Відповіді

• 2006.05.19 | Забойщик

  Исчо бы! Он не даром был учеником Анжелики

  Балабановой,первой секретарки Коминтерна.

• 2006.05.19 | Lery

  Щодо суті демократії "он где-то по-своєму прав"... (л)

  Якщо хтось не читав про "Демона Кратія":
  http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1145842687&first=&last=&pattern=%E4%E5%EC%EE%ED%20%EA%F0%E0%F2%E8%E9

• 2006.05.20 | catko

  і де подівся шарп зі своїми увмодами?

• 2006.05.20 | keymaster

  Є вже трохи призабутий переклад Збіґа "Moscow Mussolini"

  Збігнєв Бжезінський, The Wall Street Journal, 20 вересня 2004
  
  Ты и убогая, ты и обильная,
  Ты и могучая, ты и бессильная,
  Матушка-Русь!
  
  Цитуючи ці хвилюючі слова Некрасова, Володимир Ленін, новий диктатор Росії, 12 березня 1918 року обнародував причини переміщення уряду Росії з Санкт-Петербурга (Петрограда) до Москви. Серед хаосу, розрухи й насильства тих революційних днів Ленін, котрий лише п’ять днів тому закріпився у Кремлі, проголосив: «Русь стане великою й могутньою, якщо відкине всіляку зневіру й всіляку фразу, якщо, зціпивши зуби, збере всі свої сили, якщо напружить кожен свій нерв, натягне кожен свій м’яз... працюватиме й трудитиметься, щоб домогтися дисципліни та самодисципліни, консолідувати організацію, порядок, ефективність і злагоджене співробітництво всіх сил народу, впровадити загальнонародний облік і контроль над виробництвом і розподілом продуктів, — таким є шлях до створення міці військової й соціалістичної».
  
  Москва, яка століттями раніше була столицею Івана Грозного, але була понижена у статусі до провінційного міста після того, як Петро Великий прорубав вікно в Європу, побудувавши свою нову столицю Санкт-Петербург, таким чином знову стала епіцентром Росії. І залишається нею й донині, з ленінськими гаслами, які зловісно передбачили нещодавнє виправдання Путіним централізованої влади.
  Слід усвідомити, що для росіян Кремль — щось більше, ніж місцезнаходження уряду. Він уособлює традицію централізації російської автократії. Це традиція сповнення страхом перед будь-якою регіональною автономією, будь-якою справжньою децентралізацією, традиція, яка породжує шовіністичну параною щодо того, що політичний плюралізм неминуче спровокує розпад Росії. Такий менталітет відповідав сталінським ідеям центрального планування й відповідає бюрократичному менталітету КДБ із його установкою на підозріливість та ієрархічну дисципліну. Для таких продуктів КДБ, як пан Путін, є аксіомою: Росія, для того, щоб бути багатою й могутньою, має контролюватися від верху до низу.
  
  З усього наведеного вище випливають два важливих моменти. По-перше, Москва — місце проживання паразитичної політичної еліти, яка ототожнює інтереси Росії з власними. Підпорядкування величезної країни з 11 годинними поясами доленосним рішенням, прийнятим важкодоступними московськими бюрократами, — ось формула, яку інстинктивно оберігають паразити. Монополістична влада московської еліти придушує місцеву ініціативу й запобігає експлуатації власних талантів і ресурсів різними регіонами Росії.
  
  Не випадково й за часів Сталіна, й останніми роками Москва одержувала й одержує виняткові привілеї в модернізації та розвитку. При цьому в інших російських містах продовжується стагнація, а російський ландшафт здебільшого залишається наочним нагадуванням про дні Толстого. Значну частину іноземних інвестицій дотепер іще пожирає Москва (або повторно інвестує за кордон), тоді як у багатьох інших містах (у Владивостоку, приміром) навіть елементарні послуги — комунальне господарство, охорона здоров’я тощо — залишаються на примітивному рівні.
  
  По-друге, установка на здирство й егоїзм політичної еліти Москви придушує політичну демократизацію. Крок пана Путіна виявився популярним серед владної еліти, котра все ще відчуває ностальгію за могутнім імперіалістичним статусом і ототожнює свій добробут із пануванням над усією Росією й, через Росію, як мінімум, над колишніми радянськими республіками. Для цієї владної еліти незалежність України, або Грузії, або Узбекистану — історична образа. Для неї автономія 20 мільйонів громадян, які не є етнічними росіянами, — виклик її власним привілеям.
  
