05/17/2006 | Олександр Білецький

Майдан-ІНФОРМ: Обленерго стверджує, що в громадянина є борг, і погрожує відключити електрику. Обленерго подає в суд. Громадянин виграє. Після цього йому відключають електрику! - це коротке викладення багаторічної громадянської самооборони. Це повинен знати КОЖНИЙ! Прочитайте всю промову до кінця і користуйтеся в вашій практиці.

=======
СУДОВА ПРОМОВА
громадянина України Білецького Олександра Васильовича
в Апеляційному суді Харківської області
від 25 квітня 2006 року

Шановний Суде!

Права людини на життя і здоров’я, житло, соціальне забезпечення, достатній життєвий рівень, що взаємно пов’язані одне з одним, є найважливішими соціальними цінностями людської цивілізації та невід’ємними й безпосередньо діючими правами кожного громадянина нашої країни. Вони закріплені та гарантовані відповідно у ст. ст. 27, 46, 47, 48 Конституції України. Однак, на жаль, ці конституційні права поки що не знаходять у нас належного забезпечення та захисту з боку державної влади. Тому проблема порушення саме цих основних прав українських громадян не лише залишається вельми актуальною, але й з кожним роком усе більше загострюється.
У жорстокій правоті цього факту наша малозабезпечена родина, членом якої є інвалід з дитинства I-ої групи, пересвідчується безпосередньо на собі практично щодня.
“Статті 46 і 48 Конституції України, – вказується у Третій доповіді Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини Н.І.Карпачової, – наголошують, що держава гарантує кожному рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, до якого входять і витрати на утримання житла. Аналогічні вимоги передбачені й у ст. 25 Загальної декларації прав людини. Законом України “Про прожитковий мінімум” встановлений перелік товарів та послуг, в якому закладено, що рівень витрат на житлово-комунальні послуги не може перевищувати 12%. Проте на практиці це не відповідає законодавству. Проте в Україні за цей вид послуг... нараховується в середньому 97 грн. на одного громадянина, що становить майже 30% прожиткового мінімуму і 19% середньомісячних витрат працівника, зайнятого у галузях економіки. Крім того, слід зазначити, що 80% пенсіонерів отримують дохід, нижчий від прожиткового мінімуму”.
Трохи далі у цій же доповіді український омбудсмен зазначає, що “у 2002–2003 рр. мали місце факти відключення будинків (квартир), у тому числі малозабезпечених та багатодітних сімей, від газо- та електропостачання. Місцеві органи виконавчої влади та підприємства, що надають ці послуги, нехтуючи моральними принципами, безжально залишають людей похилого віку, хворих, сім’ї з дітьми, які не спроможні заплатити за житлово-комунальні послуги (а це трапляється в багатьох випадках з причини затримки заробітної плати), на холод і голод, позбавляючи їх тепла і світла... Водночас п. 2 Постанови Верховної Ради України “Про оплату житлово-комунальних послуг” від 18 березня 1999 р. Кабінету Міністрів України місцевим органам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, підприємствам і організаціям незалежно від форм власності заборонено відключати жилі приміщення від енерго-, тепло-, водо- і газопостачання та відселяти із житла громадян у разі невнесення ними плати за житлово-комунальні послуги у зв’язку з невиплатою заробітної плати або пенсії і непризначенням субсидії. Однак звернення громадян свідчать про те, що відключення жилих приміщень від енерго-, тепло- і газопостачання відбувається без урахування об’єктивних факторів та без попередження про відключення... Враховуючи численні звернення громадян, Уповноважений вважає, що внаслідок недосконалості нормативно-правової бази виникла ситуація, за якої саме в сфері оплати житлово-комунальних послуг відбувається багато зловживань та прийняття незаконних рішень, що призводить до моральних та матеріальних збитків малозабезпечених категорій громадян... Це вимагає вжиття належних заходів з боку уряду України з метою дотримання положень цієї постанови місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємствами та організаціями... Непоодинокими стали випадки, коли підприємства-надавачі комунальних послуг звертаються з позовами до суду про стягнення заборгованих за житлово-комунальні послуги коштів, і за рішенням суду з пенсіонерів, інших малозабезпечених категорій населення утримується частина їх мізерних доходів” (http://www.ombudsman.kiev.ua/Dop_3/R5_3.htm).
