03/04/2006 | Marko

Роздуми про старе й наболіле в контексті виборів міського голови міста Львова

Ще рік тому Україна перебувала на хвилі ейфорії в очікуванні радикальних змін. Швидкий поступ в економічному розвитку, кардинальна зміна орієнтирів з «подвійних векторів» на цілеспрямований хід до європейських стандартів – це та багато іншого очікували герої майдану від нової влади, яка ще не заплямувала себе гучними корупційними скандалами, вбивствами журналістів, зневагою до людських прав…
Але найбільше хотілося оновлення, змін, довершення того, що не вдалося поколінню українців початку 90-их. Йдеться, насамперед, про докорінну зміну системи, «декучмізацію» всієї країни, без винятків. Така жорстка постановка питання, проте, аж ніяк не мала на меті звільнення з посад тих службовців, котрі чесно і совісно працювали на свою державу в ім’я добробуту всіх її громадян. Відтак, якщо ти не заплямував себе злочинами авторитарного режиму Кучми, не співпрацював із спецслужбами недружніх (зрештою й дружніх, бо яке це має значення?) держав, то тобі немає чого боятися, продовжуй працювати і вітчизна тебе не забуде. Здавалось би – це ж геніальна ідея, помити Україну від бруду, й творити нову історію багатої і конкурентноздатної в економічному відношенні держави. Але модель люстраційних перетворень на зразок польських чи чеських в Україні не спрацювала. Й на це було чимало причин…
Сьогодні ми наближаємося впритул до не менш важливої дати – парламентських та місцевих виборів. З голубих екранів телевізорів перед нами жевріють до болю знайомі обличчя. Ті ж самі, хто за минулого режиму загрібав руками капітали від незаконних операцій з державними коштами і за ширмою недоторканності ховався у стінах «діснейленду» для скоробагатьків (читай ВРУ), знову пнуться до влади. Тепер у них з’явився стимул ще й активно працювати на ниві місцевих виборів подалі від гамірної столиці. Адже вони ж самі в 2005 році прийняли такий закон, який би унеможливлював притягнення до кримінальної відповідальності не тільки народних депутатів України, а ще й депутатів місцевих рад без згоди останньої. То ж тепер модним стало не тільки самим висуватися і пролізати до омріяного «недоторканного мандату», а й «кришувати вигідних» кандидатів на виборні посади. Для чого, спитаєте ви? Та для того, аби завжди залишатися при владі, а на схилі літ передати естафету своїм ставленикам. Бо хіба будете ви щось вчиняти, що б суперечило інтересам ваших «покровителів»? Відповідь очевидна.
Правилом для мене було завжди залишатися осторонь будь-яких політичних баталій між ворожими силами, проте коли справа доходить до відвертого цинізму і попрання всіх ідейних вартостей, про які ще донедавна говорилося як про jus cogens, і які сьогодні профануються, то тут змовчати важко.
Кричущою в цьому відношенні є ситуація довкола виборів міського голови міста Львова. Серед кандидатів є чимало знаних на галицьких теренах постатей. Всі вони проголошують у своїх програмах принциповість, відданість ідеалам правової держави, справедливості спільного блага для городян. Але на ділі все визначається зовсім іншими формулюваннями і відношенням до справи.
Нещодавно в львівських ЗМІ та мережі інтернет поширили інформацію про те, які сили підтримують кандидатів, які балатуються на пост градоначальника міста Лева. І з превеликим розчаруванням почерпнув для себе доволі прагматичну істину – скажи мені, хто за тобою стоїть, і я скажу, хто ти. Виявляється, самопроголошений «єдиний кандидат» від блоку «Наша Україна» на посаду міського голови Василь Куйбіда все ще підтримує дружні зносини із колегами з протилежного табору. В його підтримку висловилася ціла ватага колишніх «побратимів» Кучми – Народно-демократичний союз, Партія промисловців і підприємців, Трудова Україна Пінчука і навіть славна своїми «махінаціями-фальсифікаціями» Партія регіонів. Для того, щоб перелік був вичерпним, до повного букету бракує лише схвалення таких аксакалів «малоросійської» державної парадигми як блок «Не ТАК!» нашого постсовєцького президента з компанією суркісів-медведчуків, «прогресивні» Н. Вітренко та комуністична братія Симоненка – як би це парадоксально не звучало поряд із прізвищем патріота-Куйбіди. Проте жага влади та визнання призвела пана Василя до не менш важливого висновку – всі засоби є виправданим, аби лиш бути переможцем на виборах. От вам і принциповість, панове! Весело?!! В ідіотизм цієї ситуації підливає, наче масло у вогонь, сам «кандидат», відмахуючись від цих своїх поручителів. Мовляв не той я, про кого пишуть, плітки усе це. Але іншого Куйбіди немає. І відразу постає питання до кандидата: чи будуть ці доволі знані партійні бренди безкоштовно дозволяти використовувати своє ім’я на підтримку суперника? Звісно, що ні. Але як розцінювати той факт, що Куйбіда проголосив себе «єдиним кандидатом від влади»? (до речі, десь я це вже чув). Перегляньте усю пресу, львівські інформаційні портали і ви ніде не знайдете підтвердження того, що Куйбіду дійсно підтримав Ющенко. Таких даних просто немає в дійсності. Але й тут не все так просто. Очевидно у Куйбіди існують кулуарні домовленості із деякими політиками з Народного союзу «Наша Україна», але чому їх імена не оприлюднені, чому про це не говорять вголос?.. Чому особа, яка протягом 2003-2004 років постійно твердила про те, що не збирається брати участь у виборах мера, раптом передумала? Що змусило її прийняти таке рішення? Варіантів відповідей є чимало. Незаперечним залишається лише одне – потрібно виконувати зобов’язання, взяті на себе раніше. Факт співпраці Куйбіди із представниками старої скомпрометованої влади є показовим і наочним…
Як людина, яка разом із мільйонами інших українських громадян рік назад стояла в ім’я нової України, я не можу не закликати усіх, кому відомі факти порушення принципів чесної гри в політиці особами, котрі претендують на високі посади в громаді, факти цинічного маніпулювання неправдивою інформацією для корисливих цілей, нехай не мовчить. Помаранчева революція не закінчилась, вона продовжується нині, набравши іншої форми. Наша активна позиція сьогодні – це наша впевненість у майбутньому наших дітей. Не дамо себе ошукати.

Слава Україні!
Героям слава!

Марко Тополевський,
публіцист, мешкає у Львові