  Однак розворот у напрямі статичного централізму, здійснюваний режимом КДБ пана Путіна, не варто плутати з поверненням до однієї з форм комуністичного тоталітаризму. Теперішні російські правителі розуміють, що комунізм означає стагнацію, а еліта знає, що комунізм може означати її власні обмеження. Державний капіталізм, підпорядкований централізованому контролю, разом із багатством і можливістю подорожувати за кордон, — ось оптимальна формула й для самонагородження, й для національної ідеї.
  
  Режим пана Путіна багато в чому нагадує фашизм Муссоліні. Дуче змусив «поїзди прибувати вчасно». Він домігся централізації політичної влади в ім’я шовінізму. Ввів політичний контроль над економікою без її націоналізації, без знищення олігархів і мафії. Фашистський режим вдихнув життя в національну гордість, дисципліну, відродив міфи про нібито героїчне минуле. Аналогічним чином пан Путін намагається поєднати традиції ЧК (ленінського гестапо, в якому його дід розпочинав свою кар’єру) з військовим правлінням Сталіна, з претензіями російської православної церкви на статус Третього Риму, зі слов’янофільськими мріями про єдину велику слов’янську державу, керовану з Кремля.
  
  Ця комбінація якийсь час — можливо, років десять, — іще може мати певну принадність, однак потому розвалиться. Молодше, більш освічене й відкрите покоління росіян поступово проникатиме у правлячу еліту. Прийдешнє покоління не задовольниться життям у фашистській нафтодержаві, в якій Кремль процвітає (завдяки нафтовим прибуткам), а інша частина країни біднішає все більше не лише порівняно з Європою, а й із Китаєм. Вони усвідомлять, що ключ до модернізації — децентралізація їхньої величезної країни, що зможе дати волю соціальній ініціативі. І цю реальність не приховати за жодними гаслами про «тероризм», які пан Путін використовує, щоб виправдати запровадження пригноблюючої політичної централізації.
  
  І справді, вже сьогодні сусідня Україна з населенням близько 50 мільйонів людей (яку Рада національної безпеки Буша настільки ретельно ігнорує, наївно шукаючи прихильності пана Путіна) починає демонструвати відмінності у двох аспектах: її економічний прогрес більш диверсифікований і наочний у інших містах, а не лише в столиці; а її політика (хоча й усе ще вразлива для маніпуляцій) двічі вилилася в президентські вибори зі справжнім суперництвом. Тепер ніхто не може спрогнозувати результат українських президентських виборів, призначених на кінець жовтня, — факт, що різко контрастує з російськими «виборами», кандидатом на яких був пан Путін.
  
  На жаль, за останні кілька років Білий дім створив культ Путіна, завдавши цим величезної шкоди російським демократам, які опиняються в усе більшій ізоляції. Їхні зусилля заслуговують на підтримку. Серед них росіяни, котрі сміливо виступили проти наростаючого прагнення змусити замовчати вільні ЗМІ Росії. Росіяни, котрі висловили занепокоєність із приводу обмеження російської демократії. Котрі протестували проти нелюдської різанини чеченців, що межує з геноцидом. Але жодного разу жоден із них не одержав ані найменшої підтримки від керівництва країни, яка колись протиставляла високі стандарти дотримання прав людини комуністичній тиранії.
  
  Більше того, адміністрація Буша нарешті має зрозуміти, що те, що відбувається у Росії, негативно впливає на весь пострадянський простір. Нині багато пострадянських держав, які не так давно здобули незалежність, побоюються, що в ім’я боротьби з тероризмом США можуть також проігнорувати все частіші спроби Путіна заохотити маніпулювання виборами в Україні, підтримати сепаратизм у Грузії (при цьому жорстоко розправляючись із чеченцями, які прагнуть того ж самого) й ізолювати Центральну Азію від світової економіки. Адміністрація Буша має усвідомити, що перспективи демократії всередині Росії взаємопов’язані як з існуванням національного плюралізму на території колишнього Радянського Союзу, так і з поширенням політичного плюралізму в самій Росії.
  
