМІ, так і більшістю політичних сил, включаючи опозиційні. Тому що, на відміну від канцлера Шредера, який особисто написав лист Бушу з вибаченнями за свого міністра, президент Ющенко поки не прохопився жодним словом із приводу безтактності свого прем’єра. Ну і, звісно, тому що міністр Дойблер-Гмелін, зрештою, була змушена піти у відставку. В Україні ж було б просто смішно й наївно очікувати відставки високого посадовця через таку «дрібницю». Тож сумнівів стосовно того, що Україна — не Німеччина, немає жодних. І те, що Білорусь — теж аж ніяк не США, ролі в даному разі не грає абсолютно ніякої.
До речі, у Вашингтоні Юрій Єхануров згадав ще про одну сентенцію, котра стверджує, що Україна — не Росія, але, певне, вирішив дещо розширити висловлювання колишнього українського президента і повідомив журналістам: «якщо Росія вступить раніше від нас, то Україні стати членом СОТ буде практично неможливо». І якщо з приводу «білоруського» висловлювання наші держоргани ще можуть спробувати звалити всю провину на журналістів, то з «російським» випадком зробити це не вдасться. Оскільки відповідні «синхрони», тобто пряму мову, Ю.Єханурова можна була послухати на кількох українських телеканалах. Причому «синхрони» було записано явно в різних ситуаціях і інтер’єрах, із чого можна зробити висновок, що свої думки з приводу трикутника Україна — СОТ — Росія прем’єр викладав не один раз. Думка ця, безумовно, справедлива і, зауважимо, аж ніяк не нова. Тож Юрій Іванович розкрив секрет Полішинеля. Цей аргумент добре відомий і давно використовується українською стороною на закритих переговорах. А от публічно говорити про це не варто було. Як влучно зауважила з цього приводу одна з колег, загальновідомо, що кожна людина здійснює протягом дня ряд фізіологічних відправлень, але в пристойному товаристві згадувати про це не прийнято.
До речі, молодий міністр економіки Арсеній Яценюк, значно менш досвідчений у публічній політиці, ніж Юрій Єхануров, який до прем’єрського крісла обіймав посади першого віце-прем’єра, глави Фонду держмайна та губернатора, в одному з недавніх телеінтерв’ю, говорячи про вступ у СОТ України та Росії, підібрав значно дипломатичніші формулювання, підкресливши, що не слід говорити про те, що ми повинні випередити на цьому шляху Росію, а слід говорити про те, чому нам вигідне членство в СОТ.
Можна було ані секунди не сумніватися, що вашингтонська заява українського прем’єра не залишиться непоміченою у Білокам’яній. «У Москві звернули увагу на повідомлення ЗМІ про ці висловлювання. Вони викликали в російської сторони велике здивування. Для нас абсолютно неприйнятним є такий підхід, — заявив у четвер офіційний представник МЗС РФ Михайло Каминін. — Дивно чути подібні слова від нашого стратегічного партнера, із яким самою долею нам судилося жити і працювати пліч-о-пліч. Ми такого завдання перед собою ніколи не ставили і не ставимо». Росіянам справді, напевно, дивно було чути висловлювання Ю.Єханурова, котрий зовсім недавно відвідав із візитом Москву і, мабуть, говорив там дещо інші речі.
Напевно російська сторона постарається тепер по повній програмі використати допущений главою українського уряду ляп і з подвоєною силою стане наполягати на синхронізації вступу в СОТ наших двох країн. М.Каминін уже заявив із цього приводу: «Росія прагне подальшого розвитку торгово-економічних зв’язків із Україною, спільної конструктивної роботи, у тому числі в питаннях вступу в СОТ. Синхронізація та координація позицій наших держав із приєднання до СОТ підуть на користь і Росії, і Україні. В умовах тісної взаємозалежності та взаємодоповнюваності економік двох країн такі дії вкрай необхідні. У Москві розраховують, що саме такої лінії дотримується й українська сторона. Сподіваємося отримати відповідні пояснення з цього приводу».
