Я не в провладному блоці!!!
11/27/2005 | Лисий
Я ГОРДИВСЯ
СВОЄЮ ПАРТІЄЮ
І це правда. Я поступав у партію, яка була на чолі руху за визволення нашого народу. Чекав закінчення Установчого з’їзду партії, який тоді ще був зборами УГС. Я, як і багато хто, знав, що буде створена партія і чекав... назви. Я не хотів варіанту Чорновола – щось там демократичне, – ні, я чекав якоїсь тенденції до консерватизму, мені потрібна була організація національна, патріотична, яка існуватиме і змагатиме за те, щоб ми врешті-решт стали нацією, ні, не європейською чи азійською, просто нашою нацією – в мені жило слово Міхновського “Україна для українців” і донцовське визначення українців. І – дочекався, – Українська Республіканська партія. Перш за все написав заяву і поступив. Тоді, за звичними комуністичними тенденціями, був передбачений випробувальний термін. (By the way, it’s wise. Потім ми відмовилися від цього – і даром. Стільки прийняли всякої гидоти...). Як я болісно переживав розколи в партії – цього не пояснити. Але пережив. І працював.
Звичайно, до мене, як працівника апарату Київської крайової організації УРП можуть бути претензії – їх не мають ті, хто в оціумі (otium). Зате які люди були поруч – легенда! Лук’яненко, Горинь, Горбаль, Сергієнко, Хмара, Олесь Шевченко та й іже з ними, зокрема чистіший душею за сльозу Василь Овсієнко, та не в тім суть – я міг відчути себе поруч з тими, хто жив для нації, для її гордості і процвітання. Цього в мене вже ніхто не забере – це моє. Але це – було. А зараз!?
Згодом, ще працюючи в апараті Київської крайової організації, я відчув, що ми працюємо не на себе, як на партію, ми – універсальні “швейцарські найманці”, ми постачали мізки і актив для організацій, блоків. Звичайно, з часів РУХу, ми постійно цим займалися. Але при цьому нас якось виділяли (на зборах РУХу, ніколи не забуду, шановний і поважаний в українстві чоловік кричав, що якщо введуть до керівництва ще одного УГСівця, то він вийде). Піар чорний, але PR. Тоді ми ще були,... бували. Потім це ввійшло в звичку, чи традицію. І ті, то приходив до нашої ж таки людини, керівника, поступати в УРП, але та людина, працювала в блоці, і ось – новий член партії – в Батьківщині чи УНП, КУНі, – ми “заморозились”, а причому самі, нікого винити, я сам на виборах працював на “Батьківщину” чи то пак, на БЮТ. І це правда, ми втратили своє лице, зливаючись у блоки чи об’єднання.
Так звана “помаранчева революція” застала мене в лавах БЮТу. Я з ними\нами йшов, боровся. За що – за ідеали. Але зараз, по збіглому року, бачу – не те. Нас знову обманули. Як завжди.
Але не все так гладко було: постійно я мав доводити всім довкола, що політика – не брудна справа, хоча б тому, що я нею займаюся. І ось тепер понесло гнилизною. Я у засудженні Ющенка не дійшов стану “вже краще б Янукович”, але питання, як то кажуть, є. І не тільки в мене, – чому із передвиборних обіцянок виконано так, скажімо скромно, мало (власне, нічого)? Чому в нас сидять на шиях ті ж керівники, всякі мери і займаються своїми “мерськими” штучками. За що ми боролися? Чи, за Левком Дурком “...обіцяли, обіцяли всім давали, всьо давали / обіцяли, обіцяли – дулю показали...”? То я – проти. Ви чуєте!? ПРОТИ! Я за вас, за ЦЕ все сам агітував, межи людей потерся і знаю, обманювати можна, але дрібніше, національні ідеали розміну не підлягають. Не можна так. А гнилизною тягне все дужче. Не ради цього я в партію йшов. Ті, за кого я йшов, з урядів вишвирнуті. Зрештою, це вже звичка. Причому обопільна. Юля кидається, як тигра, на захист Ющенка, і він це приймає (альфонсизм!?). За першої ж нагоди перша на жертовник вона і піде. І так не перший раз. – Звичка. Я таке не полюбляю. І без зайвої антипатії до нашого Президента кажу: ”Доста!” Я – за Юлію Тимошенко. За її блок, але не партію, бо ВО “Батьківщина”, на мій погляд, просто бізнес-політичний проект, вдалий, звичайно. І, раптом, взнаю, що моя партія приєдналася до цієї “киданини”. Чому – читай ще в першому абзаці. Але я – член УРП. З моменту заснування. Я не можу вийти з партії, хоч вона зрадила ідеали захисту українства. Тоді, вважаймо, вона з мене виходить. Ось і все. Членський квиток № 00174-КО, з нашим лозунгом “Цілі наші шляхетні і відкриті, \ Засоби наші чесні і мирні, \ Ми переможемо!” не віддам. Просто, я не знаю, хто міг би, чи мав би право (моральне) забрати мій квиток (ті, хто видавав давно звідси пішли). Ось і маю сказати: “Це не я виходжу з УРП, це сучасна УРП втрачає мене – виходить з мене” – без всякої манії величі. Знаю, я не один такий. Але я в провладний блок не входжу – не хочу. Своє місце знайду. Якось так, щоб не зганьбити своїх козачих і шляхетських предків – свого РОДу.
