04/11/2006 | Олександр Северин

Замість епіграфа:
Кожному гарантується право на оскарження
в суді рішень, дій та бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб
(Конституція України, частина друга ст.55)

Шановні співвітчизники, браття і сестри во українському громадянстві! Українці, агов! Нам брешуть. Брешуть нахабно і цинічно.

Епіграф прочитали? Сподобалося? Ще б пак. Мені теж. Перфектно! Ця норма є необхідною умовою можливости реалізації основоположного конституційного принципу: "держава відповідає перед людиною за свою діяльність" (частина друга ст.3 Конституції). Без цього годі казати і про народний суверенітет і про громадянський контроль і про правову державу (що неможлива, як відомо, без відповідальности держави і її посадовців перед суспільством і окремими громадянами). Втім, казати можна, але сенсу в тому "казанні" не більше, ніж у голосуванні за Партію регіонів зі сподіванням на декляровані зусилля Ріната Ахметова у боротьбі з корупцією.

Отже, наведена конституційна норма (маючи, відповідно до ст.8 Основного Закону, найвищу юридичну силу і пряму дію):
- гарантує
- кожному (мені, вам, йому, їй, нам, Президенту, олігарху, останньому бомжеві тощо)
- право на оскарження
- в суді
- рішень, дій та бездіяльности
- органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.

Яких "рішень, дій та бездіяльности"? Всіх, адже жодних обмежень укупі з винятками норма не містить.
Яких органів та посадовців? Всіх. Поголовно, поорганно, покрісельно. Тотально. Бо така у них має бути доля – доля найманих суворо контрольованих менеджерів на службі у нас, громадян і платників податків.

Причому, зверніть увагу – ви можете, відповідно до Конституції (альфи і омеги правової системи держави) оскаржити будь-що. Навіть не пояснюючи – чому. Тому що © . Тому що ми - громадяни. Тому що ми за це сплачуємо, чорт забирай, податки. Тому що і той, перепрошую, "орган", которий шось протиправне на мою думку утнув, і той суддя, що розглядатиме справу, функціонують на наші з вами гроші. За офіційною легендою, безперечно.

Повірили? А дзуськи! Пам'ятаєте малу архітектурну форму, котру кіт Матроскін з північно-східно-сусідського мультфільму малював чи то на стіні чи то на грубі? Отож.
Себто я вам не брешу, єдино тільки передаючи "з точнісню до міліметру" букву і дух конституційної норми, котрі (буква і дух) у цьому разі щасливо співпадають, що, до речі, у вітчизняному законодавстві є явищем небуденним (можливо, нардепи тоді помилилися, недогледіли). Отже бреше або власне Конституція, або та дама, котру прийнято чомусь зображувати з неоковирним, недолугим в аспекті практичного ужитку і непідйомним дворучним мечем, терезами і пов'язкою на очах (але, напевно, без вати у вухах, адже телефонні вказівки до неї доходять часом безпроблемно) – тьотя Феміда.

Сьогодні Апеляційний суд м.Києва залишив у силі ухвалу свого брата меншого з Печерського району, котрою останній узяв і закрив провадження за позовом до Верховної Ради України щодо визнання протиправним прийняття Закону України "Про зміни до Закону України "Про статуст депутатів місцевих рад" від 08.09.05, яким було запроваджено, всупереч Конституції і принаймні чотирьом рішенням Конституційного Суду України, одіозну "недоторканність" депутатів місцевих рад.
І справа навіть не в тому, що тепер вже два суди, відтак, де-факто визнали законодавчий орган України сукупністю непідсудних осіб, з котрих нема чого взяти за нездатність прочитати і зрозуміти закон, чи то за навмисне його порушення (за такого розуміння з судовим вердиктом можно було би, на мою думку, і погодитися, якби те розуміння було прямо викладено у рішенні). Справа в тому, що тьотя Феміда відверто заперечила те, що процитовано в епіграфі. Заперечила Конституцію.

Провадження було закрито з посиланням на те, що, мовляв "вирішення цих позовних вимог відноситься до юрисдикції Консттуційного Суду України". Невже? Щоби не перевантажувати читачів цитатами і посиланнями на норми, скажу лише, що "до юрисдикції Конституційного Суду України" не відноситься:
- ні "вирішення позовних вимог" щодо визнання протиправними рішень, дій, бездіяльности державних органів та посадових осіб;
- ні вирішення якихось позовних вимог взагалі.
Ну не відноситься (див.Конституцію України, Закон України "Про Конституційний Суд України") - і край. Я у тому не винен. Ви – теж.

Представник відповідача (себто Верховної Ради України) на судовому засіданні прорік немало вагомих слів. Переважно, слід віддати чоловікові належне – дуже розумних. Зокрема – про недосконале законодавство, котре, мовляв, дійсно, не передбачає для простого громадянина можливости оскаржити протиправний чи/та протиправно прийнятий закон – ні до Конституційного Суду, ні до судів адміністративної юрисдикції. Однак ні він, ні Шановний Суд, на превеликий жаль, не спромоглися пояснити – а яке, власне, мені, громадянинові, до того діло? Який мені клопіт з того, що держава не виконує передо мною як громадянином своїх конституційних зобов'язань – у цьому випадку – обов'язку забезпечити мені механізм реалізації мого конституційного права? То я поясню – жодного клопоту. Крім одного, якщо я хочу вважати себе громадянином, українцем – маю клопіт примусити державу ці обов'язки виконувати. Без варіянтів.

