03/12/2006 | Віктор Пушкар

Частина перша, науково-популярна. В якій автор і читач підходять до лотка з пігулками і уважно роздивляються. Та згодом прямують далі…

За сюжетом художнього фільму matrix.ua нам досить наполегливо пропонувалось проковтнути синю або помаранчеву пігулку. Після чого ми за легендою мали відкрити очі і побачити зовсім іншу реальність. Проковтнули. Відкрили. Побачили. Але це було більше року тому. Дехто забув, як і на що пігулки подіяли. Дехто не знав-не знав, та теж забув. Дехто пропонує розширений кольоровий асортимент. Дехто вважає, що кольорові ліки взагалі шкідливі. Тому краще приймати безбарвні.

Чи можемо ми остаточно з’ясувати, яка з пропонованих реальностей є справжньою, або, якщо кожна з них містить певний елемент віртуальності, найсправжнішою і найадекватнішою? Питання про цілющі властивості і побічні шкідливі ефекти має адресуватись в першу чергу розповсюджувачам. Крім того, колір дає нам лише натяк на хімічний склад.

Та досить тих кольорово-фармацевтичних метафор. Ми живемо в 2006му, а не в 2004му році. Ми йдемо не в аптеку, а на вибори. Ми обираємо не пігулки, а… Давайте врешті замислимось, що саме? Або – кого і за якими ознаками?

Часткову відповідь вже дали соціологічні дослідження. Зокрема, за даними Інституту соціальних технологій http://telekritika.kiev.ua/news/146/0/17447
громадяни України переважно обирають:
- авторитетного або харизматичного лідера - 66,8%;
- політичну силу, яка має кращу ідеологію - 28,5%;
І лише 27,2% орієнтуються на практичну діяльність партії. Тобто:
- політичну силу, яка найкраще захищає їх інтереси; або ж
- людей, про діяльність яких вони мають достатньо інформації.

Якщо ми врахуємо тільки зазначені варіанти, поза нашою увагою лишаються ті, хто робить свій вибір під тиском оточуючих, за їх порадою, чи взагалі випадково. Або просто міняють свій голос на мішечок цукру чи пів-машини гною. Ми навряд можемо допомогти тому, хто відмовляється допомогти сам собі. Хто згоден, щоб його дурили і далі. Можемо лише сподіватись, що наявні серед жителів України конформісти і пофігісти скористаються виборчим правом з мінімальною шкодою для себе і для нас. Однак наші основні сподівання – на тих, хто хоче скористатись ним з максимальною користю.

Чи обираємо ми рівних собі? Так. І не так. Кіноактор, чий портрет висить над ліжками мільйона дівчат, не може стрибнути в кожне з цих ліжок. Навіть якщо він справді і полюбляє, і вміє стрибати в ліжка. Кандидат може потиснути руку кожному з своїх виборців, і потримати на руках кожну дитину в окрузі, лише використавши час, відірваний від вирішення актуальних питань і реальних проблем. Якщо вам стане тепліше від персональної зустрічі чи потискання руки, можете цього шукати. І навіть знайти. Та пам’ятайте - десь поряд починається гра в заряджені екстрасенсом фото, зцілення по факсу і зачаття по телевізору.

Справжнім суспільним лідером стає людина, схожа на нас самих. Людина, тільки трохи краща за умовно середніх та ще умовніше типових. Трохи наполегливіша, трохи послідовніша, і значно впевненіша у своєму бажанні спрямовувати їх до світлої мети. Нам самим потрібно дещо ідеалізувати цю людину. Це питання психологічного комфорту. Коли покладаєшся на Тата з Мамою, живеться спокійніше. Звідси – підкреслено, професійно-батьківські інтонації звертання умовно великих людей до умовно маленьких співгромадян. Якщо навіть Він (чи Вона) не знає, що робити з певними суспільними проблемами, що ж тоді нам, таким маленьким робити?

Панове-товарищі, імідж часто є оманливим. Іноді - відверто брехливим. Він більш чи менш професійно конструюється таким чином, щоб сподобатись нам. Або сподобатись комусь іншому. Можете просто вірити, можете ідеалізувати. Та краще - думайте. Збирайте інформацію і - ще раз думайте.

Ми можемо радіти з того, що значна частина наших співгромадян почала замислюватись, кому вони довіряють долю країни. Всього 27% оцінюють практичну діяльність партій, чи цілих 27%? Моя точка зору скоріше оптимістична. Згадаємо, що на парламентських виборах-98 перше місце зайняв “адмінресурс”, друге – маніпулятивні виборчі технології. До ВР пройшли певні квазіполітичні угрупування, створені, щоб розчинитись одразу після виборів серед “партії влади”, дуже подібної до керівної і спрямовуючої сили радянської доби. В 2002му маніпулятори зазнали першої відносної поразки. Їх поле діяльності (єдиний блок конформістів, пофігістів і просто невігласів) вже тоді суттєво звузилось.

