03/28/2006 | magda

Головна несподіванка виборів до Верховної Ради України - вихід на друге місце Блоку Юлії Тимошенко - була несподіванкою хіба що соціологічного плану. Якщо замислитися над логікою того, що відбувалося в Україні за останні півтора роки, стає ясно, що український народ дуже добре знає, чого хоче.

На виборах Президента народ голосував перш за все за зміну еліти і способу її владарювання. Причому еліти в широкому сенсі - не маленької дружної купки, якої ледве вистачило на те, щоб майже повністю зайняти будинки по вул. Банковій, 11 та вул. М. Грушевського, 12/2 (це, по великому рахунку, і все), а системи-каркасу, яка своїми щупальцями проросла скрізь всю Україну. Системи намісників, які займають посади і збирають податі з кожної людини кожного разу, як ця людина стикається з тим, що можна назвати "владою". Системи, яка, будучи за своєю природою феодальною, за наявності при цьому в країні демократичної Конституції не могла не стати за своєю суттю кримінальною.

І коли кримінальна сутність цієї системи плавно вилилася у відповідного кандидата в Президенти, сумирні українці раптом показали світу, що вони не бидло і не козли.

Втім, через два дні після чи не перших дійсно демократичних виборів в країні народ знову хочуть зробити бидлом і козлами, і найпершу скрипку в цьому грає Президент України, якого ледь чи не силою всадили в оте крісло люди, що бидлом і козлами бути не захотіли.

В тому, що НСНУ зайняла на виборах третє місце, немає жодної містики. Спринтерський спурт Блоку Юлії Тимошенко в останні два тижні перед 26-м березня має ясне і прозоре, як сльоза, пояснення.

Отже, перша теза: результати парламентських виборів показали, що народ підтвердив свій помаранчевий вибір.

Однак, попри намагання "Нашої України" та її громадсько активних прихильників в останній час монополізувати позначення "помаранчевий", народ продовжував пам'ятати, що помаранчева революція була перш за все протестом проти бандитської влади. І хто б не володів авторськими правами на відповідне словосполучення разом з кольором, підковкою та іншими зовнішніми атрибутами, люди, які зробили помаранчеву революцію реальністю, насамперед не захотіли бачити при владі бандитів.

І, не зважаючи на відповідні заклики, влада, яка з усіх сил намагалась використати революційні сантименти людей, нагадати їм про "Майдан" і про перемогу над тодішньою злочинною владою, забула одну дрібничку: чітко і ясно заявити, що не допустить до влади тих самих бандитів. Відповідно, електорат, який щодня на місцях стикається з підбандитками, яких нова влада не змогла і не захотіла прибрати з насиджених місць, зробив єдине вірне рішення: і на найвищому рівні передати свої голоси силі, яка відповідну заяву зробила і яка в період наявних для цього можливостей "не словом, а ділом" довела, що ламати ту систему налаштована досить рішучо. Результати останніх опитувань, які можна було оприлюднювати перед виборами, за два тижні розвернулися діаметрально, і при цьому співвідношення голосів за "помаранчевих" і "синіх" зовсім не помінялося.

Наразі ж Президент України, якого винесло нагору хвилею протесту проти бандитської влади, є чи не єдиним фактором, який заважає швидкому утворенню помаранчевої коаліції і, як це не жахливо, робить цілком однозначні сигнали, що не проти б допустити до влади тих, проти кого проголосували все ті ж приблизно 55% виборців, що і наприкінці 2004-го року.

Не будемо розводитися з приводу обурливого факта, що Президент, закачавши рукава, береться прямо впливати на справи, що, власне, належать до кола завдань зовсім іншої гілки влади. Суб'єкти парламентського процесу на це погоджуються, і в наших постсовкових реаліях важко було би чекати чогось іншого, - всі йдуть вирішувати питання до начальника.