Вважаємо, що в процитованому вище уривку з офіційної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини точно й адекватно, з моральної та правової точок зору, відображена суть гострої загальнонаціональної проблеми, яка пов’язана з брутальним порушенням конституційних прав громадян у житлово-комунальній сфері. Невід'ємною складовою частиною цієї загальної проблеми являється й оця конкретна цивільна справа, яку Шановному Суду зараз доводиться розглядати.
У зв’язку з вищесказаним, ще раз мусимо вказати на те, що причиною подання позову АК “Харківобленерго” до нашої родини стало громадянське звернення Білецького О.В. від 23.08.2003 р. (його копія є у справі) з проханням утримуватися від протиправних дій по відключенню електропостачання малозабезпеченим громадянам. Причиною для цього звернення було щире людське обурення Білецького О.В. з приводу протиправних, негуманних і антисуспільних дій позивача, скоєних щодо малозабезпеченої жінки-пенсіонера, інваліда 1-ої групи з м. Золочів нашої області (ці дії призвели до її спроби здійснити самогубство через самоспалення на майдані Свободи у м. Харкові), про що повідомлялося у парламентській газеті “Голос України” № 141 від 31.07.2003 р. Причому, слідує підкреслити, що дане громадянське звернення було направлено Білецьким О.В. позивачу в якості законного суб’єкта забезпечення національної безпеки України, на підставі ст. ст. 27, 38, 40, 55, 69 Конституції України та ст. ст. 4, 9 Закону України “Про основи національної безпеки України”.
У середині вересня 2003 р. наша родина отримала від АК “Харківобленерго” рахунок від 11.09.2003 р., у якому вказувалося, що заборгованість на той час складала лише 13,36 грн. Цей рахунок був своєчасно оплачений. Однак, вже 22.09.2003 р. нами був отриманий рекомендований лист № 26-е/12-2674-2 від 15.09.2003 р. за підписом директора “Харківенергозбуту” Парієнко В.А., до якого додавався інший рахунок на суму 332 грн. 14 коп., датований 12.09.2003 р. – тобто на одну добу пізніше ніж попередній. У цьому листі Парієнко В.А. ясно вказує на існування прямого причинно-наслідкового зв’язку між громадянським зверненням Білецького О.В. від 23.08.2003 р., виконанням перерахунку та появою так званої “заборгованості”. Отже, тут об’єктивно має місце відверте переслідування керівництвом АК “Харківобленерго” Білецького О.В. та його родину за подання звернення і критику його неправомірних дій, що є забороненим законодавством України, зокрема, ст. 9 Закону України “Про звернення громадян”.
Також необхідно привернути увагу до того факту, що до отримання громадянського звернення від 23.08.2003 р. з боку позивача до нашої родини жодних, у тому числі майнових, претензій не існувало. Крім того, даний позов був поданий позивачем лише до одного Білецького О.В., а не до всіх членів нашої родини, як це передбачено принципом солідарної майнової відповідальності (ст. 64 Житлового кодексу України) та звичайно відбувається в судових справах такого роду. Цей факт, на нашу думку, свідчить про те, що у даному випадку позивач при поданні свого позову свідомо керувався особистісними, суб’єктивними мотивами, а не інтересами справи.
Як вже вказувалося у нашій апеляційній скарзі від 28.03.2006 р., переслідування нашої родини позивачем не припинилося навіть і після того, як десь восени 2004 р. він подав позов до суду на Білецького О.В. Незважаючи на те, що справа вже знаходилася на розгляді в суді, позивач продовжував переслідувати нашу родину за звернення і критику його неправомірних дій, вимагаючи терміново сплатити йому так звану “заборгованість” та неодноразово намагаючись здійснити незаконне відключення електропостачання. Органи прокуратури, до яких Білецький О.В. звертався за захистом порушених позивачем прав своєї родини, а також конституційних прав інших громадян, бездіяли та належним чином на звернення не реагували, відсилаючи з цим питанням до суду.
