02/16/2006 | Марта Онуфрів

У минуле відійшли нещодавні федеральні вибори. Історія внесла свої корективи в життя Канади, поставивши велику “крапку” над 12-річним перебуваням лібералів біля державного керма. Корупційні скандали з перетіканням мільйонів доларів із всеканадської скарбниці до франкомовної провінції Квебек, а відтак їхнє часткове повернення до партійного гаманця, зіграли злий жарт над лібералами: вони потерпіли поразку. Водночас не можна стверджувати, що візія канадського багатоетнічного суспільства переставитися на нові життєві рейки себе вичерпала, позаяк вибори показали чималу підтримку лібералів, передовсім у провінції Онтаріо. Вочевидь, зміна червоного політичного кольору на блакитний матиме певні позитиви: суспільство рятуватиметься від корупції радикальним відсіканням найважливіших політичних гравців.

Прихід до влади молодого політика Стівена Гарпера, а також резиґнація з партійного проводу Пола Мартіна засвідчили, що на політичному Олімпі відбувається зміна поколінь.

Що доброго принесе країні найближча її переорієнтація з ліберальних цінностей на консервативні, важко спрогнозувати. Однак немає жодного сумніву в тому, що новому урядові, сформованому з урядовців без достатнього досвіду, вдасться скоро опанувати тонкощі державного правління. Та, як відомо, на цьому проблеми уряду консерваторів не вичерпаються, позаяк правляча партія не матиме більшості в федеральному парламенті (замість необхідних 155 голосів - лише 124). Виглядає, що консеваторам прийдеться шукати потенційної підтримки в блоці Квебекуа. Чи вдасться цим двом силам протиставитися потужному запіллю з лібералів і нових проґресивних демократів, покаже час. Наразі від нової влади не варто чекати великих змін. Утім, слід пригадати, що запорукою розвою будь-якої держави є наявність сильної, по-державницькому налаштованої опозиції. Якраз цього, слава Богу, сьогоднішній Канаді не бракує.

Нині громадяни країни кленового листка надіються на приборкання бюрократичного свавілля, допомогу багатодітним родинам, кращу опіку над дітьми й старшими, ще більше – зменшення податків. Частина нелеґальних новоімміґрантів, зокрема виходців з України, очікуватиме (уже вкотре!) амністії, а потенційні імміґранти – спрощення імміґраційного процесу, який останньо зупинився на дикій позначці “п‘ять і більше років”.

Що ж до українських перспектив у контексті всеканадської політики, то вони викликають занепокоєння: оттавський депутатський корпус не поповнився молодими політиками українського походження (а таких не бракує). Можна сумніватися в тому, що, перебуваючи в статусі опозиціонера, будь-що корисного вдасться для українців зробити послові до федерального парламенту Борисові Вжесневському. Отже вибори позаду, але не остаточно. Інтриґою осіннього політичного сезону стане обрання нового провідника лібералів. Серед претендентів на цей високий пост - Майкл Іґнатьєв, скандальна репутація якого не так давно досягла свого апогею.

А тому не можна твердити, що все безхмарно на канадському політичному обрії. Торонтонських українців ще й досі болить їхня нещодавня поразка в округу Етобіко-Лейкшор, що стала ганебним викликом канадській демократії. Принагідно хочеться зазначити, що у великих справах канадським українцям надто часто бракує солідарності. Невідомо, як ще довго наступатимуть вони на одні й ті ж самі граблі. Чи, може, життя таки навчить їх засад, яких дотримуються всі державницькі нації: підтримуємо свого кандидата, незалежно від його політичної приналежності; не поборюємо один одного на виборчих округах; разом протиставляємося нашим кривдникам.

Слід детальніше зупинитися на поразці торонтонських українців в округу Етобіко-Лейкшор, до якої, зокрема, спричинилася зорганізована паном Іґнатьєвим висадка чужородного десанту. Метою цього безпрецедентного десанту було: заблокувати разом з купкою місцевих політичних марґіналів вхід до приміщення осередку ліберальної партії, щоб не допустити до реєстрації інших однопартійців-кандидатів, конкретніше – українців. Саме цей, мало не в дусі путінського спецназу, десант, висунення пана Іґнатьєва єдиним кандидатом в округу з попередньою нейтралізацією своїх конкурентів, засвідчили крихкість канадської демократії. Рівно ж - демонстративне нехтування не тільки М. Іґнатьєвим, але й верхівкою ліберальної партії демократичних цінностей. Хто і що потужного стоїть за генебною оборудкою пана Іґнатьєва можна тільки здогадуватися. Варто наголосити на тому, що скандальне висунення згаданого пана кандидатом у посли до федерального парламенту, вибір способу для досягнення своєї мети, невластивого для Канади, вказують на наступне: цей пихатий нащадок графської роду з першого дня свого життя розминувся з таким поняттям як “демократія”, зокрема правами людини.