Однак не можна не прийти до цілком певного висновку щодо причин, які спонукають Президента шукати можливості створення коаліції за участі Партії Регіонів. Це його панічна боязнь повторного прем'єрства Юлії Тимошенко, яку він за умов дії нової Конституції не зможе знову мановєнієм царственної руки виставити за двері Кабміну, якщо та зарветься. Прем'єрства, яке означає практично гарантовану перемогу Тимошенко у кампанії-2009 (за умови, звичайно, що їй потрібно буде те президентство, якщо Конституцію не повернуть у її незайманий стан).

Тому і досі, попри вже незворотньо наявний для цього ресурс більшості у парламенті, не підписана угода про створення помаранчевої коаліції свідчить тільки про одне: Ющенко, як до нього Кучма, професійно зайнявся збереженням себе при владі.

Симптоматично, до речі, що знову вилізла ідея об'єднання нібито роз'єднаної України. Невипадково, цей маркетинговий хід є частиною саме "синього" дискурсу. Як у 2004 році, так і зараз.

То чому на це має клювати нібито помаранчева влада, демонструючи повну нездатність оцінити не свої данності, а свої можливості, і розробляти стратегію змін, стратегію руху країни на своїх умовах, а не на умовах людей, яким більшість українців повторно сказала "ні"? В країні наступає 3-річний період затишшя. Роз'єднання ніколи не було реальністю на рівні народу, а лише на рівні політичної боротьби, причому боротьби виключно передвиборчої, а виборчі методи ніколи не відображають ні реалій, ні справжніх позицій тих, хто ці методи використовує. Так от, Партія Регіонів теж дуже неоднорідна. Необхідність домовлятися і шукати нові форми і способи існування за нової влади вже замиготіла на горизонтах їхньої свідомості. Ця частина може і буде співпрацювати з парламентською більшістю в ході прийняття важливих рішень і не будуватиме політичних бар'єрів, бо вони перетворюватимуться на бар'єри для їхнього бізнеса. За три роки країна могла би дуже змінитися в напрямі ламання кучмістської системи, звідси - в напрямі демократії, звідси - в напрямі процвітання, а звідси прямо випливає поступова втрата можливостей для будь-якого штучного роз'єднання, голодні ж бо завжди зліші і готові вестися на провокації.

Цим можна і треба було би скористатися. Якби міркування стернування країни у демократичному напрямі не були переважені пекучим бажанням залишитися Батьком Всієї України не 5, а 10 років.

Президент Ющенко не розуміє одного. Він став Президентом не тому, що проголосували за нього, а тому, що проголосували проти бандитів. Це підтверджується і дивовижною трансформацією виборчих симпатій помаранчевого електорату за якісь там 2 тижні, - голоси перетекли туди, де була тверда позиція "НІ - співпраці з бандитами". А тому Президент Ющенко став Президентом не завдяки своїм надзвичайним якостям, а лише став засобом уникнути бандитів при владі. Щоб на крісло не сів бандит, туди треба було посадити когось іншого. Нікого, крім Ющенка, не підвернулося. І в цьому контексті треба визнати, що наше, з дозволу сказати, лідерство потребує кардинальних змін у розумінні демократії. Президент досі не розуміє, що він є найманцем і слугою народу, інструментом його волі. А коли інструмент не виконує того, для чого його застосували, такий інструмент відкидається як непридатний.

Ющенко не залишиться Президентом на другий термін в кожному випадку - чи піде він на коаліцію НУ-БЮТ-СПУ (бо прем'єр Тимошенко дорівнює Президент Тимошенко за 3 роки), чи піде на злягання з Партією Регіонів (а тут - аж з двох причин: по-перше, донецькі свого не впустять, а по-друге, народ не пробачить Ющенку зради Майдану, тому і в цьому випадку Президентом виходить Тимошенко).

Враховуючи ідентичність кінцевого результату, залишається подивитися лише на одне: чи зможе Президент Ющенко справдити очікування тих, хто вірить, що він дбає про долю України.