У зв’язку з цим, 08.12.2005 р. Білецький О.В. був змушений звернутися до місцевого суду Московського району м. Харкова з зустрічним позовом про порушення АК “Харківобленерго” прав своєї малозабезпеченої родини. Однак, цей позов Білецького О.В., всупереч нормам ст. 110 ЦПК України, судом до розгляду прийнятий не був.
Цілком імовірно, що саме тому спроби позивача здійснити нам незаконне відключення електропостачання тривають і нині. Наприклад, остання з них відбулася 07.04.2006 р., тобто вже після подання нами апеляційної скарги від 28.03.2006 р. Тоді до нас близько 11 години ранку, без будь-якого письмового попередження, прибула така собі “бригада” у складі трьох кремезних чоловіків. Очолював її дехто Литвин Олег Іванович, який, згідно пред'явленого посвідчення за № 3767 (видано 23.06.2004 р.), працює у Салтівському РВЕ АК “Харківобленерго” електромонтером з експлуатації електролічильників, чоловік середніх літ, за його власним зізнанням – звільнений з лав МВС. Під час розмови поводив він себе агресивно, брутально лаявся, явно маючи на меті спровокувати фізичне зіткнення. Але це йому вчинити не вдалося (насамперед, через чемність та витримку Білецького О.В.). І тому, після наданих Білецьким О.В. докладних роз’яснень щодо протиправного характеру їхніх дій такого роду, вони були змушені піти ні з чим.
Далі вважаємо необхідним привернути увагу Шановного Суду до наступних суттєвих порушень норм матеріального і процесуального права, які були допущені місцевим судом Московського району м. Харкова при розгляді даної справи.
1. Суд прийняв до розгляду позов АК “Харківобленерго” із порушенням норм ст. ст. 119, 120, 121, 122 ЦПК України: на позовній заяві в момент прийняття позову до розгляду були відсутні дата її подання та реєстраційний номер (на що неодноразово вказував Білецький О.В. у своїх запереченнях та зустрічному позові); позивач не додав до позовної заяви копії всіх документів, відповідно до кількості відповідачів.
2. Суд звільнив позивача від сплати державного мита на підставі рішення Московської районної ради м. Харкова від 26.02.2004 р. Однак, АК “Харківобленерго" взагалі не є підприємством, що належить до комунальної власності. Згідно рішення Фонду державного майна України від 04.08.1997 р., вона є акціонерною компанією з приватним капіталом. Крім того, за своїм місцезнаходженням АК “Харківобленерго” належить не до Московського, а до Червонозаводського району м. Харкова. Отже, згідно норм Закону України “Про місцеве самоврядування”, Московська районна рада не мала права приймати рішення про звільнення АК “Харківобленерго” від сплати державного мита, бо це знаходиться поза її компетенцією. Але суд не з’ясував цих важливих обставин справи і, на порушення норм ст. ст. 121, 122 ЦПК України, прийняв до розгляду даний позов без належної сплати позивачем державного мита.
3. Судом не було з’ясовано, чи могла у дійсності наша родина порушити права позивача. Адже згідно норм ст. 29 Закону України “Про житлово-комунальні послуги”, який набрав чинності з дня його опублікування влітку 2004 р., договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою (ч.1). У разі якщо балансоутримувач не є виконавцем, він укладає договори на надання житлово-комунальних послуг з іншим виконавцем (ч. 2). Отже, якогось порушення прав позивача з боку нашої родини бути не може; і саме тому АК “Харківобленерго” в данному випадку є неналежним позивачем, а наша родина є неналежним відповідачем.
