01/24/2006 | Anisia Stech

ІВАН ФРАНКО – МОЙСЕЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
(1856 – 1916)
Видатний український письменник, поет, публіцист, драматург, історик літератури, літературний критик, перекладач, вчений, етнограф, фолькльорист, громадсько-політичний діяч, незламний борець за правду, свободу і волю для свого українського народу, Мойсей української нації, її духовний провідник, що вів свій народ до кращої долі, Каменяр, який силою свойого слова розбив гранітну скалу, що заступала людям світло правди, волі та свободи - ім’я його Іван Франко. Народився Іван Франко 27-го серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля Якова Франка. Першою життєвою школою малого Івася, була батькова кузня, до якої кожного дня заходили селяни і заробітчани з нафтових шахт поблизького Борислава. З їхніх розповідей дізнавався цікавий хлопчина про їхню бідність, непосильну невільничу працю в важких умовах, про несправедливість, про нечувані кривди і наруги над українським народом з боку австрійських, польських та російських поневолювачів. Це все навічно закарбувалося в душі та памяті хлопця. В оповіданні “В кузні”Франко писав: “На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі.” І справді ця вогненна жадоба правди, справедливості, людської гідності для кожної людини, свободи і волі для рідного народу, через ціле його життя була рушійною силою в боротьбі за звільнення українського народу з-під чужого ярма, за возз’єднання всіх українських земель в єдину,незалежну, соборну Українську Державу. Ціла його творчість переповнена палкою любовю до України, великою турботою про її долю і долю народу, це мова до людських умів, надихаюча на мислення як вільні люди, а не як раби, це намагання розбудити в народі любов до волі і розуміння того, що всі народи є рівними і кожний має однакове право на життя у своїй, вільній, незалежній і соборній державі й за це право треба боротися, треба відстоювати його перед усіма хто зазіхає на нього, або нехтує ним. І.Ффанко може як ніхто інший закликав до єдности і згоди в народі, бо тільки тоді держава може бути сильною і тільки тоді будуть її поважали сусіди. У повісті “Захар Беркут” Франко висловлює думку, що не страшний є зовнішній ворог, коли серед громадянства є однозгідність у думках і праці, коли всі стоять за одного й один за всіх.
O якже Франкові думки, його наука його заклики є актуальними для України нині, коли жорстока боротьба за владу, незгода, розбрат, брак єдності, ставлення власних амбіцій і власних інтересів понад добро народу,служіння чужим панам, засліплення на ворожі дії родимих і сусідських, замаскованих і явних ворогів України, або толеранція тих дій, може призвести до трагедії. Схаменімось усі, поки не пізно.
Батьки Івана Франка хоч були бідними, неписьменними селянами, то розуміли, що їхній син є непересічною дитиною, тому постановили багатьма самозреченнями і непосильною працею заробляти на те, щоб вивчити сина і вивести в люди. В 1867 році І.Франко успішно закінчує так звану нормальну школу отців васиіян, а в 1875році Дрогобицьку ґімназію. Далі навчався у Львівському і Віденському університетах. В 1893 році у Відні захистив дисертацію і отримав ступень доктора філософії. З 1899 року дійсний член НТШ а з 1905 року дійсний член Паризької Академії Наук. Вдячний своїм батькам і свідомий своєї повинності супроти свого народу, в 1897 році у статті “Дещо про себе самого” І.Франко напише, “Я син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваюся до ОБОВ’ЯЗКУ панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу здригатиця, можу потихо проклинати свою долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути я його не можу, другої батьківщини шукати не можу,бо тоді я став би підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує двигати це ярмо, так це те, що бачу український нарід; як він, хоч пригноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, але всетаки помалу підноситься, чує щораз в ширших масах жажду світла, правди і справедливости й шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне.” Як конечним є нині , щоб до цих Франкових ідеалів прислухалися і втілювали в життя нинішні керманичі української держави, політики, письменники, поети, науковці та всі люди доброї волі. Батьківщина в нас одна – єдина, неподільна, свята. І так як писав поет Василь Симоненко: “Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”..... Тому треба як рідну матір захищати власну Батьківщину, а не по рабськи коритися, падати на коліна і хилити голови перед чужими батьківщинами, вони бо завжди будуть для нас мачохами, обоятно якби ми їм не служили. Служім одже власній Батьківщині. Для неї, для її процвітання і щасливого майбутнього віддаймо як Франко всі наші знання, сили, синівську любов, чесну працю, а перш за все бережім як зіниці ока незалежності, суверенності та соборності нашої Української Держави – це наш святий обовязок і не виконня його це смертельний гріх, якого Бог, історія і наші нащадки нам не простять. Тож бутьмо чуйними, не даймо звести себе фалшивими, юдашівськими закликами і чинами родимих яничарів, які як біблійний Юда за срібняки готові зрадити національні інтереси і завести Україну та її народ в московське ярмо, з якого вже ніхто і ніколи нас не звільнить. У пролозі до поеми “Мойсей” І.Франко писав. Ось короткий фрагмент:
Народе мій,замучений,розбитий,
Мов паралітик той на роздоріжжю,
Людським призирством, ні струпом вкритий!