  Звідси головний урок, який має з усього цього винести Америка: щоб у Росії процвітала демократія, її сусіди мають бути у справжній безпеці, про права національних меншин у Росії повинні не забувати, а російських демократів не повинні ігнорувати.
  
  Пан Бжезінський, радник із національної безпеки президента Картера, один із авторів книжки «Вибір: світове панування або світове лідерство», 2004.
  
  Переклад: Оксана ПРИХОДЬКО
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2006.05.20 | Хвізик

    це старий текст. судячи з усього, Буш його ще і досі "ніасіліл"

  • 2006.05.20 | Сахаров

    Ще одна цитата з Муссоліні. Дотично до Бжезинського

    "У доктрині фашизму імперія є не лише територіальним, військовим чи торгівельним інститутом , але також духовним і моральним. Можна уявити імперію, тобто націю, яка управляє прямо чи не прямо іншими націями, без необхідності завоювання навіть одного кілометру території. Для фашизму стремління до імперії, тобто національного розповсюдження, є життєвим проявом; назворіт, "сидіння вдома", є ознакою занепаду. Народи, які возвишуються, є імперіалістами..."
    
    Відтак московські заяви про ліберальну імперію прямо ґрунтуються на "Доктрині фашизму" Муссоліні. Відродження байок про "народ-богоборець", істерія з приводу захисту російської мови і російськомовних у інших державах, фінансування цого захисту з державного бюджету є прямими наслідками і інструментами імперської політики Кремля. Втручання у виборчі і політичні процеси у колишніх республіках СРСР, пряма інвазія зовнішньої розвідки через клір УПЦМП, нарешті економічний тиск і втягування пострадянських держав у військові і економічні новоутворення, відновлення гонки озброєнь це й є "стремлінням до імперії, тобто національного розповсюдження" за Муссоліні. Пасивність правоохоронних структур Росії відносно розповсюдження і росту фашистських організацій, потурання фашизації молоді це не просте нехлюйство правоохоронців, це внутрішня політика, яка за планами путінської кліки має виплеснутися назовні. Перші прояви експорту російської фашистської доктрини ми вже спостерігаємо в Україні - і наша міліція та СБУ теж поблажливо дивляться на прояви фашизму. Чому? Інфільтрація спецслужб Росії в Україну чи дійсно нехлюйство і слабкість влади там де треба застосувати силу?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2006.05.21 | толя дейнека

      Генадію, це що, вправи з екстремальної однобокості?

      Переворот в политической корректности
      
      После десятилетия осторожного словесного манипулирования в необычайно короткое время после сентября 2001 года в американском общественном лексиконе были созданы новые аксиомы политической корректности. Через год после террористической эпопеи в Нью-Йорке и Вашингтоне американцы отходят от прежних эвфемизмов типа "превосходство", "доминирование", "преобладание", "единственная сверхдержава", "гегемония". Вакуум словесного определения заполнили американские историки. Достаточно вспомнить, что Александр Гамильтон в первом же параграфе "Федералиста" называет Америку "самой интересной империей в мире". Томас Джефферсон говорил об "империи свободы". Термин изъят из исторических глубин для определения положения Соединенных Штатов Америки в современном мире. Отцы-основатели истово верили, что новорожденная страна, эта, по их выражению, "растущая империя", явит собой образец для человечества. Джеймс Медисон пишет в 1786-м о задаче "расширить пространство великой, уважаемой и процветающей империи".
      
      В послесентябрьской Америке понятие "имперское мышление" сменило негативно-осуждающий знак на позитивно-конструктивный. И ныне даже такие умеренные и солидные издания, как The Wall Street Journal и The New York Times, впервые за сто лет заговорили об империи, имперском мышлении, имперском бремени не с привычным либеральным осуждением, а как о реальном факте исторического бытия. Ведущие американские политологи триумфально возвестили, что "Соединенные Штаты вступили в XXI век величайшей благотворно воздействующей на глобальную систему силой как страна несравненной мощи и процветания, как опора безопасности. Именно она будет руководить эволюцией мировой системы в эпоху огромных перемен".
      