4. На порушення норм ст. 127 ЦПК, після відкриття провадження у справі (згідно матеріалів справи, це відбулося 20.12.2004 р.) суд не надіслав невідкладно відповідачам копію ухвали про відкриття провадження у справі. Також відповідачам не були надіслані разом із цією ухвалою позовна заява та копії доданих до неї документів.
5. Суд, розглядаючи тільки позов АК “Харківобленерго”, не з’ясував і не прийняв до уваги важливі обставини появи так званої “заборгованості”, на які посилався Білецький О.В. у своїх запереченнях та зустрічному позові. Крім того, суд не розглянув і додані до них документи, які є доказом незаконності дій позивача по нарахуванню й вимаганню цієї “заборгованості”. Тому наша родина була позбавлена можливості довести незаконний характер вимог позивача.
6. В рішенні суду належним чином не врахований факт відсутності письмового договору, який позивач був зобов’язаний, згідно чинного цивільного законодавства, своєчасно розробити на основі типового договору та укласти з нами до вступу в дію Закону України “Про житлово-комунальні послуги” влітку 2004 р.
7. Cудом неправильно застосовано норми ст. ст. 526, 530, 623, 625 ЦК України. Оскільки в даному випадку, внаслідок відсутності необхідного юридичного факту – спеціально передбаченого цивільним законодавством типового письмового договору, не існує зобов’язання, його сторін – боржника й кредитора, їхніх взаємних прав, обов’язків та відповідальності. В той же час, судом не були враховані та застосовані норми ст. ст. 3, 4, 13, 14, 203, 205, 206, 208, 547, 548, 638, 639 ЦК України, ст. ст. 19, 21, 22, 26 Закону України “Про житлово-комунальні послуги”, на які ми посилалися.
8. Суду були надані конкретні докази того, що оплата житлово-комунальних послуг, в тому числі електропостачання, здійснюється нами у встановленому законом порядку: у відповідності до ст. ст. 47, 48 Конституції України, Закону України “Про прожитковий мінімум”, ст. 9 Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, ст. ст. 67, 68 Житлового кодексу України, п. 2 Постанови Верховної Ради України № 2456-III від 07.06.2001 р. – за доступною для нас платою, своєчасно, щомісяця, у розмірі, що не перевищує 12% фактичного сукупного доходу сім’ї, відповідно до нормативів витрат на житлово-комунальні послуги, закладених у прожитковому мінімумі. Але судом це також не було належним чином враховано.
9. Висновок рішення суду про те, що “відповідачі не надали суду доказів того, що сума заборгованості не відповідає встановленим тарифам” не відповідає дійсності. Тому що у наданих нами суду запереченнях, зустрічному позові та судовій промові є конкретні посилання на норми чинного національного законодавства, зокрема:
– ст. 47 Конституції України: “Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону”;
– ст. 9 Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”: “Державні соціальні нормативи у сфері житлово-комунального обслуговування встановлюються з метою визначення державних гарантій щодо надання житлово-комунальних послуг та розмірів плати за житло і житлово-комунальні послуги, які забезпечують реалізацію конституційного права громадянина на житло. До їх числа відносяться: гранична норма оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від отримуваного доходу”;
– п. 2 Постанови Верховної Ради України № 2456-III від 07.06.2001 р.: “Кабінету Міністрів України... забезпечити можливість сплати за житлово-комунальні послуги населенням у державному та комунальному житловому фонді, а також у приватизованих квартирах, розташованих у будинках цих фондів, на рівні 12 відсотків від сукупного доходу відповідно до нормативів витрат на житлово-комунальні послуги, закладених у прожитковому мінімумі”.
