Світла тінь Івана Павла
04/03/2006 | Олександр Степаненко
Рівно рік тому, увечері 2 квітня, не стало Папи Івана Павла II.
Тоді, у дні прощання із Святішим Отцем, абсолютно різні особистості:
інтелектуали, політики, духовні лідери сходилися у тому, що його духовна
місія виходить далеко за межі католицизму. Він справді зміг стати великим
моральним авторитетом - для людей доброї волі в усьому світі.
Тож, мабуть, саме йому багато у чому завдячує епоха гуманізації та
руйнування стін між людьми та країнами, що увінчала XX століття.
То він зробив католицьку церкву безпрецендентно відкритою світові з
усіма його проблемами та переконав: конфесій може бути багато, але
в основі істинного релігійного світосприйняття на усіх континентах
лежать речі близькі, якщо не тотожні.
Прикладом усього свого життя Іван Павло доводив, що можна, залишаючись
самим собою, тобто католиком та поляком, шанувати усіх інших людей,
незалежно від від національної приналежності, віросповідувань та
політичних симпатій. Йому це вдавалося органічно та просто, як нікому
іншому. Саме його слова про "церкви-сестри" у зверненні до православних
та католиків ні в кого не викликали сумнівів у щирості та спротиву.
Саме його нагадування полякам та українцям - про необхідність пошуку
шляху до взаємного пробачення та поєднання - не раз дозволяли зблизити
здавалось би непримиренні позиції.
Багато хто зауважував, що проповіді та наставляння Понтифіка ніколи
не були перевантажені традиційним душпастирським моралізаторством.
Можливо, найчастіше повторюютья у них слова "не бійтесь !" - навіть,
якщо обставини нібито проти вас. Він й сам не боявся: чи то порушувати
канонічні "табу", чи то виступати проти військової диктатури у Польщі
80-х, чи застерігати сильних цього світу від "миротворчих" бомбових
ударів по балканських та чеченських містах, по Афганістану та Іраку...
Він не боявся відверто спілкуватись з лідерами мало не усіх світових
релігій, з демократичними та авторитарними правителями, навіть з людиною,
яка стріляла у нього...
Не зважаючи на високий церковний сан, Іван Павло зумів до глибокої
старості зберегти свої юнацькі риси: любов до письменства, подорожей
гірськими стежками, спілкування з молоддю┘ І ще - намагання шукати і
знайти нову картину майбутнього світу, новий шлях для людства. Шлях,
на якому більше поціновувались би речі нематеріальні. Який більш
відповідав би Божому призначенню людини - призначенню любові┘
Ми прожили рік без Папи Івана Павла II.
Це, мабуть, неправда. Він просто перейшов у вічність. І його незрима
присутність все ще допомагає нам не позбутися віри у те, що усі люди -
браття та сестри. І що усі ми все ще спроможні - разом утворити оту
багатолику, та все ж неподільну людську спільноту, об'єднану любов'ю
та вдячністю.
Олександр Степаненко.
Тоді, у дні прощання із Святішим Отцем, абсолютно різні особистості:
інтелектуали, політики, духовні лідери сходилися у тому, що його духовна
місія виходить далеко за межі католицизму. Він справді зміг стати великим
моральним авторитетом - для людей доброї волі в усьому світі.
Тож, мабуть, саме йому багато у чому завдячує епоха гуманізації та
руйнування стін між людьми та країнами, що увінчала XX століття.
То він зробив католицьку церкву безпрецендентно відкритою світові з
усіма його проблемами та переконав: конфесій може бути багато, але
в основі істинного релігійного світосприйняття на усіх континентах
лежать речі близькі, якщо не тотожні.
Прикладом усього свого життя Іван Павло доводив, що можна, залишаючись
самим собою, тобто католиком та поляком, шанувати усіх інших людей,
незалежно від від національної приналежності, віросповідувань та
політичних симпатій. Йому це вдавалося органічно та просто, як нікому
іншому. Саме його слова про "церкви-сестри" у зверненні до православних
та католиків ні в кого не викликали сумнівів у щирості та спротиву.
Саме його нагадування полякам та українцям - про необхідність пошуку
шляху до взаємного пробачення та поєднання - не раз дозволяли зблизити
здавалось би непримиренні позиції.
Багато хто зауважував, що проповіді та наставляння Понтифіка ніколи
не були перевантажені традиційним душпастирським моралізаторством.
Можливо, найчастіше повторюютья у них слова "не бійтесь !" - навіть,
якщо обставини нібито проти вас. Він й сам не боявся: чи то порушувати
канонічні "табу", чи то виступати проти військової диктатури у Польщі
80-х, чи застерігати сильних цього світу від "миротворчих" бомбових
ударів по балканських та чеченських містах, по Афганістану та Іраку...