Твоїм будучим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізніх
Палатиме, заснути я не можу,
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
Задумаймось над цими словами, від нас бо, від нашого вибору шляху яким після виборів до Верховної Ради України у 2006 році піде Україна, залежить доля нашої батьківщини і доля наших нащадків. Ідім за голосом І.Франка, що поруч Тараса Шевченка був одним з найвизначніших духових провідників України, сумлінням нації, українським Мойсеєм який безмежно любив свій народ і так, як біблійний Мойсей, 40 років вів Ізраїльський нарід з єгипецької неволі до обіцяної землі, так і Франко поверх 40 років своєю творчістю вів український нарід до свободи , волі і незалежної, самостійної, соборної держави. Не станьмо зрадниками його ідеалів, не потопчім його титанічної праці в боротьбі за волю, свободу і гідне місце україни “у народів вільних колі”.Візьмім собі до серця Франкові слова: “....Не пора, не пора, не пора В рідну хату вносити роздор! Хай пропаде незгода, проклята Мара! Під України єднаймось прапор!”закликав Франко у своєму вірші “Не пора не пора.....”.
Свій творчий шлях І.Франко почав ще у роки навчання в Дрогобицькій ґімназії. Вже тоді пише вірші, оповідання, патріотичні п’єси, вивчає іноземні мови. Вступивши у 1875 році на філосовський факультет Львівського університету, І.Франко окрім інтенсивної літературної діяльності, кидається у вир громадської праці. Навязує співпрацю з академічним гуртком, з студенським часописом “Друг”, в якому друкує свої революційні вірші, статті й свою першу повість під заголовком “Петрії і Довбущуки”.В тому часі Франко був під великим впливом Михайла Драгоманова. Наслідком того стало переоформлення журналу “Друг”, який досі намагався русифікувати українську мову, тепер почав друкуватися чистою українською мовою і ставати на національних позиціях. Звичайно це несподобалося окупаційній владі і у червні 1877 року, І.Франко та всі члени редакції журналу “Друг”були ув’язнені. Франко пересидів у вязниці вісім місяців. Там зазнав великих психічних, моральних і фізичних мук і знущань. Однак не зломався, і по виході з тюрми, ще з більшим завзяттям включається в громадсько-політичну роботу. Пише статті і надсилає до різних журналів, в тому числі до чужо-мовних. Засновує у 1878 році журнал “Громадський Друг”, який після конфіскації виходив під назвою “Дзвін” і “Молот”, пише політичні поезії типу “Каменярі” (1878), “Вічний ревуьюціонер”(1880), “Не пора....”(1880) та інші. І.Франка переслідували не лише чужі окупаційні посіпаки, але і свої перевертні , недруги здавалося б рідного їм народу, москофіли та всякої масті запроданці. Постійні доноси здійснювані вислужниками окупанта призвели до того, що у 1880 році Франка вдруге на три місяці саджають в тюрму, а після звілнення, ставлять під постійний нагляд поліції. Причину свого ув’язнення, Франко пояснював так: “Бажав я для скованих – волі, Бажав для нужденних –долі І рівного права для всіх: Се весь і єдиний мій гріх!”.
