01/18/2006 | Сергій Грабовський

Соціологічні рейтинги, м‘яко кажучи, поки що “радують” кожного українського прихильника прогресивних перетворень.

Бо ж вони фіксують незаперечну тенденцію: падіння популярності партій та блоків, які сповідують демократичні цінності, і зростання ваги політичних сил, які відверто чи завуальовано орієнтовані на цінності недемократичні – неототалітарні, ксенофобські, кланово-олігархічні. І якими б не були при цьому нерідко недолугими демократичні політики, і якими б справді ефективними менеджерами не виглядали політики з протилежного табору, перед Україною знову стоїть драматичний вибір, здавалося б, остаточно зроблений рік тому. Або входження в європейську спільноту (з усіма немалими труднощами і навіть ризиками такого входження), або відкат на позиції “керованої демократії” російського, білоруського чи казахстанського взірця – з усіма мінусами вибору такої моделі розвитку і без жодного плюса (чи треба зайвий раз доводити, що чинні соціально-економічні умови та політичні традиції Казахстану й України дещо різні?).

Будь-якому неупередженому спостерігачеві при цьому зрозуміло, що зростання популярності неототалітарних сил напряму пов‘язане з їхнім активним “підживленням” з боку правлячої еліти Росії. Це не пов‘язане, як вважають радикальні націоналісти, зі “споконвічною ненавистю росіян до українців” чи з якимись іншими речами на рівні політичної зоології; ні, йдеться про цілком раціональну (під певним оглядом) політику Кремля, а саме – про намагання відновлення ролі одного з ключових світових геополітичних гравців. Достатньо ефективно користуючись у своїх діях енергетичними важелями впливу (й одержаними за рахунок надвисоких монопольних цін на ці енергоносії фінансовими ресурсами) та кампанією боротьби зі світовим тероризмом, “кремлівські чекісти” за кілька останніх років змогли досягнути певних успіхів у відносинах із Західною Європою та США при одночасній “зачистці” політичного й інформаційного простору власної держави від “небажаних елементів” (читай – прихильників демократії; останнім симптомом цього стала відставка знаного економіста Андрія Іларіонова з посади радника президента Росії Путіна; як заявив сам Іларіонов, “я прийшов на цю посаду в іншій країні і за іншого режиму влади”). Відтак логічним виглядає наступний крок “кремлівських чекістів” – спроба повернути собі контроль за всім пострадянським простором. Головні події останніх років в Україні прямо чи опосередковано пов‘язані із цими спробами і з тим, що кремлівська команда знайшла собі ідеологічно близьких партнерів та найманих виконавців всередині нашої держави.

Так чи інакше, внутрішні та зовнішні чинники, які підсилюють неототалітарні сили, накладаються на недолугість частини лідерів та функціонерів двох головних уламків “помаранчевої” команди, включно із урядовцями, і в результаті зростає розчарування виборців не просто тим чи іншим політиком, а демократичною практикою як такою (хоча “справжня демократія” при цьому залишається серед основних політичних вартостей, от тільки констатується, що її досягнення демократичним же шляхом виявилося неможливим). Подібний процес відбувався в Російській республіці в 1917 році, і в Німеччині – у 1930-32 роках, де, з одного боку, тоталітарні сили спекулювали на ідеях “справжньої демократії”, з іншого боку, значна кількість населення мовчки погодилася відкласти втілення демократичних засад у життя “до кращих часів”, віддавши пріоритет тодішньому еквівалентові вітчизняних “ефективних менеджерів”. Наслідки загальновідомі. Але Україна – не Росія, і, тим більше, не Німеччина. Розчарування демократією і – ширше – ліберальними ідеями та діячами плюс тиск на суспільство з боку політичних сил недемократичного ґатунку (ще й “присмачених” колонізаторським заповзяттям) викликали в Україні, як Західній, так і Східній, вельми радикальний спротив. Власне, якщо без евфемізмів, - терор.

Звернуся тільки до двох, можливо, найяскравіших прикладів. 1870-ті роки. Молодь іде “в народ”, щоб просвітити його та підготувати до самостійної політичної ролі за умов непослідовних, але реальних реформ, розпочатих російським імператором Олександром ІІ. Наймасовішим цей похід стає на українських теренах. У відповідь на спробу здійснення “мирної революції” чорносотенно-поліційні сили розпочинають масові арешті серед народників; ліберальні ж діячі, вкупі з самим імператором та тими членами родини Романових, які досі підтримували реформи, виявилися нездатними спинити наступ реакції (чи просто стали на її бік, принаймні, в очах молоді). У цій ситуації можна було а) змиритися і зайнятися чимось лояльним; б) емігрувати; в) самим перейти на бік влади; г) перетворитися з еволюціоністів-демократів на радикальних “руйнівників підвалин”. І значна частина тодішньої освіченої української молоді пішла саме цим шляхом, ставши основою організації “Народна воля”.