– Наказу Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства економіки та Державного комітету статистики України “Про затвердження Методики визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення” № 109/95/157 від 17.05.2000 р.: “Розрахунок вартості споживання електроенергії у середньому – одну особу на місяць здійснюється у такому порядку… Тарифи на електроенергію: для споживачів, що користуються газовими плитами – 13,0 коп. за 1 кВт.г… Обсяги споживання електроенергії на одну особу на місяць: 110 : 2,76 = 39,9 кВт.г”;
– п. 1.1. Постанови Національної комісії регулювання електроенергетики України (НКРЕ) № 309 від 10 березня 1999 р. (у редакції постанови НКРЕ № 758 від 10 липня 2002 р.): “1.1. Відпуск електроенергії населенню проводиться за тарифом 13,0 коп. за 1 кВт.год.”;
– ст. 67 Житлового кодексу України: “плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами”.
Треба підкреслити, що в цій статті Житлового кодексу нічого не сказано про ціни – тобто суму тарифу і ПДВ. У зв’язку з цим, вважаємо своїм громадським обов’язком повідомити Шановному Суду про одне своє юридичне відкриття, яке свідчить про брутальне порушення конституційних прав абсолютно всіх українських громадян. Адже відомо, що згідно встановленого нормами ст. 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 64, 68 Конституції України правового порядку, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, а також посадові особи всіх інших організацій, установ і підприємств зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей правовий порядок забороняє приймати закони та всі інші нормативно-правові акти, що суперечать Конституції та вже існуючим законам. Отже, враховуючи вищенаведену чинну норму ст. 67 Житлового кодексу, приходимо до висновку, що на протязі багатьох років позивач та всі інші обленерго України протиправно нараховують громадянам оплату за користування електроенергією не за тарифами, а за цінами – тобто за тарифами плюс ПДВ. Й це фактично призвело до незаконного отримання ними величезних надприбутків...
10. Рішення суду про застосування норм ст. ст. 1212, 1213 ЦК України є неправильним і помилковим. Тому що правовими підставами для щомісячного отримання нашою родиною житлово-комунальних послуг з електропостачання у межах гарантованого державою кожному громадянинові України прожиткового мінімуму є чинні законодавчі та нормативно-правові акти, котрі не були враховані та застосовані судом, хоча вони підлягають обов’язковому застосуванню:
– ст. 25 Загальної декларації прав людини;
– ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права;
– ст. ст. 1, 3, 21, 22, 27, 46, 47, 48 Конституції України;
– ст. ст. 1, 3 Закону України “Про прожитковий мінімум”;
– ст. ст. 1, 2, 3, 6, 9, 16, 17, 18, 19 Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”;
– ст. ст. 2, 30 Закону України “Про житлово-комунальні послуги”;
– Постанова Верховної Ради України “Про оплату житлово-комунальних послуг населенням України ” № 512-XIV від 18.03.1999 р.;
– Постанова Верховної Ради України “Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан і формування цін та тарифів у житлово-комунальній сфері” № 2456-III від 07.06.2001 р.;
– Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення” № 656 від 14.04.2000 р.;
– Наказ Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства економіки та Державного комітету статистики України “Про затвердження Методики визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення” № 109/95/157 від 17.05.2000 р.
Крім того, нормами ст. 1215 ЦК України встановлено, що не підлягають поверненню ті грошові суми та інше майно, які передані фізичним особам як засіб для існування. Але це теж не було враховано та застосовано судом при прийнятті рішення.
Окрім того, згідно науково-практичному коментарю до ст. 1212 чинного Цивільного кодексу, “обов'язок повернути безпідставно отримане майно являється різновидом цивільно-правової санкції, а не мірою відповідальності”. Отже, застосуванням зазначеної цивільно-правової санкції до нашої родини місцевий суд Московського району, як орган державної судової влади, порушив заборону застосовувати санкції до малозабезпечених сімей, що міститься у п. 4 Постанови Верховної Ради України № 2456-III від 07.06.2001 р.
11. Основним позовним аргументом позивача було те, що нібито відповідачі не здійснюють оплату послуг з електропостачання у встановлений термін. Позивач не просив у своєму позові суд стягнути з Білецького О.В. суму в 401 грн. 70 коп. як безпідставно набуте майно, у відповідності до ст. ст. 1212, 1213 ЦК України. Отже, судом були порушені норми ст. 11 ЦПК України стосовно того, що суд повинен розглядати справи не інакше, як в межах заявлених сторонами вимог і на підставі доказів сторін.