      Страстной апологией исторической миссии американской империи явилась книга редактора газеты The Wall Street Journal Майкла Бута "Войны с целью достижения мира: малые войны и взлет американской мощи". Квинтэссенция этой апологии американской империи: мы, американцы, не мечтали об империи, не строили ее, не проектировали ее контуров; она упала на американские плечи достаточно неожиданно, когда рухнул "второй мир", а затем, когда в условиях послесентябрьской общемировой мобилизации главные регионы планеты - Западная Европа, Россия, Китай, Индия и др. (всего 144 государства) - предпочли войти в формируемую Америкой коалицию.
      
      Буквально за несколько месяцев классическая история превратилась в популярную науку. Сюжеты из истории Римской и Британской империй стали захватывающим чтением, изучение латинского языка вошло в моду (даже "Гарри Поттер" переведен на латинский язык) и приобрело новый смысл. В республиканской Америке теперь встречаются статьи о положительном воздействии на мир Pax Romana ("Римский мир"), подтекст которых нет нужды расшифровывать: новая империя пришла в современный мир, и мир должен найти в ней признаки и условия прогресса. Понятие "Pax Americana" изживает (по крайней мере, для американцев) свой негативный подтекст. Прежде сдержанная The Wall Street Journal находит благосклонную аудиторию, когда пишет: "Америке не следует бояться свирепых войн ради мира, если они будут вестись в интересах империи свободы".
      
      Несколько лет (даже месяцев) тому назад очень немногие осмелились бы произнести слово "империя", тем более придать ему позитивный смысл. В конце лета 2001 года, готовя к печати свою книгу, профессор Эндрю Басевич, за плечами которого военная карьера, написал название: "Необходимая нация". К осени 2002-го книга готовилась к переизданию Гарвардским университетом уже под неизбежным названием "Американская империя". Об американских командующих на разных широтах говорится как о "проконсулах", а "обязательства" и угрозы Америки находят обильные аналогии с прежними мировыми империями. Вашингтон устанавливает правила, которым с неизбежностью подчиняется весь мир.
      
      И особо подчеркивается, что только сама Америка способна сделать эти правила дееспособными и обязательными для всего мира. К примеру, речь открыто идет о превентивных военных акциях, скажем, против Ирака - соответствует или не соответствует это нормам ООН, оказывается, не так уж и важно.
      
      Весной 2002 года газета The New York Times поместила серию статей "с мыслью об империи". Наиболее впечатляющей представляется статья Эрнста Икина: "Сегодня Америка не сверхдержава и не гегемон, это полнокровная империя на манер Римской и Британской. Таково общее мнение наиболее заметных комментаторов и ученых нации". А в The Wall Street Journal Майкл Бут под заголовком "В защиту Американской империи" констатирует: "Мы - привлекательная империя" и дает практические советы: Вашингтону следует оккупировать не только Афганистан, но и Ирак и "другие беспокойные страны, которые вопиют о просвещенном руководстве". Главный редактор журнала US News and World Report Мортимер Цукерман с гордостью объявил о том, что человечество стоит на пороге новой американской империи - novus imperio americanum.
      
      Справедливости ради надо сделать важную оговорку: нельзя сказать, что подобная идеология захватила все американское общество. Многие, особенно в среде демократов, возражают против легализации термина "империя". Стоит лишь прочитать яркие книги писателя Гора Видала и философа Наума Хомского, посвященные критике имперских тенденций. В оппозиции "неоимпериализму" - и традиционные изоляционисты (эта традиция идет еще от Джорджа Вашингтона), и многие из тех, кто помнит Вьетнам. На фоне разрушенных башен-близнецов голос скептиков не очень слышен. Но ситуация может заметно измениться при первых же внешнеполитических осложнениях, а они неизбежны для мирового лидера.
      
      Идеологи
      
      В качестве интеллектуального лидера имперского строительства выступил наиболее престижный и влиятельный политический клуб страны - расположенный в Нью-Йорке совет по международным отношениям. Если обращаться к фигурам, формирующим идеологию американской империи, то первыми следует назвать имена бывшего советника президента по национальной безопасности Збигнева Бжезинского, прежнего государственного секретаря Генри Киссинджера и бывшего заведующего отделом планирования Госдепартамента Самьюэла Хантингтона.
      