Ось такими виявилися «головні результати» візиту Ю.Єханурова до США. Що стосується «інших», то все як завжди. Штатний борець із поправкою Джексона—Веніка стосовно України конгресмен Курт Велдон звично заявив про необхідність якнайшвидшого її скасування, щоправда, часових рамок, коли ця казка стане бувальщиною, як зазвичай, не позначив.
Як завжди, американська сторона, цього разу в особі Кондолізи Райс, звернула увагу української сторони на необхідність ухвалення ряду законів для вступу України в СОТ. Щоправда, напередодні зустрічі з держсекретарем США Ю.Єхануров у Фонді Карнегі повідомив американським політологам про виконання Україною всіх умов для підписання зі Сполученими Штатами протоколу про доступ на ринки товарів і послуг. У Вашингтона з цього приводу, певне, інша думка. До речі, Віктор Ющенко, виступаючи в один день із прем’єром, але в Києві і перед українськими журналістами, оцінив процес приведення національного законодавства до вимог СОТ виконаним аж на 65%. За такі «високі» показники ми повинні подякувати, передусім, проурядовим фракціям Верховної Ради, у тому числі й Кінаховій ППУ, і прем’єрській групі «Довіра народу», та й президентській «Нашій Україні», котрі, попри прийняте на засіданні РНБОУ (за участю і Єханурова, і Кінаха) рішення відкинути всі чвари й об’єднатися для швидкого прийняття необхідних СОТівських законопроектів, злагоджено не голосують за настільки необхідні для вступу в СОТ законопроекти.
Наостанку все ж додамо трохи оптимізму. З Вашингтона Ю.Єхануров привіз надію на те, що в січні 2006 року Сполучені Штати можуть надати Україні статус країни з ринковою економікою. Цим і утішимося.
P.S. Коли верстався номер, стало відомо, що в п’ятницю Блок Юлії Тимошенко зажадав відставки Ю.Єханурова в зв’язку з підривом ним авторитету України. Про це заявив із парламентської трибуни глава фракції БЮТ Олег Білорус, висловивши обурення висловлюваннями прем’єра, «котрі здивували як Мінськ, так і Москву». Погоджуючись із шановним депутатом у тому, що вищому керівництву країни необхідно в екстреному порядку пройти курси гарних манер і дипломатичної етики, зауважимо, що опанувати ці важливі для політика високого рангу знання не завадило б, наприклад, і Юлії Тимошенко, котра стверджувала, що «росіянам пощастило з президентом», і Олегу Рибачуку, який заявляв у Москві, що «Путін — цар». Також сподіваємося, що промахи вищих керівників країни стануть приводом не для зведення політичних рахунків, а серйозним імпульсом до підвищення культури спілкування як на внутрішньополітичному, так і на міжнародному рівні.
Вимучило-таки коментар Міністерство закордонних справ України. Як і передбачало «ДТ», Б.Тарасюк повідомив, що висловлення Ю.Єханурова про президента Білорусі О.Лукашенка було «вільно інтерпретовано ЗМІ».
А "Слоненятко йшло та впало", - назва статті Тетяни Коробової, присвяченої схожим "подвигам" на дипломатичній ниві іншого "героя" президентської суперкоманди - Рибачука.
Посилання ось: http://www.oboz.com.ua/news/2005/10/1/48444.htm
Схоже, що така "дипломатичність" нового вищого керівництва держави - це, як кажуть комп*ютерники, не баг, а фіча, тобто не виняток, а правило.
