12/07/2005 | NI_ZRADI

ОБЕРЕЖНО – УКРАЇНОФОБИ!

НЕ СТАРІЮТЬ ДУШЕЮ ВЕТЕРАНИ!

Так, не старіють – з юнацьким жаром кидаються на уявлювану амбразуру «націоналістичного дзоту». З енергією, що важко очікувати в похилому віці, з неприхованим задоволенням обливають брудом усе, зв'язане з незалежною Українською Державою, так їм ця держава не подобається.

Нещодавно полку ненависників України й українців прибуло. Голос їх лунко лунає на сторінках дніпропетровської газети «Своё мнение» („Власна думка”). Мова йде про статті «товариша» В. Ткаченко («День Перемоги святом вважають не всі») і «канд. іст. наук» Івана Паламаря («Міфи військового років: ОУН і УПА»). Остання в №19 до того ж проілюстрована жахливими світлинами німецьких солдатів, що марширують, німецьких офіцерів, що, вочевидь, знущаються з євреїв, і повішених людей. Оскільки ці знімки ніяк не коментуються, залишається дивуватися: до чого тут УПА? Проте, читач цілком може віднести подібні світлини саме до Української Повстанської Армії: саме ця абревіятура, УПА, великими буквами набрана поруч із зображенням німців в уніформі і страчених людях. Що це – провокація? Питання адресуємо редакції «Своєво мнєнія», а поки залишимо відкритим і повернемося до наших авторів.

Ну, не подобається «товаришеві» В. Ткаченко Україна, ну ніяк не приймає душа її «прапор, і гімн, і герб», що, виявляється, «нав'язали народу» «націоналісти». На думку В. Ткаченка, імовірно, червоний прапор із серпом-молотом і синенькою смужкою внизу і є істинно українська, ніким не нав'язана, народна символіка. Напевно, В. Ткаченко і князя Володимира вважає «українським буржуазним націоналістом» на тій підставі, що Тризуб був його родовим знаком. Видимо, ніяк не влаштовує В. Ткаченка «компромісний» варіянт затвердженого недавно герба міста Дніпропетровська, на якому сусідять синьо-жовте «націоналістичне» і червоно-синє «соціалістичне» прапори. Видимо, мало В. Ткаченкові того факту, що Державний Гімн України в новорічну ніч транслюється тільки на одному українському телеканалі з доброго десятка, у той час як на всіх інших українських гримить превесела російськомовна попса. Так, ущемляють «товариша» В. Ткаченко кляті націоналісти, ох як ущемляють!

От лихо: прийшли ці самі буржуазні, українські до влади, встановили моторошний гніт. Адже по телебаченню не показують стільки фільмів, скільки просить зголодніла по культурному відпочинку душа В. Ткаченка. Адже політологи якісь «постійно виправдують дії нинішньої влади». От і від «рідної мови» змушують відмовитися: незрозуміло тільки, як це В. Ткаченко і «канд. іст. наук» Іван Паламарь усе ще примудряються публікувати свої статті на „великому і могучому”. Чи в них якась інша «рідна мова»? Наочною є дискримінація і терор. Справді, скільки можна терпіти цих націоналістів!

От радянська влада у свій час показувала приклад гуманного поводження! Тільки цікаво, куди б відправився «товариш» В. Ткаченко, опублікуй він у роки цієї самої влади настільки гнівну статтю, спрямовану проти культурної політики «партії й уряду»? Спробував би він заявити, що йому не подобається совєтська символіка, «прапор, герб, гімн», не подобається, які і коли показують фільми по ТБ! Зазначив би мимохідь, що в керівництві збройних сил Совєтського Союзу знаходяться некомпетентні люди! Так, гуманна радянська влада обійшлася б з ним набагато м'якше, ніж влада «злісних націоналістів»: не писав би В. Ткаченко гнівні статті в газету, не шпацирував Дніпропетровськом під променями теплого сонечка, а відправився б довбати кайлом вічну мерзлоту.