Уже нині можна прогнозувати смутні для Канади часи, які можуть настати з появою М.Іґнатьєва в політичному зеніті, зокрема крен Канади в бік Москви. Серед нових орієнтирів, пропаґованих цим політиком, варто б згадати залучення Канади до спільного обговорення зі США північноамериканського протиракетного щита (в контексті міжнародної безпеки), посилення федералізації Канади, леґалізація марігуани тощо.

Водночас виявилося, що канадське суспільство не має достатнього імунітету, щоб протистояти проявам імпортованого з Росії великодержавного шовінізму. Помимо гучних скандалів навколо самого М.Іґнатьєва, які висвітлювали майже всі канадські ЗМІ, виборці округу Етобіко-Лейкшор таки проголосували за цього кандидата.

Нижче наведені цитати із книги “Кров і приналежність” авторства Майкла Іґнатьєва засвідчують, скільки ненависті й зневаги до канадських українців (та не тільки до них) принесе зі собою на оттавський пагорб цей федеральний посол, в дальшій переспективі - один з можливих міністрів, а навіть прем‘єр-міністр Канади. Ось деякі з цих унікальних “одкровень”:
“Українська незалежність асоціюється в мене з селянськими вишиванками, гугнявими звуками народних інструментів, фальшивими козаками в шароварах і чоботах, злісними антисемітами”.

“Відколи Україна стала незалежною ці святі (Києво-Печерської Лаври) опинилися на чужій землі. Щогірше - Українська православна церква пробує загарбати собі цю святину, відбираючи її від російського партіархату”.
“Причиною того, що мені складно сприймати по-поважному Україну, лежить значно глибше, ніж моя проста звичка запідозрювати в усьому націоналізм. У глибині моєї душі я, як сказали б українці, є великоросом і маю ще залишки старої російської зневаги до цих “малоросів”.
“Українці зараз мають державу. Але чи насправді вони є нацією?”

Саме на цьому варто б закінчити статтю. Але не можу, заважає певна думка, яка, немов настирлива осіння муха, не дає спокою. Не так давно Владімір Путін “завербував” до контрольованого ним газового супергіганта колишнього найвищого посадовця Німеччини Шредера, водночас намагався залучити до управління тим же Газпромом колишнього міністра США Далласа.

Ніби між перечисленими ратно-каґебістськими подвигами новітнього самодержавця Росії й промосковсько-імперськими висловлюваннями Майкла Іґнатьєва, скандальною висадкою десанту у виборчому округу Етобіко-Лейкшор, з не менш скандальним висуненням його кандидатом у густо населеному українцями округу, стрімким просуванням по партійних щаблях, немає нічого спільного. Ніби мої домисли з області фантастики. Ніби пан Іґнатьєв настільки оскандалився, що очолити лібералів йому ніяк не вдасться. Але чому провід партії, зокрема колишній прем‘єр-міністр Пол Мартін, закрив очі на безпрецедентне порушення Іґнатьєвим статуту партії? Чи не підуть певні одіозні фігури партії ділі: обрати за будь-яку ціну М.Іґнатьєва провідником лібералів? Чи задля цього не відбуватимуться вибори за заздалегідь розробленими брудними схемами, з підкупами, торгами, щогірше – із використанням московських технологій? І не тільки їх. Ось що вперто муляє мою душу.

Утім, у викладі моїх дещо фантастичних думок незаперечне єдине: безмежна радість Владіміра Путіна від погіршення дружніх і партнерських відносин між Канадою й Україною.

А поки що ми, сущі у світі українці, маємо ще час, щоб тричі перехреститися й промовити: “Не доведи, Господи!”.

Довідка: Майкл Іґнатьєв народився у 1947 р. в Торонто. Він – син колишнього канадського дипломата Джорджа Іґнатьєва й Аліси Ґрант, внук графа Павла Іґнатьєва, міністра освіти при останньому царевіНіколаю ІІ. Його прадід Ніколай Іґнатьєв, як міністр внутрішніх справ Росії, вводив дискримінаційну межу осілості для жидів. По материнській лінії – прадід Джордж Монро Ґрант був діяльним директором Королівського університету, двоюрідний брат Джордж Ґрант – знаним філософом в політичній царині.

М.Іґнатьєв учився в елітарному навчальному закладі Аппер Канада коледж, додатково освоював політичні предмети у Трініті коледжі при Торонтонському університеті. Працював журналістом в газеті “Ґлоб енд Мейл”, здобув докторську ступінь у ділянці філософії, викладав в університеті Британської Колумбії, Королівському коледжі в Кембріджі. Фахівець у справах Близького Сходу, автор книг, безлічі статей. Багато років був професором при Гарвардському університеті. Минулого року, після майже 30-річної відсутності, повернувся в Канаду, щоб кандидатувати й здобути сумнівну перемогу в округу Етобіко-Лейкшор. Звідси, можливо, йому відкриється дорога до великої політики.