02/27/2006 | Отар Довженко

Референдум про надання російській мові статусу державної: як це було б

Майже тисяча мешканців Сімферополя вийшли на центральну площу міста, де влаштували десятихвилинку мовчання на знак свого прагнення спілкуватися російською мовою.
ТРК „Україна”, 21 лютого 2006 року

Віце-прем'єр Криму Микола Колісниченко (член ПР, балотується до ВР Криму) на урядовій нараді, де він головував, заборонив говорити українською мовою ветеринарному лікарю автономії, який родом з Полтавщини.
В.Притула, кримський журналіст

Ці дві цитати – замість довгого вступу на тему „як нам брешуть про проблему російської мови в Україні в цілому та в Криму зокрема”. Кожен, хто відвідував гостинний півострів, міг на власні вуха чути, що там не лише не обмежують прав російської – там взагалі нема української, окрім, хіба що, на деяких офіційних бланках. І якщо хтось вірить у те, що після надання російській мові конституційного статусу державної ризик почути „Бандєри, вон із Крима!”, заговоривши українською на вулицях Севастополя, зменшиться – нехай вірить далі. Тим більше, що автор цих рядків майже впевнений, що філантропічні заміри есдеків, вітренківців і регіоналів урівняти російську з українською не будуть реалізовані ніколи.

„Чому влада боїться почути волю народу?” – запитують організатори референдуму. Адже зміна статусу російської мови – це зміна Конституції, в якій, як відомо, державною проголошено українську. Тож для імплементації результатів референдуму все одно потрібна буде конституційна більшість у Верховній Раді – 300 депутатів.

Про те, що таке референдум взагалі і що цим словом називають в Україні, є інформативна стаття Сергія Рахманіна у „Дзеркалі Тижня”. Ми пам'ятаємо кучмівський референдум 16 квітня 2000 року, коли проголосувало начебто понад 80% виборців, і з них понад 80% підтримали ініціативу Президента – а Верховна Рада ці вражаючі результати „взяла до уваги”. Такий варіант, здається, влаштовує ініціаторів референдуму: народ висловиться „за”, а якщо влада проігнорує його волю – виборці зроблять висновки. Щоправда, за це доведеться заплатити з державного бюджету кількадесят мільйонів доларів – тих грошей, яких, як переконує опозиція, бракує на пенсії та зарплати. Референдум 2000 року коштував нам із вами 50 мільйонів гривень. З урахуванням інфляції - приблизно стільки, скільки отримує з бюджету освітня галузь однієї української області.

Але головна проблема в тому, що насправді навіть у накрученому і невротизованому на мовну й національну тему суспільстві змусити 50,1% виборців прийти і проголосувати буде непросто. Бо народ мовне питання хвилює дуже мало, незважаючи на всі потуги Вітренко, блоку „Не Так!” і Партії Регіонів, а також інших політичних сил, нав'язати його масам. Більшість тих, чиє право не знати й не чути українську відстоює опозиція, стикається з необхідністю писати чи говорити державною мовою вкрай рідко або ніколи.
Того адмінресурсу, що дозволив забезпечити 80% „за” в 2000 році, кучмісти вже не матимуть, навіть якщо повернуться до влади. Отже, щоб референдум відбувся, їм необхідно ще дужче накрутити суспільство, аби кожен російськомовний громадянин не лише дізнався, але й увірував у те, що його право на мову обмежують.

Для цього потрібні гроші, нові піар-технології, медіаресурс і невтручання чинної влади. Крім того, опозиційні сили – якщо вони залишаться в опозиції, звісно ж, - змагатимуться за право ініціювати референдум (це великий електоральний плюс) і ставитимуть одна одній палиці в колеса, як ото зараз змагаються „помаранчеві” за право скасувати недоторканність. Якщо ж опозиційні зараз сили утворять парламентську коаліцію, вони відкладуть референдум до наступних виборів (наприклад, свідомо здавши до ЦВК фальшиві підписи і звинувативши в унеможливленні його проведення помаранчеву частину влади).

Ось кілька варіантів перебігу цього референдуму в залежності від результатів виборів 26 березня 2006 року та подальшого утворення коаліції.

1. „На зло кондуктору”: референдум ініціює Опозиційний блок „Не ТаК!”
Умови: „Не Так!” набирає понад 3% на виборах і опиняється в опозиції. Якщо не набере – кожна політична сила, що входить у блок, рятуватиметься самотужки, аби дожити до наступних виборів, тож їм буде не до референдумів. Якщо блок опиниться у коаліції ПР+Не Так+НБЛ+Вітренко+КПУ, референдум не дадуть провести старші товариші.