У трохи інший бік спрямована сила публіцистичного пера «канд. іст. наук» Івана Паламаря. Таке враження, що цей історичний метр поклав життя і талант на справу пошуків доказів «співробітництва» УПА і німецьких нацистів, на захист версії про ОУН усіх напрямків як німецько-англо-японської аґентури. Водночас «канд. іст. наук» популяризує, ймовірно, плід міркувань усього свого життя – теорію про те, як галичани до 1939 року «практично ніколи не мали нічого спільного з Великою Україною, ні з релігією, ні зі звичаями, ані зі світоглядом, ані з дійсною українською культурою і мовою» (курсив мій – авт.) Отак рубанув, по-чапаєвськи. Напевно, «культура» «руського шансона», «Сердючки» і блатна «фєня» мешканців Східної України має більше загального з дійсною українською культурою і мовою. А з по-справжньому українським Різдвяним вертепом, з по-справжньому українськими колядками, веснянками, щедрівками, українці не інакше як їдуть з Донбасу на Галичину, а не навпаки. І книги українських авторів українською мовою, записі українських пісень створюються, вірогідно, в Донецьку або Луганську. І дійсна мова українська лунає, напевно, на вулицях Дніпропетровська і Херсона, а не у Львові й Івано-Франківську, які, що поробиш, ніколи не мали з нею нічого спільного. Багато спільного, напевно, мала Велика Україна – так багато, що сьогодні українського слова в нашому ж Дніпропетровську тижнями не почуєш. Утім, ця теорія в «канд. іст. наук» Івана Паламаря проскакує начебто мимохідь, «на закуску». Основний патос його розлогого монологу, що розтягнувся аж на чотири (!) номери газети, все ж таки «міфи» про ОУН і УПА, «співробітництво» українських націоналістів з німцями.

Подивіться! – немовби кричать подібного роду «доводчики». – Адже домовлялися оунівці з гітлерівцями, створювали безперешкодно свої похідні групи, а в складі вермахту аж два українських батальйони – «Нахтігаль» і «Роланд» – сформували! Ну які ж вони не зрадники, які ж вони не лиходії!

Правда, чомусь факти репресій німців проти членів бандерівської ОУН після «самовільного» проголошення Акта Відновлення Української Державності і створення Українського Державного Правління 30 червня 1941 року, масові страти українських націоналістів (у тому числі й у відомому Бабиному Яру), запроторення українських лідерів у концтабори (в одному тільки Заксенґавзені «було розміщено» близько 300 керівних членів бандерівської ОУН, у тому числі Степан Бандера, брати якого, Василь і Олександер, були вбиті 1942 року в Освенцимі), розформування «Нахтігаля» і «Роланда», зовсім не беруться до уваги.

Втім, якщо все це не переважує короткого існування двох даних батальйонів, пропоную Івану Паламареві, як він такий вже «канд. іст. наук», бути науково послідовним і проголосити зрадниками, що співробітничали з гітлерівцями... все совєтське керівництво на чолі із самим І. В. Сталіном! Чом би ні? Хто поділяв Европу на підставі «пакту Молотова-Рібентропа»? Хто атакував Польщу зі сходу, коли та билася з німцями на заході? Хто окупував Балтійські країни? Хто організовував спільні паради бійців РККА і вермахту? Хто гнав у Німеччину ешельон за ешельоном із пшеницею, деревиною, рудою, вугіллям аж до самого ранку 22 червня 1941 року? Хто проводив німецькі есмінці північним морським шляхом у Тихий океан? Хто перекидав німецьких воєнспеців і аґентів через СССР у британський тил – Індію, Бірму?

Чи не мало? Тоді нумо згадаємо, де готували німецьких льотчиків і танкістів у 1920-30-і роки, на яких полігонах і на якій техніці. Давайте згадаємо, як передавали в Німеччину «за вимогою», втікачів комуністів і євреїв, що шукали притулку в СССР.

Багато чого можна пригадати... І що ж, на думку «канд. іст. наук» Паламаря, совєтське керівництво і ВКП (б), і сам товариш Сталін не є зрадниками, коляборантами, «юдами», «гітлерівськими холуями»?

– Ні! – напевно скаже «канд. іст. наук». – Не треба перекручувати! Сталін, партія, совєтська армія керувалися тактичними міркуваннями, політичними інтересами, лавірували, вибирали союзників, мали тонкий розрахунок... не все так просто у великій політиці! За кінцевим рахунком вони діяли в інтересах країни.