Нарешті, необхідно вказати на те, що відповідно до Закону України “Про основи національної безпеки України” (№ 964-ІV від 19.06.2003 р.) під національною безпекою розуміється захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави (ст. 1). На перше місце серед усіх об'єктів національної безпеки Закон ставить людину і громадянина – їх конституційні права і свободи (ст. 3). Основним принципом національної безпеки визнається пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ст. 5). Головним пріоритетом наших національних інтересів Закон визначає гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 6). А от найбільшими загрозами у внутрішньополітичній сфері є загроза посягань з боку окремих груп та осіб на права і свободи громадян, порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконанням законів України (ст. 7).
Цей Закон визначає, що суб’єктом забезпечення національної безпеки України є також і суди загальної юрисдикції (ст. 4). Діяльність усіх державних органів, в тому числі судів, має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, зокрема, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку. Забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина, створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод є основними напрямками державної політики з питань національної безпеки (ст. 8). Відповідно до Конституції і законів України, на суди загальної юрисдикції покладено повноваження здійснювати судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України (cт. 9).
На жаль, місцевим судом, як органом державної судової влади та суб’єктом забезпечення національної безпеки України, вимоги цього Закону виконані не були.
Таким чином, вважаємо, що оскаржуване рішення місцевого суду Московського району м. Харкова прийнято з порушенням норм: ст. 25 Загальної декларації прав людини; ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; ст. ст. 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 27, 46, 47, 48, 55, 64, 68, 129 Конституції України; ст. ст. 3, 4, 13, 14, 15, 16 Цивільного кодексу України; ст. ст. 1, 2, 3, 4, 5, 8, 10, 11 Цивільного процесуального кодексу України; ст. ст. 1, 2, 5, 6, 7 Закону України “Про судоустрій”; ст. ст. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10 Закону України “Про основи національної безпеки”; ст. ст. 1, 3, 6 Закону України “Про прожитковий мінімум”; ст. ст. 1, 2, 3, 6, 9, 16, 17, 18, 19, 26 Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”; Постанови Верховної Ради України № 2456-III від 07.06.2001 р.
Судом не були виконані всі вимоги цивільного процесуального законодавства і не була проведена всебічна перевірка всіх обставин, що мають значення для даної справи. Так, під час розгляду цієї справи судом не були з’ясовані та залишилися невідображеними в його рішенні важливі обставини, що пов’язані з порушенням позивачем законодавства України про національну безпеку держави, про звернення громадян, про прожитковий мінімум, про державні соціальні стандарти та гарантії. Обгрунтовуючи своє рішення лише наданими позивачем доказами, суд не перевірив їх достовірність та не дослідив належним чином у судовому засіданні у сукупності з іншими матеріалами справи. В рішенні суду неповно та нечітко викладена суть заяв та правової позиції відповідачів. Виходячи в рішенні за межі заявлених позивачем вимог, суд неправильно застосував норми ЦК України, які не поширюються на ці правовідносини. В той же час, судом не застосовані ті норми чинного цивільного законодавства, якими ці правовідносини чітко визначені та які підлягають обов’язковому застосуванню. Ряд обставин, що мають значення для справи і які суд вважав встановленими (наприклад, безпідставне набуття відповідачами майна у вигляді електроенергії), недоведені. Висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Вважаючи “тарифи” і “ціни” тотожними поняттями, суд зробив помилкові висновки. Судом порушені основні засади судочинства, викладені у ст. 129 Конституції України, а саме: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; забезпечення доведеності вини. Суд, здійснюючи правосуддя, не діяв у даному випадку за принципами верховенства права та Конституції. Суд при розгляді цієї справи не оцінював зміст законів та інших нормативно-правових актів з точки зору їх відповідності Конституції та не застосовував Конституцію як акт прямої дії. Суд не забезпечив належного захисту гарантованих Конституцією і безпосередньо діючих прав на життя і здоров’я, житло, соціальне забезпечення та достатній життєвий рівень нашої родини, що є його прямим конституційним обов’язком. В той же час, всупереч нормам ст. 19 Конституції, ст. 14 ЦК України, суд прийняв рішення, яким примушує нашу родину робити те, що не є передбаченим і обов’язковим для нас згідно чинного законодавства. Отже, внаслідок прийняття цього рішення, судом допущено невизнання та суттєве звуження змісту і обсягу існуючих та гарантованих державою прав і свобод людини і громадянина. Це, згідно норм ст. ст. 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 27, 64, 68 Конституції України, є неприпустимим у діяльності органу державної судової влади та суб’єкта забезпечення національної безпеки.