1.1. На референдум виноситься лише питання про надання російській мові статусу державної. Не відбудеться через низьку явку виборців, оскільки „Не Так!” не має достатнього електорального капіталу та, фактично, є новачком в експлуатації мовної теми.
1.2. На референдум виносяться питання про вступ до НАТО та мову. Працюватиме прив'язка „якщо ти проти НАТО, то ти за російську мову”. Явка 50,1% можлива за умови надання підтримки іншими опозиційними силами (передусім ПР). Результати голосування з мовного питання можуть бути 51%/49% у будь-який бік, але, за відсутності конституційної більшості у ВР, залишаться не імплементованими.

2. „Православие или смерть”: референдум ініціює Блок Вітренко
Умови: ті самі, що для блоку „Не Так!”
У малоймовірному випадку підтримки референдуму іншими опозиційними силами, в силу одіозності Вітренко, в суспільстві почнеться зворотна реакція, що призведе до консолідації помаранчевих та цивілізованої частини „блакитних” сил проти проросійського радикалізму. Скоріш за все, референдум не відбудеться через низьку явку; у випадку 50,1%-ї явки результат буде не на користь російської мови. Але сердешна Марічка з реклами, що померла від уремії, так і не спромігшись вимовити „мені треба вийти”, надовго залишиться в серцях виборців.

У 1 і 2 випадках Президент перебуватиме „над конфліктом”, оскільки протистояння з такими мізерними політичними силами – не його рівень.

3. Подарунок рідним регіонам: референдум ініціює Партія Регіонів
Умови: Партія Регіонів отримує понад 30% і опиняється в опозиції або, що малоймовірно, коаліції ПР+Не Так+НБЛ+Вітренко+КПУ. Перебіг залежить від позиції Президента.
1.1. Президент активно опонує референдуму. Конфлікт переходить у площину виборів 2004 року: Янукович vs Ющенко. Працюватиме прив'язка „проти Ющенка – за російську мову”. У випадку 50,1%-ї явки результат негативний із кількавідсотковим відривом. Партія Регіонів оголошує результати сфальсифікованими, а кількість виборців (8-9 млн), що проголосують „за”, дасть можливість у майбутньому використовувати мовну тему, незважаючи на програш.

1.2. Президент та інші помаранчеві сили, крім нацдемів, залишаються „над конфліктом”. Аби отримати бажаний результат та 50,1%-ву явку, Партії Регіонів доведеться дуже-дуже сильно наелектризувати суспільство. Знадобляться акти вандалізму проти пам'ятників Пушкіна і тому подібні речі. Якщо це вдасться, Партія Регіонів остаточно затвердиться у ролі головної опозиційної сили й витіснить потенційних конкурентів на наступних виборах (що можуть відбутись набагато раніше 2011 року), тому інші опозиційні сили референдум бойкотуватимуть. Навіть якщо ціною величезних бабок і адмінресурсу 50,1% явки і 50,1% „за” буде досягнуто, ці результати залишаться лише піаром „регіонів”.

4. „Маски геть!”: референдум ініціює помаранчево-блакитна коаліція
Умови: варіантів два – ПР+НУ і ПР+БЮТ; проведення референдуму може бути однією з головних умов регіоналів при утворенні коаліції. Оскільки ні „Наша Україна”, ні блок Тимошенко не зможуть (у силу особливостей свого електорату) агітувати „за” російську мову, а агітувати „проти” не дозволять домовленості з ПР, їм доведеться посісти нейтральну позицію. Мовляв, ми не за, але нехай своє слово скаже народ.

Зараз у суспільстві є достатньо прихильників помаранчево-блакитної коаліції, яка нібито має об'єднати Україну. Однак у випадку, якщо після утворення коаліції її помаранчева частина дасть ПР карт-бланш на проведення референдуму, народ побачить, що роз'єднання країни триває: лише наголошення на відмінностях між російськомовними і україномовними українцями дасть можливість мобілізувати достатню кількість виборців. Референдум проігнорують, і сам факт його проведення може сильно нашкодити політичному майбутньому обох половинок коаліції.

5. «Маразм-воєвода дозором…»: референдум ініціює помаранчева коаліція
Умови: НУ, БЮТ і СПУ вдається-таки домовитись про коаліцію, але хтось із них (скоріш за все, Мороз, який уже намагався «раз і назавжди вирішити мовне питання, надавши російській статусу державної» на початку 2005 року) вимагає зробити „хід конем” – провести референдум, аби підмазатись до східноукраїнського електорату.

Проект приречений на фіаско, оскільки опозиція його не підтримає (на те вона й опозиція), тож референдум проігнорує як помаранчевий, так і блакитний електорат. Із явкою не більше 30% ідея надання російській мові статусу державної відправиться на звалище історії, а разом із нею – довіра виборців як до помаранчевих (через сам факт референдуму), так і до блакитних (за те, що референдум не підтримали). Країна повернеться до електорального нігілізму кінця 90-х.

На вашу думку, чи вартий будь-який із цих експериментів кількадесяти мільйонів доларів бюджетних грошей і ще більшої дезінтеграції українського суспільства?