Отакої. Виходе, співробітництво Сталіна з німцями – в інтересах країни. А анальогічні тактичні ходи й пошук союзників керівництвом ОУН – зрадництво. Ні, шановні добродії, ОУН теж діяла в інтересах країни. Тільки країна ця називається Україна, як би не хотілося різного роду «дослідникам» із совєтськими дипломами (добутими шляхом підлабузницького вихваляння «мудрої політики КПСС»), щоб вона зникла з карти світу. До початку Другої світової війни Україна була розідраною на шматки різноманітними окупантами, які аж ніяк не гидували викачувати з нашої землі, з нашого народу всі соки, не забуваючи при цьому всіляко принижувати й обпльовувати українців, гальмувати розвиток нації, знищувати кращих її представників. Хто відстоював тоді інтереси України? Мабуть сталінський «Союз», що замордував і виселив мільйони українців у ході «колективізації», «індустріалізації», «великих будівництв соціялізму» (один з організаторів жахливого Голодомору на підмосковській Україні, Мендель Хатаєвич, так прямо і заявляв: «Етнографічний матеріял має бути змінений, і ми його змінимо!», «Необхідний був голод, щоб показати, хто тут хазяїн!») От як трактувала наш народ совєтська влада – етнографічний матеріял…

Західна частина України перебувала під окупацією Польщі, що взагалі не визнавала українців окремим народом. На Буковині хазяйнували румуни. На Закарпатті – угорці і чехи. Лише одна організація реально представляла і захищала інтереси України – це була підпільна Організація Українських Націоналістів, члени якої, не шкодуючи сил, здоров'я і самого життя, завзято боролися з окупантами, рік за роком, місяць за місяцем, день за днем, година за годиною.

Історія ОУН – це безкінечна низка підпільних акцій, пострілів у представників окупаційної влади, в тих, хто душив українців, знущався, мучив наш народ, хто ніс відповідальність за злочини проти людства, хто обпльовував національні святині, в тих юд, що за тридцять срібників продавали совість, брехали на сторінках газет, обмовляли Україну й Українців. Історія ОУН – це тисячі молодих людей, що незважаючи на щохвилинний ризик відмовлялися від успішної кар'єри, від престижної роботи, від теплих квартир і будинків, і йшли під кулі розстрільних команд, на ешафот, на ув’язнення в темних казематах і в концтаборах, на зламані від поліцейських чобіт і кийків ребра, ноги і руки, йшли, щоб в останній момент свого життя викрикнути усього лише два слова: Слава Україні!

Чого шукали ці люди в такій небезпечній і жорстокій боротьбі? Життєвого комфорту? Прибутку? Теплого гніздечка?

Кого зрадили ці люди? Сталіна? Пілсудського? Вони жили й вмирали для України, її вони ніколи не зрадили і нікому не продали, так що не кандидатові «іст. наук» з невідомо якою «рідною» мовою судити їх.

В ОУН не було гігантської країни з багатомільйонним рабським населенням, як у Сталіна і ВКП(б). Не було могутньої промислової бази: заводів, шахт, залізниць. Не було багатомільйонної озброєної до зубів армії. Не було танків, літаків, лінкорів, підвідних човнів. Але було те, чого не було у численних окупантів – любов до України, любов до нестями, заради якої можна піти у в'язницю, на катування, на страту.

Лєнін і Троцький 1918 року, відмовляючись від України, погодилися на надання німцям 60 млн пудів українського зерна. Сталін 1941 року, коли вермахт розглядав у біноклі московські дахи, пропонував Гітлерові «повторну» Брестську угоду – із західною границею СССР у районі Вязьми. Українські патріоти-оунівці ніколи не відрікалися від України, навіть під дулом пістолета, доказом чого є відмовлення Степана Бандери і Ярослава Стецька скасувати Акт 30 червня. До речі, саме проголошення цього Акта показує, як ставилась ОУН до співробітництва з Німеччиною – як до тимчасового тактичного ходу. Арештований у ті дні ґестапом командир батальйону «Нахтігаль» Роман Шухевич (у майбутньому – Командуючий УПА) на наказ привселюдно відректися від «змови бандерівських самостійників» відповів відмовленням.

– Як ви смієте! – обурився німецький чиновник. – Ви присягали рейхові і фюреру!

– Я присягав народу України, – відповів Шухевич.

Так що, дійсно, можна говорити про зраду ОУН – зраду рейхові і фюреру. Якщо «канд. іст. наук» Іван Паламар уважає зраду справі Гітлера злочином, я буду вкрай здивований.