З цих підстав дане рішення місцевого суду Московського району м. Харкова повинно бути скасовано й прийнято нове рішення по суті справи щодо відмови АК “Харківобленерго” у задоволенні його позову до нашої родини.
У зв'язку з викладеним вище, керуючись ст. ст. 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 27, 55, 129 Конституції України, cт. ст. 3, 4, 13, 14, 15, 16 ЦК України, ст. ст. 292, 307 ЦПК України,
ПРОСИМО:
1. У відповідності до ст. 309 ЦПК України скасувати рішення місцевого суду Московського району м. Харкова від 03.03.2006 р. по цивільній справі № 2-2006 р. за позовом АК “Харківобленерго” до Білецького О.В., Кованько Т.В., Суяргулової Є.Б., Суяргулова Р.Б. про стягнення з них на користь позивача грошової суми у розмірі 401 грн. 70 коп.
2. У відповідності до ст. 309 ЦПК України ухвалити нове рішення по суті справи, яким задовольнити прохання нашої родини від 13.02.2006 р. про відмову позивачу АК “Харківобленерго” у задоволенні позову.
3. Враховуючи важке матеріальне становище нашої родини, яка не має передбаченого чинним законодавством прожиткового мінімуму, застосувати до цих правовідносин норми ст. 257 ЦК України про трирічний термін позовної давності.
Й уже наприкінці своєї промови хотів би зауважити таке. Думається, символічним є те, що слухання цієї справи в Апеляційному суді розпочалося саме напередодні великого свята Воскресіння Господнього, на Страстний тиждень, коли кожний християнин мусить духовно звітувати перед Богом про власні попередні вчинки. Тому, на мій погляд, не можна не помічати тієї важливої обставини, що насправді ця нібито тривіальна цивільна справа, у глибинній суті своїй, є продовженням основоположного конфліктного протистояння двох несумісних один з одним світоглядних принципів і способів взаємодії в людському суспільстві – гуманістичного християнського та протилежного йому іншого...
Отож, нашій родині тепер залишається лише сподіватися на те, що рішення Шановного Суду в цій справі буде дійсно об’єктивним, справедливим і правовим. Дякуємо за увагу і просимо долучити цю промову до матеріалів даної справи.
О.В.Білецький
25 квітня 2006 р.

===============
P. S. Розглянувши 25 квітня 2006 р. у відкритому судовому засіданні в м. Харкові апеляційну скаргу Білецького О.В., Кованько Т.В., Суяргулової Є.Б., Суяргулова Р.Б. на рішення Московського районного суду м. Харкова від 03.03.2006 р. по цивільній справі за позовом АК “Харківобленерго”, керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 307, 309, 317, 319 ЦПК України, судова колегія вирішила:
Апеляційну скаргу Білецького О.В., Кованько Т.В. Суяргулової Є.Б., Суяргулова Р.Б. задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 03.03.2006 р. скасувати.
В позові АК “Харківобенерго” до Білецького О.В., Кованько Т.В., Суяргулової Є.Б., Суяргулова Р.Б. про стягнення заборгованості за спожиту електроенергію відмовити.
Рішення суду набрало чинності з моменту проголошення.