Вороги всілякими способами найбільш перфідними методами, постійним принижуванням поета, дискримінацями в одержанні праці, що призвело до бідності, намагалися примусити І.Франка замовкнути, вирвати з його рук перо, перекреслити його талант. Коли в 1894 році І.Франко габілітувався у Львівському Університеті з історії української літератури і колеґія Львівського університету визнала його доцентом, то австрійське міністерство і галицькі реакційні кола не допустили до того, щоб Франко став професором і одержав працю. В роках 1895 – 1898 українці Галичини чотири рази висували Франка кандидатом на посла до віденського парляменту і галицького сойму. Але австрійські окупанти, москофіли і польська шляхта вдавались до найпідліших провокацій і виборчих махінацій, щоб не допустити до обрання його парлянентаристом. В 1889 році Франка арештують в третє. Постійні цькування , переслідування, тюрми та нужденні обставини життя знищили здоров’я Франка, але не зламали мужнього духа, як також ані на мить не зупинили цього титана праці в його писменницькій, науковій, чи громадсько-політичній роботі. Не перешкодили здобути величезну популярність по всій Україні і стати на чолі передових сил української літератури. Вогонь з батьківської кузні горів в душі генія до останніх днів його життя. Ним він ділився з тогочасними українськими вченими письменниками, поетами і усіма, хто цінує волю, свободу, хто прагне добра для власної держави, надихаючи їх на ідейну віддану працю. Хотів запалити цей вогонь у серцях прийдешніх поколінь і надіявся, що він горітиме вічно і стоятиме на сторожі Української Незалежної, Самостійної, Соборної Держави. Поммер Іван Франко 28 травня 1916 року. Похоронений 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові. В 1933 році за зібрані населенням кошти встановлено на могилі пам’ятник у вигляді каменяра, який молотом розбиває гранітну скалу, роботи видатного українського скульптора Сергія Литвиненка. В 2006 році припадають 150-ті роковини з дня народження і 90-ті від дня смерті генія І.Франка, а його ідеї, його розуміння понять – воля, свобода, незалежність, самостійність, суверенність і середники, якими треба їх
захищати є актуальними в сьогоднішній державі Україна.
Творча спадщина Івана Франка різноманітна і неймовірно велика. Вона сягає коло 50-ти тисяч назв. Вміщує в собі поезію, прози, театральне мистецтво, наукові досліди, літературу для дітей, переклади з іноземних мов і звичайно публіцистику та журналістику. Його поезія видавалась у збірках: “З вершин і низин”(1887), “Зів’яле листя”(1896), “Мій Ізмарагд”(1889), “І зднів журби”(1900), “Semper tiro”(1906), “Давнє і нове”(1911). Серед поетичних творів є широкі епічні поеми, такі як: “Панські жарти”, “Сурка”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський” і може найвизначніша серед поем, це поема “Мойсей”(1905) .В ній на прикладі біблійного Мойсея та ізраїльського народу, Франко майстерно показав до чого може призвести незгода, зневіра, опортунізн, міжособиці, брак згуртовання навколо єдиного провідника (Мойсея), поява у таборі руївних ворожих сил, тоді коли ізраїльський народ був вже так близько обіцяної землі. Тут становчо засуджується зрада національних інтересів, а на перший плян ставиться ідея служіння рідному народові.
Проза І.Франка охоплює понад сто оповідань і новель, десять повістей та романів. В ділянці театрального мистецтва, нейбільш відомі твори це: “Украдене щастя”, “Сон князя Святослава”, “Рябина”,”Учитель”, та багато одноактівок. Не забув Франко і про дітей. Для них написав книжки: “Лис Микита”, “Коваль Бассім”, “Коли ще звірі говорили”, “Пригоди Дон-Кіхота” та інші.
Серед багатьох наукових і дослідницьких праць треба згадати 5-ти томне видання “Апокрифів і легенд з українських рукописів”. Франко з 14-ти мов перекладав шедеври світової літератури, між іншими: Гомера, Данте, Шекспіра Ґете Золя, Міцкевича, Асника,Пушкіна,Герцена та інших, будуючи мости між українською і світової літературами, що мало і має велике значення для української культури. Видавав і редагував журнали такі як: “Світ”, “Життя і Слово”, “Літературно-Науковий Вісник”, “Народ”, “Хлібороб” та інші. Треба сказати, що на протязі життя І.Франко був співробітником близько 50-ти різних європейських періодичних видань, до яких надсилав свої праці, писані різними мовами.
Своєю пребагатою творчістю Франко не лише бажав збагатити українську культуру, але як Мойсей, повести свій улюблений нарід до кращого майбутнього. Його пером і усім його життям керувала любов до України, до українського народу. Звертаюєись до народу Франко писсав:
“.........Якби ти знав, як люблю я тебе,
Як люблю невимовно!
Tи мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса і держава”.

Любім Україну любов’ю Франка і як Він працюймо для її добра.

Анізія Путько-Стех