До речі, саме в ті дні, коли Степан Бандера, Ярослав Стецько, Роман Шухевич відмовлялися відректися перед німцями від своїх переконань, інші люди, самісінькі «совєтські», бійці червоної армії, юрбами здавалися в полон наступаючим німецьким військам, у результаті чого їх у полоні виявилося кілька мільйонів (за різними оцінками від 2,5 до 4 млн чоловік). Не дай мені Боже в чомусь обвинувачувати цих людей, котрі ймовірно стояли перед вибором – смерть або полон, імовірно кинутих своїми командирами, позбавлених зв'язку, продовольства, будь-якої надії. Однак з цього величезного числа – і цей факт не в змозі заперечити навіть «канд. іст. наук» Іван Паламар – приблизно півтора мільйони червоноармійців добровільно перейшли на сторону німців зі зброєю в руках!

Це до слова про співробітництво з німецькими окупантами. Два українських батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були розформовані в серпні 1941. Одна українська дивізія СС «Галичина» провела один бій під Бродами і була відведена в запілля, від того жодного разу і не прийнявши участі в жодному бої. Була ще т.зв. «Друга дивізія Української Національної Армії», сформована у квітні 1945, що так і не вступила в жоден бій. Порившись в архівах, можна вказати ще і на якийсь «Шуцманшафт-батальон № 201», набраний з українців, призначений для охорони мостів і складів. Що й казати: значні приклади «співробітництва». Особливо на тлі півтора мільйона добровільних гітлерівців з числа бійців РККА.

До речі, ті численні диверсійні групи з росіян, партизанські «білі» загони на території РСФСР, козацькі корпуси й дивізії Каменського і Шкуро, лейб-гренадерська російська дивізія СС, що учинила при «ліквідації» Варшавського єврейського гетто таку різанину, що шоковані німці були змушені відсторонити її від «участі в операції», всі ці «шуцманшафт-команди» з росіян, батальйони з казахів, татар, узбеків, тисячі «старостів», «бурґомістрів» з росіян свідчать про такий масштаб совєтсько-німецької коляборації, що на часі надати панові «канд. іст. наук» питаннячко: чи не переодягнені оунівці були всі ці люди? Може, це українці з ОУН входили до складу російської дивізії «фон Штумпфельд», яка боролася в Сталінградському котлі з червоною армією до останнього патрона? А про російські батальйони в складі японської Квантунськой армії, «канд. іст. наук» що-небудь чув? Не інакше вони складалися з українських націоналістів!

До того ж я зовсім забув про т.зв. РОА, теж яке в чому що відрізнилася: наприклад, в успішній обороні деяких відповідальних ділянок «східного фронту». Скільки чоловік служило в РОА? Думаю, «канд. іст. наук» знає відповідь на це питання.

Будемо після цього продовжувати про «співробітництво»? Звичайно, будемо! Тепер торкнемося горезвісного «співробітництва» німців і УПА.

Українська Повстанська Армія під егідою бандерівської ОУН (була ще УПА на Волині, «Поліська Січ» Тараса Боровця, згодом перейменована в Українську Національно-Революційну Армію, УНРА) була сформована восени 1942 року – за традицією датою виникнення УПА вважається 14 жовтня. Перші її загони з'явилися на Волині під керівництвом Сергія Качинського (Остапа), а першою великою акцією повстанців було захоплення містечка Володимерець і звільнення ув'язнених з місцевої тюрми. Інший відділ повстанців розгромив табір військовополонених біля Луцька і збірний пункт людей із Дніпропетровщини, яких везли на роботи в Німеччину.

Можливо, «канд. іст. наук» И. Паламар скаже, проти кого були спрямовані ці дії, в кого стріляли бійці УПА? В совєтських солдатів? Так, перепрошую, совєтський солдат знаходився тоді досить далеко від Волині, аж на волзькому березі. Може, в радянських партизанів? Однак по наявним у розпорядженні істориків даним ніяких совєтських партизанів наприкінці 1942 року на Волині не було й близько. Так що приходиться визнати, шановний пане Паламарю, що УПА від самого початку вела боротьбу проти німців: як наслідок ні про яке «співробітництво» не може бути й мови.

Імовірно, під «співробітництвом» ми повинні розуміти той факт, що в 1943 році на Волині і на Поліссі в ряді районів німецька окупаційна адміністрація була цілком ліквідована і проголошена тимчасова українська влада (наприклад, т.зв. «Колківська республіка»). А 2 травня 1943 року на трасі Брест-Ковель повстанцями був убитий шеф СА Віктор Лютце – одна з ключових фігур в ієрархії рейха. (Відзначимо, що за увесь час своєї діяльності совєтським партизанам так і не вдалося зробити акцію подібного розмаху і подібного резонансу. Цікаво, що совєтські післявоєнні історики, а також їхні сучасні російські послідовники так і не знайшли в собі сили визнати цю акцію справою рук УПА, продовжуючи скромно і мигцем згадувати про те, що, мовляв, Лютце «загинув у результаті автокатастрофи».)