В. Д. Паламарчук (Лисий)
СВОЄЮ ПАРТІЄЮ
І це правда. Я поступав у партію, яка була на чолі руху за визволення нашого народу. Чекав закінчення Установчого з’їзду партії, який тоді ще був зборами УГС. Я, як і багато хто, знав, що буде створена партія і чекав... назви. Я не хотів варіанту Чорновола – щось там демократичне, – ні, я чекав якоїсь тенденції до консерватизму, мені потрібна була організація національна, патріотична, яка існуватиме і змагатиме за те, щоб ми врешті-решт стали нацією, ні, не європейською чи азійською, просто нашою нацією – в мені жило слово Міхновського “Україна для українців” і донцовське визначення українців. І – дочекався, – Українська Республіканська партія. Перш за все написав заяву і поступив. Тоді, за звичними комуністичними тенденціями, був передбачений випробувальний термін. (By the way, it’s wise. Потім ми відмовилися від цього – і даром. Стільки прийняли всякої гидоти...). Як я болісно переживав розколи в партії – цього не пояснити. Але пережив. І працював.
Звичайно, до мене, як працівника апарату Київської крайової організації УРП можуть бути претензії – їх не мають ті, хто в оціумі (otium). Зате які люди були поруч – легенда! Лук’яненко, Горинь, Горбаль, Сергієнко, Хмара, Олесь Шевченко та й іже з ними, зокрема чистіший душею за сльозу Василь Овсієнко, та не в тім суть – я міг відчути себе поруч з тими, хто жив для нації, для її гордості і процвітання. Цього в мене вже ніхто не забере – це моє. Але це – було. А зараз!?
Згодом, ще працюючи в апараті Київської крайової організації, я відчув, що ми працюємо не на себе, як на партію, ми – універсальні “швейцарські найманці”, ми постачали мізки і актив для організацій, блоків. Звичайно, з часів РУХу, ми постійно цим займалися. Але при цьому нас якось виділяли (на зборах РУХу, ніколи не забуду, шановний і поважаний в українстві чоловік кричав, що якщо введуть до керівництва ще одного УГСівця, то він вийде). Піар чорний, але PR. Тоді ми ще були,... бували. Потім це ввійшло в звичку, чи традицію. І ті, то приходив до нашої ж таки людини, керівника, поступати в УРП, але та людина, працювала в блоці, і ось – новий член партії – в Батьківщині чи УНП, КУНі, – ми “заморозились”, а причому самі, нікого винити, я сам на виборах працював на “Батьківщину” чи то пак, на БЮТ. І це правда, ми втратили своє лице, зливаючись у блоки чи об’єднання.
Так звана “помаранчева революція” застала мене в лавах БЮТу. Я з ними\нами йшов, боровся. За що – за ідеали. Але зараз, по збіглому року, бачу – не те. Нас знову обманули. Як завжди.
Але не все так гладко було: постійно я мав доводити всім довкола, що політика – не брудна справа, хоча б тому, що я нею займаюся. І ось тепер понесло гнилизною. Я у засудженні Ющенка не дійшов стану “вже краще б Янукович”, але питання, як то кажуть, є. І не тільки в мене, – чому із передвиборних обіцянок виконано так, скажімо скромно, мало (власне, нічого)? Чому в нас сидять на шиях ті ж керівники, всякі мери і займаються своїми “мерськими” штучками. За що ми боролися? Чи, за Левком Дурком “...обіцяли, обіцяли всім давали, всьо давали / обіцяли, обіцяли – дулю показали...”? То я – проти. Ви чуєте!? ПРОТИ! Я за вас, за ЦЕ все сам агітував, межи людей потерся і знаю, обманювати можна, але дрібніше, національні ідеали розміну не підлягають. Не можна так. А гнилизною тягне все дужче. Не ради цього я в партію йшов. Ті, за кого я йшов, з урядів вишвирнуті. Зрештою, це вже звичка. Причому обопільна. Юля кидається, як тигра, на захист Ющенка, і він це приймає (альфонсизм!?). За першої ж нагоди перша на жертовник вона і піде. І так не перший раз. – Звичка. Я таке не полюбляю. І без зайвої антипатії до нашого Президента кажу: ”Доста!” Я – за Юлію Тимошенко. За її блок, але не партію, бо ВО “Батьківщина”, на мій погляд, просто бізнес-політичний проект, вдалий, звичайно. І, раптом, взнаю, що моя партія приєдналася до цієї “киданини”. Чому – читай ще в першому абзаці. Але я – член УРП. З моменту заснування. Я не можу вийти з партії, хоч вона зрадила ідеали захисту українства. Тоді, вважаймо, вона з мене виходить. Ось і все. Членський квиток № 00174-КО, з нашим лозунгом “Цілі наші шляхетні і відкриті, \ Засоби наші чесні і мирні, \ Ми переможемо!” не віддам. Просто, я не знаю, хто міг би, чи мав би право (моральне) забрати мій квиток (ті, хто видавав давно звідси пішли). Ось і маю сказати: “Це не я виходжу з УРП, це сучасна УРП втрачає мене – виходить з мене” – без всякої манії величі. Знаю, я не один такий. Але я в провладний блок не входжу – не хочу. Своє місце знайду. Якось так, щоб не зганьбити своїх козачих і шляхетських предків – свого РОДу.
В. Д. Паламарчук (Лисий)