Брати Дебагорії-Мокрієвичі, Бохановський, Стефанович, Кулябко-Корецький, Кравчинський, Ковалевська. “Чигиринська змова” 1877 року, коли у підготовку збройного повстання були залучені сотні селян. Потужні підпільні гуртки у Києві, Харкові, Єлисаветграді, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Одесі, Кам‘янці-Подільському та інших містах. Спадкоємець величезних статків Дмитро Лизогуб – головний фінансист терористів, Валер‘ян Осинський – ідеолог. 1878 рік. Замах у Києві на заступника прокурора. Там же – вбивство жандармського офіцера. Спроби збройно відбити ув‘язненого поблизу Харкова народника Войнаральського і засудженого в Одесі Ковальського. 1879 рік. У Харкові народовольцями забитий губернатор. Того ж року у Києві відбувається справжній бій між підпільниками, з одного боку, і, з іншого боку, жандармами і викликаною на підмогу ротою Старо-Оскольського полку. І головне – сім замахів на імператора Росії. Восьмий із них – 1 березня 1881 року – спланований Андрієм Желябовим, здійснений за допомогою бомб, виготовлених Миколою Кибальчичем, і керований Софією Петровською – виявився вдалим. Таке собі українське вбивство російського імператора, який зрадив власні ліберальні настанови і дав старт розгулу “чорної сотні”.

При цьому, не забуваймо, “на потім” молоді терористи відклали представницьку демократію, самовизначення націй (в тому числі й української), свободу слова і віросповідання тощо. А на практиці вони діяли найжорсткішими і найжорстокішими методами, бо ж що, мовляв, ці методи у порівнянні зі світлими цілями?

“Друга серія” – 1920-39 рік, Західна Україна, яка опинилася під Польщею. Українська військова організація УВО), а потім зросла на її основі Організація українських націоналістів (ОУН) ведуть терор як проти польських окупантів, так і проти тих українців, котрих вони вважають колабораціоністами, тобто прихильників ліберальної чи соціалістичної ідеології, згодних вести “під Польщею” легальну політичну діяльність. Освічена молодь Галичини, розчарована у демократичних формах боротьби, які за минулі роки, мовляв, довели свою неефективність (і справді, УНР впала), береться за зброю. 1921 рік – замах на маршала Юзефа Пілсудського та львівського губернатора Казимира Грабовського. 1933 рік – у радянському консульстві у Львові убитий високопосадовий співробітник Наркомату закордонних справ Олексій Майлов, 1934 рік – убитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький.

Усього за 1921-39 роки націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей. Більшість – 36 жертв – були українцями, серед них тільки один комуніст. І знову демократія відкладена “на потім”: визволення нації вимагає жертв, то ж і Українська самостійна соборна держава після відновлення, оточена ворогами зусібіч, мусить стати (бодай на певний час) націократичною; ОУН буде єдиною політичною силою, що керуватиме державою (інші або зрадили незалежність, пішовши на співпрацю з ворогами України, або вкрай неефективні).

До речі, і від рук народовольців найбільше загинуло не царських сановників, а простих мешканців імперії, котрі, на нещастя, зовсім випадково траплялися під руку або служили на незначних державних посадах. Такі вже закономірності будь-якого терору...

Як бачимо, обидва рази (менш масштабні українські терористичні кампанії я оминаю) поштовх до радикалізації чесної, патріотичної, непідкупної й освіченої молоді давали типологічно схожі обставини. А саме: 1) дискредитація і самодискредитація діячів демократичного табору як “корумпованих”, “непрофесійних”, “схильних до капітуляції перед силою” і – так само – демократичних методів політичної практики як “украй неефективних”, “неадекватних вітчизняним реаліям”; 2) влада в руках деспотичних чи авторитарних політичних сил; 3) психологічна неможливість для значної частини молоді жити по-старому, “у рабстві”, не по-європейськи (хоча і розумілася ця європейськість активістами ОУН досить специфічно) і т.д. А ще для українських народовольців Петербург, для націоналістів – Варшава та їхні влади були носіями колоніального гноблення України, тоді як місцеві “підголоски” тих столиць (особливо у разі ОУН) виглядали в очах радикальної молоді особливо гидко.

Тепер порівняйте типологію цих ситуацій із тим, що маємо зараз. Рік тому Майдан дав історичний шанс для мирної трансформації країни і для інтеграції нетерплячої (що цілком зрозуміло) освіченої молоді в легальні політичні процеси. Перспектива повернення до влади в Україні відверто недемократичних сил – за підтримки так само недемократичних “кремлівських чекістів” – спонукає вже зараз значну частину цієї молоді скептично оцінювати публічну політику і “демократію по-українськи”. Що далі, у разі, якщо “есесерізація” пострадянського простору, включно із Україною, стане фактом? Що, коли демократичні політичні сили демократичними ж засобами не зможуть зупинити реванш неототалітарної потуги? Яка частина молоді змириться з новим станом справ, яка виїде працювати за кордон, а яка “піде іншим шляхом”?

І скільки людей, враховуючи незмірне зростання потужності засобів індивідуального терору, може трапитися під руку?

Сергій Грабовський, Заступник головного редактора журналу “Сучасність”