У серпні того ж 1943 року під Загоровим проти чоти (взводу) Андрія Марцинюка (Берези) німці застосували важку авіацію. В цьому бої загинув 31 повстанець з 42, а німці втратили понад 100 чоловік із близько 500.

Підрозділи УПА робили рейди на Правобережну і Лівобережну Україну, Буковину, Закарпаття, південно-східні райони Польщі, частина з яких носила бойовий характер, а частина – пропагадивний.

Один з німецьких урядових чинів на Волині повідомляв у своєму звіті на початок квітня 1943 року, що на південь від лінії Київ-Рівне-Ковель-Брест українські націоналісти “цілком контролюють усю територію”. Націоналісти атакують серед білого дня, нападають на потяги, звільняють людей, яких везуть на роботи в Німеччину.

Німецький офіцер Шенк писав у своєму звіті: «В багатьох районах уже немає ніякої німецької адміністрації, у районі Рівного спалені всі табори переміщених осіб, близько 400 німецьких урядових чинів і співробітників загинуло».

Рейхскомісар Еріх Кох повідомляв у звіті за 4 квітня 1943 року, що на Волині тільки два райони вільні від “банд”: “Національні українські банди дуже небезпечні, особливо в районі Кременець-Костопіль-Рівне”. Існують трофейні німецькі мапи Волині і Поділля, які свідчать, що на середину 1943 року німецька адміністрація утримувалася переважно у великих містах і деяких районних центрах, а села були під контролем українських повстанців (за винятком південних частин Поділля).

Генеральний комісар Волині й Поділля повідомляв Берлін, що в той час як на півночі його реґіону знаходяться “совєтські банди”, то на заході й на півдні Волині панують “банди національні”, особливо в районах Горохова, Любомиля, Дубно, Луцька, Кременця. “Це вже можна казати про повстання”, – меланхолійно відзначив він у своєму звіті.

Зрозуміло, німці не могли зі своєї сторони не радіти такого роду «співробітництву». У відповідь на розмах повстанського руху німецька адміністрація діяла методами залякування населення, масовим терором. У реґіоні проходили постійні «каральні експедиції», під час яких гітлерівці знищували заручників з числа мирного населення. Командири УПА і керівники ОУН-Б були поставлені поза законом – тільки за голову командира Рубана (Миколи Лебедя) гестапо призначило нагороду в 50 000 німецьких марок.

В Галичині восени 1943 року за кілька місяців німці стратили, за неповними підрахунками, 1 570 українських патріотів, членів ОУН-Б і УПА. Але й німці мали чималі втрати: тисячами гинули від куль українських повстанців і членів руху опору. За неповними даними, у липні, серпні і вересні 1943 року вони втратили на Волині понад 3 000 чоловік убитими, а в жовтні і листопаду – понад 1 500 чоловік.

От цитати з деяких пропагандистських листівок, якими німці намагалися підірвати довіру до УПА серед місцевого населення:

“Український селянине! Знай – Москва дає накази ОУН [...] У проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожерного Сталіна і його жидівських опричників”. Це звертання до населення закінчувалося красномовним реченням: “ОУН і більшовизм – це одне, тому мусять бути знищені!”.

В іншій листівці, підписаної німецьким командуючим фон Бахом, сказано, що “червоні волоцюги поширюють відозву маршала Васілєвського, де в ім'я масового вбивці з Вінниці і Катиня червоного товариша Сталіна, урочисто визнано українського ватажка бандитів Бандеру старшим більшовиком Совєтської України... у відповідному часі Бандера і його саботажники будуть у днях перемогти Европи покарані спільно з комуністичними бандитами”.

Що скажуть на ці та численні інші (які я через брак місця не маю можливості привести) факти пан І. Паламарь і «товариш» В. Ткаченко?

…Утім, вони уже висловили свою «принципову позицію» на сторінках «Своєво мнєнія». «Юди», «холуї» – ось слова, якими вони позначають патріотів України, які йшли на смерть, під німецькі кулі за свою Батьківщину, за свій народ. Хоча в світлі реальних – а не вигаданих промосковськими лакузами – фактів стає очевидним, хто насправді юда, а хто герой.

