04/23/2006 | Девід Согге

На Заході знов чути голосні промови. Гасла милують око: "Стимулювати співчуття" (уряд Джорджа Буша), "Визволити світ від бідності" (Світовий Банк), "Повага та солідарність всюди" (Тоні Блейр, Комісія для Африки).
Допомога привертає увагу провідних ЗМІ завдяки рокфестівалям, черговим тривожним звітам про бідність, нарадам ООН з питань міжнародної співпраці для перемоги над бідністю.

Це значить, що нарешті бідність в Африці та інших нерадісних місцях, раз та назавжди, буде переможена, чи не так? Можливо так, але не очікуйте чудес, якщо сучасна індустрія допомоги візметься за це.

Допомога розвитку країн може бути чудовим інструментом. Своїй добрій репутації ця допомога зобов’язана дуже добрим результатам з минулого: відбудова після ІІ Світової Західної Європи, Тайваня, Південної Кореї, перемога низки тропичних хвороб, роль в скасуванні режима "апартхайда" в Південній Африці. Без міжнародної допомоги та геополітичних інтересів все це не пішло б так гладко та швидко.

Але на величезній картині пізнього ХХ віку дуже важко знайти хоч один успіх, особливо на терені боротьби з бідністю.

Подивиться на більшість країн Африки. З кінця 1970-х міжнародні організації допомоги на чолі з Міжнародним Валютним Фондом і Світовим Банком контролюють там економичну стратегію та розвиток суспільного сектора. Дуже впливова роль та ще так довго. Африканські уряди мають, звичайно, власну політику, але в галузі економики фактично ділять суверенитет з міжнародними організаціями.

І що ж? За данними дослідніків з Світового Банка кількість африканців, які живуть в глибокій бідності (один долар чи менше в день на людину) з 1981 до 2001 збільшився майже в два рази з 164 млн. до 316 млн. (з 42% до 47% населення). Трохи краще (від одного до двох доларів в день) живуть ще 30%. І цей підрахунок 77% людей, які живуть на суму до двох доларів в день виглядає навіть оптимистичним, бо багато спеціалістів розкритикувало ці цифри як спробу зменшити обсяг справжньої проблеми.

В Східній Європі та бувшому СССР великі гравці міжнародних організацій допомоги отримали величезний вплив приблизно з 1990 року. До того часа, чесно кажучи, бідність в тих краях було важко знайти, лише в деяких районах на селі. Але під наглядом міжнародних організацій бідність поширилася, як пожежа. В 2001 році приблизно 94 млн. людей вже мусили жити на два долара чи менше в день, що десь складає одну пяту частину населення. Бідність траплялася в шість разів частіше, ніж в 1987 році.

Звичайно були ще інші фактори, які розвалили економики країн бувшого Східного Блоку. Але керівництво міжнародних організацій, які повинні б були діяти, щоб запобігти економичним катастрофам, дуже допомогли. Джеффрі Сакс (Jeffrey Sachs) відомий економіст, який був в той час економичним радником, визнав в свойому інтервю БіБіСі в 2003 році, що головною метою Вашінгтона було зламати економики бувших комуністичних країн. Таким чином можна вже побачити, що інколи організації домопоги використовували не лише для допомоги, але для зламу.

Неравність між багатими та бідними дуже збільшилася в усіх країнах бувшого Східного Блока та помітна тепер всім. Великі відмінності в шансах, майні та самоповазі роблять прірву між різними регіонами та різними етничними групами глибшою. Так з’являється колективне відчуття страха та несправедливості. На Кавказі, Балканах та в Центрально-Азіатських республіках це все викликало кровопролиття.

В Кіргізії, країні Центральної Азії, нещодавно пережившій вуличні протести та палацовий переворот колись міжнародна допомога досягла інтенсивності допомоги Африці. І все ж ні в якій іншій сусідній країні стандарти життя не впали так сильно як в Кіргізії.

Дослідники Світового Банка чули в 2002 році людей, яки так описали своє життя: "Добробут це щось з минулого, бо колись в нас було досить грошей, ціни були низьки, медична допомога безплатною, а лікарі були чемними. Освіта для дітей теж була безплатною. Люди поважали один одного. Було багато дітей та молоді. В кожного була робота, зарплату виплачували вчасно, в усіх були права та ніхто не хотів нікуди їхати з міста. Бідність доводить до самовбивств, голода, безнадії. Люди бояться голода, холода, етнічних проблем. Люди кусають інших людей, як собаки".