Другий аспект того ж питання: чи знаєте Ви, що за Конституцією (п.2 ст.150) ніщо не заважає громадянину звернутися до Конституційного Суду за тлумаченням закону? Знов-таки: просто тому що вважає це за доцільне чи то пак необхідне. Чи має таке хобі. Однак звернемося до іншого акту – до доволі дефективного породження вітчизняного "квазіпарламенту" (перепрошую, це моя приватне ставлення, на котре я маю право і котре є прямим вислідом нароблених усіма скликаннями мандатоносців капостей ба навіть паскудств): вищезгаданого Закону "Про Конституційний Суд України", а вірніше – до статті 94, яка, на відміну від Основного Закону, нічтоже сумняшеся глаголє, що звернутися-то громадянин може, але лише за умов:
а) наявности "неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади" та
б) "якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод".

Причому (для тих, хто зтикався з КС, я Америки не відкрию, а хто має сумнів, може провести власне дослідження ухвал КС про відмову у відкритті провадження) на практиці КС, бува, розуміє норму, наведену у п. "б", як вимогу до заявника довести порушення його права (дарма що закон каже про достатність того тільки, що заявник так собі "вважає"). Що стосовно п. "а", то перед очима автора лежить чудова ухвала КС, в котрій останній на повному серйозі стверджує, що видання Президентом указів не є "застосуванням законодавства", немовби Президент видає свої акти у міжгалактичній порожнечі, без огляду на Конституцію і відповідні закони (хоча, враховуючи специфіку президенських указів, час від часу на те дуже виглядає) – не застосовуючи дотичне законодавство у момент епохального указотворення. Тощо, тощо, тощо. Et cetera – якщо хтось полюбляє латинку у навколоправничих опусах.

Отже, існує, м'яко кажучи, певний дисонанс між конституційною нормою і положенням юридично слабшого від Конституції ординарного закону. Дисонанс, котрий де-факто (бо де-юре, керуючись принципом верховенства права, КС мав би керуватися прямою нормою Конституції і, до речі, саме такий тест автор нещодавно підсунув, не винятково через свій безперечно поганий і дошкульний характер, а переважно через специфічні почуття до толерованої "гарантом" і мандатоносцями "політреформи") заперечує те, що Конституція нам гарантує. "Жалує цар, та не жарує псар". Класика. Щоправда – класика хамська, бо нормальна людина не вичікуватиме "пожалування". Вона візьме те, що належить за правом громадянина.

І як Ви думаєте, скільки законопроектів, спрямованих на подолання цього неподобства, внесли з 1996 року на розгляд Верховної Ради наші доблесні народні обранці? Хай мене виправлять, коли помиляюсь, але студіюючи офіцийну сторінку ВРУ, я нарахувал страшну кількість – нуль цілих дуля десятих (ще в одному законопроекті, авторства тодішньої депутатки Вітренко Н.М, йшлося про надання громадянам права ставити перед Конституційним Судом питання про відповідність Конституції законів, актів Президента та Кабміну. Щоправда, в законотворчому шалі громадянка Вітренко забула, що для цього потрібні зміни до власне Конституції, але то таке.... Ultra posse nemo obligatur**). Ганьба? Ганьба. Нащо ми їх, нардепів, утримуємо – дідько знає. Та й то не факт.

Про брутально-ідіотський балаган з призначенням (радше - непризначенням) суддів Конституційного Суду та з приведенням (тобто- неприведенням) до присяги його суддів я вже мовчатиму. Хто має вуха чув, хто має очі – бачив. Відповідні враження пробуджують згадку про перше дитяче побачення з заїжджим напівлегальним зоопарком. Або - "Ой, Вань, смотри-ка, депутатики...".

Отже. Симптоми досліджено, діягноз зрозумілий – гостра [анти]державна безвідповідальність, ускладнена близьким до абсолютного правовим нігілізмом. Холєра ясна. Difficult to Cure, як той казав.

Тепер конкретика. Особисто мене такий розклад не влаштовує. Не посміхається такий розклад. Ми можемо ніколи не захотіти скористатися своїм певним правом, але хіба не є той, хто заперечує існування такого нашого права чи перешкоджає його реалізації...[фрагмент ретельно самоцензуровано з огляду на неоднорідний гендерний і віковий склад читачів сайту]?

Відтак, пропоную:

1. Кожному, кому як і мені, є неприємним негарне, м’яко кажучи, ставлення "еліти" (тричи перепрошую за лайливе слово) до наших прав, взяти за шкирку по народному депутатові чи то по вподобаній політичній силі і, яко шкідливих котів, ткнути носами у проблеми конституційного судочинства, а як кому ліньки чи неактуально – у будь-яку персонально близьку проблему судочинства взагалі.
Це нескладно – наприклад Закон України "Про звернення громадян" забезпечує таку можливість. Безперечно, піддослідний може пручатися, але менше з тим.

2. Вимагати від свіжобраних достойників негайного виконання обов'язків Верховної Ради щодо формування дієздатного складу Конституційного Суду. Як вимагати? А хто як може. Хто може – листами, заявами і зверненнями. Хто може – пікетами чи позовами. Хто має особливі можливости доступу до недоторканних організмів, чому (можливостям доступу) я щиро заздрю – хоча би і копняками.

3. Судитися, судитися, судитися, звертаючись до меченосної тьоті – ангела чи то гаспида правосуддя – з позовами з посиланням на частину другу ст.55 Конституції в усіх випадках, коли ви бачите для того підстави. Нас не подолати не конче тому, що "вони" – вар'яти, а передусім позаяк нас багато. Самі знаєте.

Готуйся, державо. Щоби мати право зватися правовою, недостатньо записати це десь дрібним шрифтом, а чи аршинними літерами чорним по білому. Важливо навчитися не плутати лукаво чорне з білим і навпаки. Процес може бути вельми болісним, але тобі, державо, доведеться його пройти. Для твого ж блага. І для нашого.

--------------------------------------------------------

Примітки:
* Взагалі-то "вищир".
**"Нікого не може бути зобов'язано понад його можливости" (лат).