Зрозуміло, І. Паламарь і В. Ткаченко не можуть «пробачити» бійцям УПА того, що ті з поверненням совєтів в Україну не склали зброї, а продовжували боротьбу – цього разу з іншими окупантами. І боролись так, що дотепер один спогад про них доводить до заїкуватості стукачів, юд, сексотів усіх мастей, усіх «заплічних справ майстрів» та їхніх спільників. І таки боролися не за шматок сала і не за «сто грамів» горілки, якими спокушає ветеранів-повстанців В. Ткаченко (видимо, інших спокус у житті він не відає), а за волю України.

«Товариш» В. Ткаченко трохи переоцінює своє місце, беручи на себе сміливість ставити умови «злагоди» з колишніми бійцями УПА: вони, мовляв, повинні визнати себе «не героями, а злочинцями перед своїм народом», і лише тоді вони «можуть розраховувати на снісхождєніє» (!), і тоді «солдат червоної армії наллє воякові, що покаявся, сто грам». Ай, спасибі, пане-товаришу В. Ткаченко! Ну як отут не згадати горезвісний заклик німців з совєтських кінофільмів: «Рус, здавайсь, у нас водка!» Менше потрібно дивитися всякого пропагандистського кіномотлоху, за яким так сумує наш автор: може, для переляканого вісімнадцятирічного обголеного солдатика з ґвинтівкою Мосіна, під страхом розстрілу покликаного в ряди «непереможної і леґендарної», який знає, що за спиною в нього – кулемети заградзагону, цей заклик-обіцянка і є звабливим. Українські ж повстанці, борючись у конче неможливих умовах, навіть оточені з усіх боків загонами карателів, не здавалися мільйонними юрбами за обіцянку ста грамів. Долі Романа Шухевича, Миколи Арсенича, Мирослава Симчича, Петра Полтави, Ніла Хасевича і тисяч інших борців за волю, що обрали смерть «ста грамам», є найкраще тому підтвердження. Адже йшли вони в бій не через страх перед заградзагонами і «смершевцями», а тому, що горіла в їхніх серцях любов до рідної землі, до України, в тому числі й до настільки ненависних для «товариша» В. Ткаченка прапора, герба, гімну, тому що найчастіше слова «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» були останніми, котрі доносилися з оточених карателями бункерів, після чого лунали постріли – у власні серця.

Так що трохи погарячкував наш автор зі своїми умовами, забувся трохи, загубив, як то мовиться, орієнтацію в просторі і часі.

Можна скільки завгодно проклинати, ганьбити й обпльовувати національних героїв, але не можна ігнорувати документи, що зафіксували на віка вічні процес «звільнення» України совєтами. Про ці факти пани-товариші В. Ткаченко і «канд. іст. наук» І. Паламарь скромно мовчать. Ще б пак – кожному, хто прочитає їх, стане ясно, з ким мали справу бійці УПА, починаючи від 1944 року.

От, приміром, читаємо в «Інформаційному бюлетені № 8/53» ЦК ВКП(б) від 13 січня 1945 р. (Джерело: Про факти порушень революційної законності в західних областях УССР, 1945, лист 34): «Ранком 22.10. [1944] для ліквідації банди в с. Кривеньки [Пробижнянского району Тернопільської області] з Чорткова прибутку бійці військ НКВД у кількості до 60 чел. на чолі з майором Полянским і представником УНКВД молодшим лейтенантом Молдовановым. Однак банди в селі вже не було. Знаходячись у нетверезому стані, бійці за наказом майора Полянского і молодшого лейтенанта Молдованова зробили дикий погром села. Так, було розстріляно 10 жителів цього села у віці від 60 до 80 років, спалено 45 будинків із усіма двірськими будинками, домашнім майном і великою кількістю намолоченого хліба. Серед розстріляних п'ятеро є членами родин військовослужбовців (Капустяник В., Паламарь І., Остапчук І., Савуляк А., Київський П.). З 45 спалених жител 20 є господарствами червоноармійців. Присутні при підпалі будинків і розстрілі громадян нач. райвідділу НКГБ Бєляєв, нач. райвідділу НКВД Костін, райвоєнком Кондрашкін не прийняли ніяких мір для припинення провокаційних дій майора Полянского і молодшого лейтенанта Молдованова…»