Відповіді
2005.11.12 | Роман ShaRP
Орли гнізда Кучмового знову ширяють (/)
http://www.oboz.com.ua/news/2005/11/10/60420.htmОрли гнізда Кучмового знову ширяють
Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ
Відродження нашої дипломатії відбулося наприкінці другої світової війни за примхою Сталіна. Таким чином він хотів посилити свою позицію у створеній Організації Об’єднаних Націй. «Великий вождь» прагнув мати в ООН всі шістнадцять республік, але, врешті-решт, вдовольнився трьома голосами: СРСР, України та Білорусії. Справжнім уособленням української дипломатії радянських часів став перший нарком закордонних справ Дмитро Мануїльський. Це була запопадлива до нестями людина, адже тільки таким вдавалося вижити в часи звірячих репресій сталінського режиму.
Але мало що змінилося в післясталінські часи. Українська зовнішня політика не мала якогось власного ідейного стрижня, чітко йшла у фарватері генеральної лінії Смоленської площі у Москві. Там було міністерство закордонних справ СРСР, а зараз – Росії. Пройшло мало не п'ятнадцять років. Україна стала незалежною. Та як віє тим радянським духом з пагорбу біля фунікулеру!
Дипломати – то взагалі відокремлена каста в чиновних колах. Мені вже доводилось говорити щодо однієї з головних заповідей професійного дипломата: десять разів подумай перед тим, як нічого не сказати. Наші, мабуть, сто разів думають. Дуже вже вони нерішучі. Пояснюється це багатьма причинами. В перший час це, насамперед, було породженням радянських засад кадрової політики. Кожен чиновник тремтів, аби спершу попасти за кордон, а потім там втриматися. Рівень зарплат в центральному апараті і на закордонних посадах відрізнявся неймовірно. Проте і зараз посадові оклади всередині міністерства жалюгідні, крім, мабуть, міністра. Запопадливість, несамостійність стає характерною рисою нашого дипломата.
Іншою домінантною ознакою є рудиментарність ідейних засад кадрового масиву. Особливо це стосується дипломатів старшого покоління. Це майже не відчувається у тих, хто пройшов серйозну школу закордонної роботи, насамперед, в ООН і ЮНЕСКО. Типовим тут є стиль нинішнього міністра – Бориса Тарасюка. А от московський вишкіл ніяк не йшов на користь державницьким засадам. Найбільш знаковою була фігура «сірого кардинала» нашої зовнішньої політики останніх часів – Анатолія Орла.
Мій земляк, вінничанин. Більше того, ми навіть вчилися в одному шкільному приміщенні з розривом у декілька років. Після служби в армії - студії іноземних мов в Москві. Спершу в військовому інституті, а потім в цивільному. Потім - довга робота викладачем в тому ж інституті ім.Мориса Тореза. Трошки в ЦК, і дуже недовго - після розгону КПРС - на посаді радника посольства СРСР в Італії. 27 років в Москві. На людину, що не має міцного національного єства, це діє гіпнотично. Виробляється рабський пієтет перед канонами імперської дипломатії. Зачаровано вимовляються прізвища Горчакова, Ізвольського, Громико, Дружиніна. Зовні людина - начебто українець, але на душі, на сірій речовині мозку - полуда раба. За часів Орла центр зовнішньополітичних рішень остаточно перемістився на Банкову. Тарасюк уперто, я б навіть сказав, несамовито опирався цим тенденціям. А вже після його відходу Грищенко і в більшій мірі Бутейко вели ар’єргардні бої. Бутейко навіть гримнув дверима і пішов з МЗС. А десь за лаштунками безроздільно володарював Орел, керівник гранично закритий.
Можемо сказати, що кращого провідника своєї безглуздої, вторинної політики за кордоном Кучма не міг би найти. Підданий практично повному остракізму за межами України, Кучма з відчаєм загнаного вовка подався до кільватерного ряду російських побудов. І що дуже дивно: скільки принижень витримав Кучма від Росії? Це мало б виробити у нього якийсь імунітет до цих речей. Згадую його перший приїзд в Москву восени 92-го року. Він тільки-но став прем’єром. Перша зустріч з російським керівництвом. Кучма повертається до посольства в абсолютному розпачі. «Так за кого вони мене приймають? Я що їм – холуй?» - волав він в стані повної розпуки. Такою була манера, стиль російських керівників часів Єльцина. Спробувати своїх українських партнерів на міцність. Щось на зразок «фейсом об тейбл». Після того підхід до кожного мінявся в залежності від того, як тримає удар.