Червона нитка, яка обєднує всі ці оповідання про трагичні та непотрібні страждання, це Велика Ідея, яку несе з собою допомога. Фактично міжнародні організації платять за те, що їх Велику Ідею приймають.

Цією ідеєю є ринковий фундаменталізм. Він вимагає від країн відкрити економіки, знизити кошти виробництва за рахунок зарплат, знизити споживання, приватизувати майно, знизити податки та витрати держави, за виключенням виплат міжнародних боргів.

В Східній Європі та був. СССР керівництво міжнародних організацій допомоги пробувало все це дуже швидко зробити, звідти назва "шокова терапія" (примітка перекладача: вже згаданий Джеффрі Сакс назвав колись результат діяльності ринкових фундаменталістів в був. СССР "шок без терапії").

Бувша Югославія була першим експериментом. Коли лабораторія вибухнула, експерементатори сиділи в безпеці в Вашингтоні. Але саме їх поради, наслідком яких були бідність та безробіття, стали важливою причиною чисельних війн.

"Це Міжнародний Валютний Фонд", - сказав Джуд Венніскі (Jude Wanniski), колишній редактор Wall Street Journal, - "це він розірвав Федеративну Югославію на шматки "шоковою терапією" 1987 року".

Всі рецепти ринкових фундаменталістів приводять зазвичай до зниження темпів економичного роста, нестабільної економики, вивозу капіталів, безробіттю та суспільної нерівності. Нащастя соціальні проблеми незавжди привели до кровопролиття, як на Балканах, але "звичайні" наслідки теж не радують: соціальна ізоляція, торгівля людьми, бандитизм.

Жахлива корупція та кріміналізація Східної Європи та був. СССР натхнула Нобелевського лауреата Джосефа Стігліца (Joseph Stiglitz), колишнього головного економиста Світового Банка на таке порівнення системи міжнародної допомоги: "Вони немовби користуються вогнеметом, щоб зняти шар фарби в квартирі, а потім скаржаться, що не можуть заново пофарбувати, бо дім чомусь раптом згорів".

Виходить, що міжнародна допомога та її доктрина визволила сили, які поширили бідність та затьмарили всі позітивні ефекти. В світі де медична допомога, освіта та пенсії все менше залежать від суспільного сектора та переходять до "сил вільного ринка" (такий світ пропагандує керівництво міжнародних організацій з 1980 року) маленька зарплата означає що людина залишається вільною бути бідною, де б вона не шукала допомоги.

Але зачекайте.

Чи міжнародна допомога взагалі предназначалася для боротьби з бідністю?

В виступах про допомогу завжи йдеться про бідність, починая з президента Трумана в 1949 році, році народження цієї системи. Але в чесних виконавців, в професійних співчувателів, боротьба з бідністю ніколи не була метою. Рушійною силою була політика: панування в сферах впливу, нагорода друзів, покарання противників, проникнення та збільшення ринків, задоволення сторонників вдома. Виходить довгий та нерівний список.

Французька допомога була спрямована на підтримку нео-колоній, які розташовані переважно в французькомовній культурній сфері. Британсьька допомога схожа з французькою. Бо для кожної країни-донора (включно з Нідерландами та Скандинавськими країнами, про які часто думають, що в них нема власних інтересів) міжнардоні організації підмазали важливі коліщатка в міжнародній торговлі та інвестиціях.

Американський сільскогосподарський бізнес та пароходства зайняли домінантні позиції в неєвропейських регіонах саме завдяки допомозі харчами. Це здається відносно невинним наслідком, але фактично є засобом ведення торгівельних воєн іншими методами. В екстремальних ситуаціях харчова допомога рятувала життя, але коли це ставала рутиною викликаною великою пропозицією (перевиробництво продуктів на Заході), то це підривало місцеве сільске господарство та харчову безпеку країни-отримувача.

Перші сорок років міжнародна допомога під керівництвом США (значить разом з Світовим Банком, Міжнародним Валютним Фондом, місцевими банками)мала лише одну головну мету, яка переважала всі інші: боротьба з Совіцьким комунізмом.

З цієї сторони міжнародна допомога виявилася дуже успішною. Від Манагуа та Монровії до Москви міжнародні організації посприяли виникнинню десятків прозахідних урядів. Від країн-клієнтів очікувалося, що вони проводитимуть вибори та матимуть інші елементи формальної демократії, але фактичний розподіл влади залишиться без змін.

Міжнародна допомога також мало допомогає виникнинню доброго керівництва. Існує низка досліджень, які показують, що чим більшою є допомога, тим гіршою стає якість державних установ та демократичної політики.