І це був не разовий випадок. У «Повідомленні прокурора УССР Р. Руденко секретарям ЦК КП(б)У Н. Хрущову і Д. Коротченку про злочинні дії співробітників правоохоронних органів щодо населення західних областей УССР» від 25 лютого 1945 року серед іншого повідомляється про те, як 17 листопада 1944 року в село Красиве на Тернопільщині прибула оперативна група на чолі з начальником міліції Білашем «і без достатніх на те основ відкрила в селі стрілянину і почала в різних кінцях села підпалювати будівлі», у результаті чого «було знищено 117 селянських господарств, серед них 14 господарств родин військовослужбовців. Члени опергрупи убили 6 чоловік» і «вилучили 60 голів худоби, частина яких розбазарена (так у тексті – авт.). Значна частина членів опергрупи перебувала в нетверезому стані»…

Подібні факти, протокольно зафіксовані, можна перелічувати і перелічувати: вистачить не те що на чотири – на сто номерів «Свого мнєнія». Я наведу всього лише один, що особливо мене вразив. 25 жовтня 1944 року в селі Ляховом «дільничний уповноважений міліції Воротніков, одержавши завдання від начальника р/о НКВД затримати гр-на Парфенюка, що нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4-мя бійцями з групи охорони суспільного порядку в 8-9 годин вечора оточив квартиру (в інших пояснювальних – «будинок») гр-ки Парфенюк, ввірвався в приміщення і, «щоб налякати», застрелив з автомата її дочку. З метою приховання злочину Воротніков застрелив гр-ку Парфенюк, її 15-річного сина, другу дочку і тримісячну дитину. Перевіркою встановлено, що гр-н Парфенюк перебуває в Червоній Армії і нікуди відтіля не дезертирував».

А навіть якби і дезертирував? Цікаво, як прокоментують дані факти пани-товариші В. Ткаченко та І.. Паламарь. Кого вони призвуть цього разу до покаяння: убивць беззахисних жінок і дітей, паліїв і грабіжників або тих патріотів, що зі зброєю в руках устали на шляху подібного роду «рєбят» у совєтських шинелях? Подібні вищеописаним дії роблять окупанти на захопленій території з метою залякати населення і перетворити його на слухняних рабів. Саме так поводилися німці, фашисти на нашій землі. А чим краще дії отаких «груп охорони суспільного порядку»?

І кому повинні стояти пам'ятники на нашій, українській землі: комуністичним лідерам, прямо і безпосередньо відповідальним за нечувані злодіяння, зроблені від 1917 року в Україні або нашим національним героям – Бандері, Шухевичу, Савуру?

Утім, наші автори – Ткаченко і Паламар – можуть не перейматися. Про встановлення подібних пам'ятників, про перейменування вулиць, про повернення законних історичних назв міст і сіл на Східній Україні навіть не заїкаються. А хто з патріотів намагається підняти це питання, на того численні нестаріючою душею пани-товариші починають виливати відра лайки й образ, затикають рота, катають «протести» і «скарги», подають у суди. В кращому випадку. Бува й крутіше. У своїй статті «канд. іст. наук» Іван Паламарь всує згадав Дмитра Куделю, який, мовляв, «дописався у своїх націоналістичних опусах». Зловтіха і підступна радість «канд. іст. наук» цілком зрозумілі: 18 лютого 2004 року (а не 13-го, як пише Паламарь) у Дніпропетровську Дмитро Куделя загинув від руки покидька. Все повторюються: методи знищення українських патріотів анітрохи не змінилися за шістдесять років. Бомба Судоплатова, ампули Сташинського… грошів на юд українофоби ніколи не шкодували.

А був Дмитро молодим талановитим істориком, письменником, публіцистом, вірним другом, надійним товаришем, людиною щирої душі і веселого характеру. Він стояв у джерел місцевого відділення Конґресу Українських Націоналістів, разом з ветеранами повстанського руху створював міську організацію Братства вояків УПА, публікував у пресі злободенні статті про нашу історію і сучасність.

Він один з перших початків дослідження історії оунівського підпілля на Січеславщині 1940-х років – ще наприкінці вісім, коли ця тема була цілком «закритої».

– Бандерівці? Де, у Дніпропетровську?! Не може бути!!..

До чого тільки не вдавалися й не вдаються донині українофоби, щоб сховати правду від нашого народу, довести на противагу численним фактам, свідченням, документам, що ніякого українського опору на Сході України ніколи не було, що повстанський рух – виняткове «западенське», галицьке явище. Роками насаджувався стереотип про нібито «комуністичне Придніпров’я». І цей стереотип цілком руйнували дослідницькі роботи Дмитра, його статті, документи, що він добував з архівних підвалів, усупереч завзятому опорові чинуш.