Чи можемо ми робити висновки за програмою партії? Так. І не зовсім так.
З одного боку, програма і статут партії є основними документами, рекомендованими або обов’язковими для дотримання її членами. Якщо в партії є група мислячих людей, здатних написати нормальні установчі документи, і авторитетні лідери, здатні озвучити їх положення – це говорить на її користь. Якщо в програмі наявні системні суперечності, викривлення фактів і просто дурниці – вибачте, ми помилились дверима.

З іншого боку, знаєте, що пишуть на паркані? А лежати там може зовсім інше. Наприклад, дрова. Інтелектуали, яким замовили програму, часто мають зовсім незначний вплив на керівництво. Якщо взагалі зустрічались з ним більше одного разу. Спробуйте спитати в партійного боса, що там і як в програмі. Ви ризикуєте почути мантри про подальше поглиблення, розширення і покращення. Або, якщо йдеться про опозиційну партію, їх дзеркально точні відповідники про подальше погіршення, звуження і розчарування. Це досить поширений стиль – говорити багато і красиво, водночас уникаючи конкретних відповідей. Можуть, звичайно, і просто послати подалі. Але вже знають, що подібні історії, набуваючи розголосу, негативно впливають на рейтинг.

Чи можемо ми сподіватись, що певна партія захищатиме саме наші інтереси? Пролетарська партія дбатиме про робітників, а не генерального директора заводу? Партія дрібної буржуазії захищатиме фермерів і торговців з лотка, а не власника мережі супермаркетів? Лише частково.

Припустимо, що в ВР обрали справжнього пролетарія. Шахтаря з Луганщини, тракториста з Вінничини, будівельника зі Львова. Можемо порахувати, скільки в нинішньому складі Ради є робітників. І прогнозувати, скільки їх буде в наступному. В команді пролетарської партії десь вони таки мають бути, справжні. Ото від місцевої партячейки добирається наш герой до самого Політбюро. Отримує роботу і житло в Києві. Грошей в нього трохи більше, ніж в колег. Тепер вже колишніх. Бо в шахту не спускається і на тракторі не їздить.

Скільки коштує його квартира, і на яку машину він пересів з трактора, для нас поки несуттєво. Що гроші і влада міняють його на гірше, для нас має бути доведено практикою конкретної людини. Ходить він в театри, чи більше в кабаки – його приватна справа. Бо ми дотримуємось презумпції невинуватості і вважаємо його чесною людиною, яка зберігає зв’язок з малою батьківщиною і тримає руку на пульсі. Корисно, щоб пролетаріат регулярно нагадував обранцю про своє існування, і перевіряв, що саме обранець робить в інтересах трудящих.

Також є майже протилежна думка. Оскільки Ради є законодавчою владою, в них в першу чергу мають бути представлені правники. Або хоча б правничо грамотні люди. Щоб значна частина законодавчих ініціатив відповідала законодавству, а не 90% чи 95% заверталось як суперечні йому. І саме наявність логіки і послідовності у діяльності Рад відповідатиме інтересам більшості громадян. Незалежно від соціального походження. Можливо, в деяких випадках це захистить робітників та службовців від сваволі керівництва, дрібних підприємців – від руйнування їх бізнесу монополіями, дрібних інвесторів – від зникнення грошей у кишенях великих аферистів, звичайних жителів району або села – від неадекватних дій локальної влади.

Лобіювання інтересів окремих груп матиме місце за будь-якого складу Рад. В першу чергу - інтересів представників великого бізнесу. Добре чи погано, але це – реальний стан речей. Важливо, щоб зазначені групи тверезо оцінювали, що вони можуть охайненько з’їсти з максимальною користю для себе, а що – тільки понадкусювати із значною шкодою для суспільства. Якщо для них це важке завдання, хтось або щось має їх стримувати від деструктивних дій…

Чи буває достатньо даних, щоб зробити свідомий вибір? Однозначно буває.
Ми живемо в суспільстві, що має певні риси інформаційного. Щоб там не казали про
- окупацію інформаційного простору іноземними державами,
- низький ступінь відповідності неокупованої частини простору потребам суспільства,
- наше відставання від рівня комп’ютеризації розвинених країн,
- порівняно невелику кількість українських Інтернет-ресурсів;
в нас є найважливіші умови подальшого розвитку – свобода слова і свобода поширення інформації. Принаймні, програми партій і дані щодо перших осіб партійних списків знайти відносно легко.

Той, хто утримується від прийняття рішення, врешті дочекається, що рішення приймуть за нього. А наступного разу навіть не питатимуть його думки. Хто проігнорує вибори, чи проголосує проти всіх, однаково наступного дня побачить по ТБ і Хижаків, і Чужих, що з милою посмішкою повідомлять про перемогу. Кожен про свою. Пігулка без кольору теж буває шкідливою для здоров’я.

Якщо Ви наполовину впевнені в своєму виборі, або на три чверті згодні з діями своїх обранців-2002, це дуже нормальний результат. Для них і для Вас. Якщо розчарувались – розглядайте інші варіанти. Песимістам нагадаю: до виборів лишається всього два тижні. В оптимістів є цілих два тижні.

Віктор Пушкар,
канд. психол. наук,
старший науковий співробітник
КНУ ім. Тараса Шевченка.