Він не боявся відверто спілкуватись з лідерами мало не усіх світових
релігій, з демократичними та авторитарними правителями, навіть з людиною,
яка стріляла у нього...
Не зважаючи на високий церковний сан, Іван Павло зумів до глибокої
старості зберегти свої юнацькі риси: любов до письменства, подорожей
гірськими стежками, спілкування з молоддю┘ І ще - намагання шукати і
знайти нову картину майбутнього світу, новий шлях для людства. Шлях,
на якому більше поціновувались би речі нематеріальні. Який більш
відповідав би Божому призначенню людини - призначенню любові┘
Ми прожили рік без Папи Івана Павла II.
Це, мабуть, неправда. Він просто перейшов у вічність. І його незрима
присутність все ще допомагає нам не позбутися віри у те, що усі люди -
браття та сестри. І що усі ми все ще спроможні - разом утворити оту
багатолику, та все ж неподільну людську спільноту, об'єднану любов'ю
та вдячністю.
Олександр Степаненко.
Відповіді
2006.04.03 | Ela
Re: Світла тінь Івана Павла
Pozdrawiam Wszystkich Braci Ukraincow! Przez Osobe Papieza jesteście nam blizsi niz kiedykolwiek przedtem. Dziekuje Aleksandrowi Stiepanienko za ten artykulik.Ela, Warszawa
Олександр Степаненко пише:
> Рівно рік тому, увечері 2 квітня, не стало Папи Івана Павла II.
>
> Тоді, у дні прощання із Святішим Отцем, абсолютно різні особистості:
> інтелектуали, політики, духовні лідери сходилися у тому, що його духовна
> місія виходить далеко за межі католицизму. Він справді зміг стати великим
> моральним авторитетом - для людей доброї волі в усьому світі.
> Тож, мабуть, саме йому багато у чому завдячує епоха гуманізації та
> руйнування стін між людьми та країнами, що увінчала XX століття.
>
> То він зробив католицьку церкву безпрецендентно відкритою світові з
> усіма його проблемами та переконав: конфесій може бути багато, але
> в основі істинного релігійного світосприйняття на усіх континентах
> лежать речі близькі, якщо не тотожні.
> Прикладом усього свого життя Іван Павло доводив, що можна, залишаючись
> самим собою, тобто католиком та поляком, шанувати усіх інших людей,
> незалежно від від національної приналежності, віросповідувань та
> політичних симпатій. Йому це вдавалося органічно та просто, як нікому
> іншому. Саме його слова про "церкви-сестри" у зверненні до православних
> та католиків ні в кого не викликали сумнівів у щирості та спротиву.
> Саме його нагадування полякам та українцям - про необхідність пошуку
> шляху до взаємного пробачення та поєднання - не раз дозволяли зблизити
> здавалось би непримиренні позиції.
>
> Багато хто зауважував, що проповіді та наставляння Понтифіка ніколи
> не були перевантажені традиційним душпастирським моралізаторством.
> Можливо, найчастіше повторюютья у них слова "не бійтесь !" - навіть,
> якщо обставини нібито проти вас. Він й сам не боявся: чи то порушувати
> канонічні "табу", чи то виступати проти військової диктатури у Польщі
> 80-х, чи застерігати сильних цього світу від "миротворчих" бомбових
> ударів по балканських та чеченських містах, по Афганістану та Іраку...
> Він не боявся відверто спілкуватись з лідерами мало не усіх світових
> релігій, з демократичними та авторитарними правителями, навіть з людиною,
> яка стріляла у нього...
>
> Не зважаючи на високий церковний сан, Іван Павло зумів до глибокої
> старості зберегти свої юнацькі риси: любов до письменства, подорожей
> гірськими стежками, спілкування з молоддю┘ І ще - намагання шукати і
> знайти нову картину майбутнього світу, новий шлях для людства. Шлях,
> на якому більше поціновувались би речі нематеріальні. Який більш
> відповідав би Божому призначенню людини - призначенню любові┘
>
> Ми прожили рік без Папи Івана Павла II.
> Це, мабуть, неправда. Він просто перейшов у вічність. І його незрима
> присутність все ще допомагає нам не позбутися віри у те, що усі люди -
> браття та сестри. І що усі ми все ще спроможні - разом утворити оту
> багатолику, та все ж неподільну людську спільноту, об'єднану любов'ю
> та вдячністю.
>
> Олександр Степаненко.