Прибутки від допомоги підривають політику не гірше, ніж прибутки від нафти. Вони допомогають існувати та ставати сильнішими елітам завдяки винятковим контактам з закордонними силами.

Mожновладцям не треба сушити голову питаннями переговорів з власними громадянами про розподіл багатства. Такі дослідження ставлять знак запитання біля надання допомоги без вбудованих механізмів контролю, завдяки яким громадяне (переважна більшість яких є бідними) отримують змогу контролю над витратою допомоги.

Наразі не існує гарантованого рецепта припинення спиралі застоя та зниження якості.

Але можна роздивитися декілька натяків в історії країн, які з успіхом подолали свою бідність: Тайвань, Південна Корея, В’єтнам, штат Керала в Індії і навіть, як визнав бувший директор Світового Банка Джеймс Волфенсон (James Wolfensohn), Куба.

Важливими елементаму успіху ціх країн був сильний суспільний сектор, продовження вкладення грошей в освіту, медичну допомогу та інші суспільні служби, дуже строгі умови використання міжнародної допомоги.

Економіст Дені Родрік (Dani Rodrick) з Гарвардського університета визначив, що країни досягають більшого успіху, якщо вони мають власну модель дісциплінованого внутрішнього розвитку.

Також треба одразу відмовитися від ролі країни-клієнта міжнародної допомоги, яка має лише погоджуватися з усіма закордонними ідеями, особливо з ідеєю повністю відкрити економику для закордонних торговців та інвесторів, або пропасти.

Якщо статистика сучасної міжнародної допомоги показує, що неможливо знайти досягнення в боротьбі з бідністю, але дуже легко знайти данні, що така допомога приводить до збідніння та безпорядка, що можнa спробувати зробити?
Поперше непрацюючі економичні моделі мають бути забутими, а могутні сили які їх пропагують зупинені.

Треба уважно передивитися сектор за сектором, щоб розпізнати зацікавлені сторони.

Я назву лише декілька:

-погано регульовані та погано оподатковані банківські системи,

-монетарні та торгові системи, які заохочують вивоз капіталів,

-програми навчання та роботи, які сприяють масовому виїзду спеціалістів,

-продовження виплати боргів, які наробили попередні режими,

-спротив розгляду можливості компенсацій за погані економичні поради та масове пограбування майна в минулому,

-продовження допомоги експортерам зброї, багато правил СОТ, завалення ринків надлишками продуктів, дозволу існування "налогових раїв" та стимуляція таким чином вивозу туди гиганських сум з яких не сплачуються податки.

Так можна припинити існування системи в якій гроші бідних пливуть до багатих, при чому цей поток є набагато більший ніж допомога багатих бідним.
Подруге допомога повинна бути демократизована.

Це означає прозорість та громадську відповідальність. Почати можна з прозорості фінансових операцій великих підприємств (наприклад нафтоіндустрії), куди йдуть ці гроші, які платежі вони здійснюйть, або навпаки не здійснюють державним установам та політичним діячам.

Тоді можливий вплив великих підприємств на політику потрапить в прожектора преси та громадських організацій.

Іншою темою для відкритості може бути міжнародна допомога: куди вона точно потрапляє? Це факти, які зазвичай залишаються закритими від пересічного громадянина.

Демократизація може також означати, що право вирішення напрямка розвитку
частково буде забрано в економістів та центральних банкирів та передано політикам та громадським організаціям.

Тоді цінні визначення "зменшення соціальної нерівності", "соціальний захист", "зявлення робочих місць" отримають більше місця в планах урядів.

Це також може означати кінець влади міжнародних установ, олігополії індустрії допомоги.

Нефункціонуючі організації можуть бути взагалі скасовані.

Як наприклад Нобелівський лауреат з економіки, бувший високопоставлений чиновник Світового Банку Джосеф Стігліц запропонував скасувати Міжнародний Валютний Фонд).


Йти шляхом демократизації міжнародної допомоги важко. Але, якщо процитувати популярний вираз, у нас мабуть нема вибору. Якщо звичайно всі красиві слова про співчуття та про світ поваги та солідарності, вільний від бідності ми кажем серйозно.

Девід Согг (Devid Sogge) є незалежним дослідником та радником міжнародних організацій допомоги, спеціалізується в Африці та країнах бувшого соціалістичного табору. Автор книг "Співчуття та розрахунок" (Compassion and Calculation), "Якщо порахувати: Що ж трапилося з закордонною допомогою?" (Give and Take: What's the Matter with Foreign Aid?).

©David Sogge 2005
©переклад Nemesis MMV