Та коли він став Президентом, вся його незугарна політика врешті-решт примусила його вдаватись до прихистку московської влади, хоча і там йому було не дуже затишно. Ось тут Орел став у пригоді. Він вважав нормальним такий стан речей. Коли вже стало видно, що ера Кучми кінчається, пан Анатолій вирішив пересидіти політичну негоду у Римі в якості українського посла. Але мало не перше, що зробив Тарасюк, то відлучив Орла від дипломатії.
І ось днями «великий німий» розродився великою публікацією в «Дні». Боже ж ти мій, яким же нафталіном повіяло від його сентенцій! По-перше, одразу вихлюпав свій гнів на Тарасюка. Картав його за недолугі рішення. Я особисто не є найбільшим прихильником Бориса Івановича, але щодо професійних якостей нинішнього міністра панові Орлу варто було б помовчати.
Згадую 1993-й рік. Новий американський посол, потім заступник Мадлен Олбрайт, Томас Пікерінг приїжджає до нас в посольство. З півторагодинної розмови він витратив половину на умовляння української сторони не подавати заяву до Ради Безпеки з приводу російського демаршу щодо Криму. Я йому і документи показую, і намагаюсь переконати. Реакція негативна. Проходить два тижні. Рада безпеки підтримує позицію України. При зустрічі нагадую Пікерінгу про розмову. Він говорить у відповідь: «Ми пересвідчились, що Україна має гарних дипломатів». Тарасюк приїхав до Нью-Йорка, провів за декілька днів навальну, добре аргументовану серію зустрічей. Більшість погодилась з його точкою зору.
А тепер знову про Орла. Приводить масу заяложених аргументів: нас не чекають в Європі, НАТО нам не до шмиги, зіллємось в екстазі з Росією etc. Таке враження, що він не українським дипломатом був, а співробітником російського МЗС. Як все це схоже на сентенції заклятого нашого «друга» Дубиніна, в минулому - опікуна України в МЗС Росії і посла в Києві. От хто нас «любив», то вже «любив». «Позбав нас перш за всі печалі і панський гнів, і панська та любов».
Вкотре наведу самі прості аргументи. За останні 7-8 років наша економіка почала пристосовуватись до нових реалій. Обсяг експорту до Європи виріс в загальному обсязі експорту настільки ж, наскільки зменшилася доля вивезення наших товарів до Росії. Природа не терпить пустки. За часів урядування Ющенка-Тимошенко вдалося до мінімуму звести негативне сальдо в торговельних стосунках з Росією. Але після цього наступні уряди знову пішли на заклики пана Орла та іже з ним назустріч Росії. Сальдо почало збільшуватися, підкреслюю, сальдо негативне:
В млрд. доларів США
1999
2000
2001
2002
2003
2004
Експорт товарів та послуг в Росію
4,56
5,56
5,74
5,51
6,51
7,90
Імпорт товарів та послуг з Росії
5,79
6,00
6,02
6,57
8,95
11,60
Сальдо торгових відносин
-1,23
-0,44
-0,28
-1,06
-2,44
-3,7
Вказане негативне сальдо вдається погашати за рахунок суттєвого позитивного сальдо в торгівлі з іншими країнами. І ще дві цифри наостанок. Доля експорту в Росію складає зараз лише 20% від загальної цифри нашого експорту, а в імпорті доля Росії, якщо відкинути нафту і газ, досягає навіть меншої цифри. Треба знати дійсний стан речей, а не розводитись якимось віртуальними міркуваннями.