      Бжезинский открыто определил Соединенные Штаты как современного имперского гегемона, с мощью которого никто не сможет сравняться как минимум в ближайшие 25 лет. В серии статей, опубликованных в неоконсервативном журнале The National Interest (и сведенных в 2001 году в книгу "Геостратегическая триада"), Бжезинский призвал Америку блокировать "дугу нестабильности" в Юго-Восточной Европе, Центральной Азии и в анклавах Южной Азии, Ближнего Востока и Персидского залива. Целью он назвал захват "главного приза Евразии" - создание положения, при котором никакая комбинация евразийских стран не сможет бросить вызов Соединенным Штатам. Бжезинский приветствует сравнения с Римской и Британской империями (и даже с империей Чингисхана), подчеркивая, что если уж проводить параллели, то следует ради исторической истины признать: по глобальности охвата и мощи американская империя не имеет полнокровных прецедентов.
      
      Генри Киссинджер указывает: "Системы баланса сил существовали очень редко в истории человечества. Такой системы никогда не было в Западном полушарии, равно как и на территории современного Китая, уже две тысячи лет. Для огромного большинства человечества и в наиболее продолжительные периоды истории империя была самой типичной формой правления. У империй нет необходимости в сохранении баланса сил. Они не нуждаются в системе международного сотрудничества. Именно так Соединенные Штаты осуществляли свою политику в Западном полушарии".
      
      Пол Вулфовиц еще в администрации Джорджа Буша-старшего выдвинул "аксиому", что первостепенной задачей США является всемерное противостояние любым попыткам сформировать в Евразии державу или блок сил, способных бросить вызов "островной" Америке. Став в 2001-м первым заместителем министра обороны, Вулфовиц приступил к практической реализации силовых основ военной политики США в глобальном охвате.
      
      Особенно активно идеи подобного рода развивают неоконсерваторы Джон Муравчик и Уильям Кристол - издатель газеты The Weekly Standard (орган неоконсервативной революции, авангард откровенно имперского мышления), один из ведущих деятелей фонда Карнеги Роберт Каган, говорящие о традиции либерального лидерства Америки со времен отцов-основателей и особенно после интернационализма президента Вудро Вильсона. The Washington Times пишет о существовании "огромного неоконсервативного заговора поклонников Кристола" внутри администрации Буша-младшего. Среди участников этого "заговора" - заместитель государственного секретаря Джон Болтон, министр энергетики Спенсер Абрахам, заведующий канцелярией вице-президента Леонард Либби, несколько спичрайтеров Белого дома.
      
      До сих пор идейную схему американской империи полнее всего - и открыто - изложил 1 апреля 2002 года директор отдела планирования Государственного департамента Ричард Хаас во влиятельном американском журнале New Yorker. Суть доктрины просматривается из названия статьи - "Ограниченный суверенитет". Лидер строит "новый мировой порядок", он относится к независимости субъектов мировой политики так: "Суверенитет предполагает обязательства. Одно из них - оградить собственное население от массовой гибели. Другое обязательство - никоим образом не поддерживать терроризм. Если некое правительство не может выполнить эти обязательства, оно само подрывает одну из основ своего суверенитета. Следовательно, другие правительства, и прежде всего американское, получают право вмешаться. В случае с терроризмом это ведет к праву на превентивную самооборону".
      
      В самом влиятельном американском журнале Foreign Affairs еще один идеолог Себастиан Моллаби пишет в статье с характерным названием "Вынужденный империализм": "Логика неоимпериализма слишком убедительна для администрации Буша, которая не способна сопротивляться этой логике. Хаос в мире является слишком угрожающим, чтобы его игнорировать, существующие методы его обуздания недостаточны: пришло время империи, и логикой своего могущества Америка просто обязана играть лидирующую роль". Моллаби призывает создать под руководством США некий всемирный орган, мировое агентство (следуя модели Всемирного банка и МВФ), что заменит неэффективную Организацию Объединенных Наций. В распоряжении этого органа имелись бы вооруженные силы, которые в борьбе с хаосом контролировали бы всю планету. Этот орган "мог бы разместить силы там, куда их направит руководимый американцами центральный совет".
      
      Идея полыхнула по всему политическому горизонту. Адепт имперского активизма Роберт Каплан устроил в Белом Доме для президента Буша и его окружения брифинг на тему мирового лидерства Америки и ее гегемонии.
      