Ніяких вагомих аргументів проти доказів і фактів Дмитра Куделі в його супротивників не було і не могло бути, оскільки виплекані ними пропагандистські міфи про «бандеровщину» були й залишаються суцільною брехнею, провокаційними казками, що розраховані на конче довірливу, наївну, нерозвинену людину. В наш день доступності практично будь-якої інформації, темні підвали архівів – ненадійне місце для ховання правди, навіть якщо на них по п'ять комірних замків.

Українофобам ніколи нема що протиставити таким людям, як Дмитро Куделя. В люті, усвідомлюючи своє повне безсилля, вони можуть лише «замовити» вбивство...

Симптоматично, що українофоб скоріше подасть руку німецькому солдатові-ветеранові, чим українцеві-повстанцеві! Адже пише В. Ткаченко: «...німецький солдат, як воїн, може розраховувати на розуміння». Тобто «товаришеві» Ткаченку ближче і рідніше за духом, зрозуміліше агресор і окупант, ніж захисник своєї землі, своїх рідних і близьких, захисник своєї Батьківщини. Чи можна висловитися відвертіше? Аякже: німці надсилають з Німеччини драні штани і черевики, гуманітарну допомогу переможцям, так би мовити. Як можна кусати руку благодійника! А з ветерана УПА що взяти? Ніякого інтересу, їй-богу.

От і недавно столична газета «Київський телеграф» звернулася з питаннями, стосовно Української Повстанської Армії до представників двох ворожих сторін – останнього Командуючого УПА Василя Кука і «колишнього сержанта совєтської армії, заступникa командира взводу» якогось Федора Сидоренка. Звичайно, трохи дивно зіставляти фігури Головнокомандуючого і сержанта, ну то годі, справа не в цьому. Справа в тому, що ці люди репрезентують думки двох протилежних груп населення: ветеранів УПА і ветеранів совєтської армії. І от що відповіли ці люди на четверте питання, що звучало так:

«Чи готові ви примиритися і потиснути сьогодні руку ветеранові ВВВ і ветеранові УПА?»

Кук відповів: «Є Союз Офіцерів України (а я є членом цього союзу), там — офіцери, що служили в совєтській армії. Ми зустрічаємося, співпрацюємо, і між нами немає ніякої ворожнечі, тому що ці колишні совєтські офіцери виступають за українську незалежну державу. Є велика українська ветеранська організація, що очолює академік Ігор Юхновський (я є членом президії цієї організації)».

А от відповідь Сидоренка.

«Я б ніколи таким людям руки не подав. І ніякої військової пенсії ті, хто сидів у бандерівському підпіллі, не заслуговують. Вони воювали проти нас, вони стріляли совєтським солдатам у спини». І далі: «От сусід мій розповідав, що бачив, як у Західній Україні бандерівці розрізали пилою живу людину — солдата совєтської армії, що відстав від своєї частини. А ще сусідка в селі розповідала, що її колеґу, шкільну вчительку, бандерівці прив'язали за руки до коня і тягали так по всьому селу. А скільки чоловік — у тому числі і малолітніх дітей — бандерівці утопили в колодязях, повісили, розстріляли!» (виділено мною – авт.)

Тобто аргументи, що і говорити, незаперечні. «Сусід розповідав», «сусідка розповідала»…Причому ще не відомо, чи були ці люди безпосередніми свідками. Швидше за все, переказували почуте від інших таких же «сусідів».

А я чомусь згадую слова працівника Каменсько-Бугського (Львівської області) краєзнавчого музею, старого оперативника-ґебіста, що, проте, вмів поважати своїх ворогів – і не тільки тих, хто надсилає драні штани. Те, що він сказав, чітко врізалося мені в пам'ять: «Я воював з бандерівцями, їхні боївкарі були затяті й жорстокі люди. Але одне я можу сказати точно: свідомо вони не вбили жодної безневинної людини. А тим, кого вони вважали винними, тричі надсилалося попередження з вимогою залишити даний район».

Ця людина однак промовчала про те, що одним з розповсюджених методів оперативної роботи каральних загонів МҐБ було перевдягання «у повстанців» і звірячий терор під видом «бандерівців». Він промовчав, але документи залишилися...

І залишилася Україна та її земля. Вони були, є і будуть. Як був, є і буде інший суд, не людський, що, як ні крути, рано чи пізно розсудить героїв і злочинців, відокремивши зерна від плевел.

Кирило ГОРБАТЮК
http://www.ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=40&id=93