Тепер про загальний принцип. Якщо ти хочеш продати свій товар, то набагато краще йти на велике торжище, де багато покупців, аніж на маленький блошиний ринок. Тому треба орієнтуватися на ринки ЄС, Сполучених Штатів. Так, наприклад, місткість європейського ринку в 8 разів більша, ніж російського. І нам, судячи з того, як складається життя, вдається потихеньку прориватися на європейський ринок. Попри всі стогони проросійськи орієнтованих добродіїв. Згадайте, коли ми малими мірялися, хто в яку футбольну команду в дворі потрапить, то кожен прагнув попасти в сильну компанію. Так і тут.
А ось розбудова нашого «держдепартаменту» викликає не кращі емоції. Те, що робилося перших півроку, - то взагалі якась повна дивовижа. Не було щастя, то нещастя помогло. Після усунення Тимошенко і команди було зроблено «викид в сторону» (за Паркінсоном) для інтеграційної структури Рибачука. Адже то було щось на зразок: ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан. Тим не менше, якогось загального стрижня в зовнішній політиці не почувається. Враження таке, що в цій сфері у нас хто в ліс, хто по дрова. Про мене, Семене, Банкова усунулась майже від всього, що відбувається в країні. Дійсно, з оргздібностями Олега Борисовича іншого тяжко чекати. То нехай тоді Тарасюк координує все, що роблять наші чиновники за кордоном.
Бо остання поїздка Єханурова до Сполучених Штатів перевершила все. То був просто якийсь феєрверк відчайдушних ляпів. Хоча Ксенія Ляпіна, палка прихильниця влади взагалі, а Юрія Івановича зокрема, мабуть, нічого не помітила. Та ж ми маємо не тільки один рот для висловлювання панегіриків, але й інші органи відчуття.
А перли були просто конгеніальні. Щодо Лукашенка, здається, більшість таки не зрозуміла дійсного ставлення нашого прем’єра до цієї фігури. На мій хлопський глузд, йому просто подобається те, що робить «бацька». Собі б так! Стосовно його сентенцій в бік СОТ і Росії на думку спала фраза із записників Ільфа: «Так взялися боротися з підлабузництвом, що почали поводитися по-хамськи з начальством». Треба ж мати якийсь такт.
Кондоліза Райс, зрозуміло, фігура неабияка в світовій дипломатії, але чи треба обговорювати з нею кандидатів на посаду українського посла на берегах Потомака? Мабуть, що все-таки не варто. У неї своїх справ досить. Бачите, до цього часу не найшла віконця в своєму службовому розкладі, щоб одружитися. Пропозиція створити групу з тамтешніх експертів для розробки плану реформ в Україні теж на межі розуміння. Вони нам нарадять, чекайте! Вартує мати за дороговказ Шевченкові слова: «Чужого научайтесь, свого не цурайтесь».
То наша трагедія – відсутність професійності. Тому можуть бути усунутими від зовнішньої політики і Олександр Чалий, і Костянтин Грищенко. Попри всі їх політичні уподобання, головною їх властивістю є неабиякий хист. А ми шукаємо послів. Наостанок нагадаю вже не Ільфа, а його побратима, Євгена Петрова. Відомому співаку імператорських театрів Іванову-сьомому кажуть: «Іванов, Ви хоча й сьомий, але ж і дурень!» На що той слушно відповів: «Зате голос який!»
Тому, пане Президенте, не тільки «шановних друзів» розставляйте на всілякі місця, теплі й не теплі. Ставте і тих, хто справу вміє робити. Бо терпець у нашого люду і чесного світу урветься. Тоді не тільки поправку Джексона-Ваніка не приймуть, а взагалі до України дорогу забудуть. Тому ті орли з гнізда Кучмового так ширяють, крила розправляють. Бо дуже вже їх почали обнадіювати, а нас - розчаровувати.