      В 2002-м он выпустил в свет книгу "Политика воинов: почему лидерство требует языческого этоса". В этой работе, подлинном гимне Римской и Британской империям, одна из глав посвящена "восхитительному" императору Тиберию, чей проконсул Понтий Пилат санкционировал распятие Христа. "Тиберий иногда мог быть деспотом, - соглашается автор, - но при этом умело сочетал дипломатию угрозы применения силы ради выгодного Риму сохранения мира. У империи была положительная сторона. Она была в определенном смысле наиболее благоприятной формой мирового порядка".
      
      Весь ход дебатов о месте и стратегии США в XXI веке основан на почти априорном и достаточно популярном в Америке представлении: "XXI век будет более американским, чем XX, а Вашингтон будет осуществлять благожелательную глобальную гегемонию, базирующуюся на всеобщем признании американских ценностей, американской мощи и экономического преобладания". Гегемония кажется представителям страны-гегемона лучшей из возможных систем мирового общежития. Американцы Роберт Каган и Уильям Кристол убеждают читателя, что "гегемония вовсе не проявление "высокомерия" по отношению к остальному миру - это просто неизбежное воплощение американской мощи". Новое не в том, что Америка - единственная сверхдержава (таковой она является со времени окончания "холодной войны"), а в том, что Вашингтон начал осознавать отсутствие препятствий, свое неслыханное превосходство, возможность пожинать плоды успеха.
      
      Грозит ли перенапряжение?
      
      Не будем заблуждаться, говорит президент одной из крупнейших коммуникационных компаний мира англичанин Майкл Соррел: "Мир не глобализируется, он американизируется. Индустриальная и финансовая активность мировой экономики так или иначе находится под воздействием гигантов американского делового мира. Даже самые хладнокровные американские идеологи приходят к выводу, что Соединенные Штаты занимают позицию превосходства - первые среди неравных практически во всех сферах, включая военную, экономическую и дипломатическую. Ни одна страна не может сравниться с США во всех сферах могущества, и лишь некоторые страны способны конкурировать хотя бы в одной сфере".
      
      Между 1990 и 2000 годами американская экономика выросла на 27%, тогда как западноевропейская - на 15%, а японская - лишь на 9%. Доля США в мировом валовом продукте (составляющем в 2002-м 31,4 трлн долл.) увеличилась между 1996 и 2002 годами с 25,9 до 31,2%. Абсолютная и относительная мощь Америки достигла невиданных высот.
      
      В военной сфере, как пишет Майкл Уокер, "Соединенные Штаты обрели доминирование, равное совокупной океанской мощи Пакс Британники и военной мощи имперского Рима периода расцвета". Мощь Америки покоится на колоссальном военном основании. На протяжении 60 лет Америка расходовала на военные нужды от 5 до 14 % своего огромного ВНП.
      
      Она создала триаду стратегических ударных сил: самый большой в мире военно-морской флот, превосходную авиацию и мощные сухопутные силы, размещенные более чем в 40 странах на всех континентах. Военные расходы США снова значительно увеличились и составили 40% общемировых расходов. На 2003 год запланирован военный бюджет в 379 млрд долларов - больше, чем суммарный военный бюджет 15 крупнейших стран. В начале ХХI века Соединенные Штаты обладают 395 крупными военными базами и большим числом мелких баз в 40 иностранных государствах (5 новых стран в 2002-м). Союзники по Североатлантическому блоку приводят другую статистику. "Америка располагает 725 военными объектами за пределами своей территории, из них 17 являются полномасштабными базами; из общего числа 1,4 млн военнослужащих 250 тысяч расположены на заморских базах". Распространение военных баз США стало элементом глобализации американских государственных интересов, ибо "как только войска США располагаются на иностранной территории, последняя немедленно включается в список американских жизненных интересов" (The Economist).
      
      Гордон Адамс, заместитель директора Лондонского института стратегических исследований, без колебаний приходит к заключению, что "ни одна страна не способна иметь [военный] бюджет, вооруженные силы, технологию, военную организацию, равновеликие американским. Даже для сведенных воедино европейских военных структур понадобились бы десятилетия, чтобы достичь американского уровня; гораздо большее время для реструктурирования военной системы требуется Китаю, а также России для восстановления своего прежнего военного могущества".
      
      Пресловутое имперское перенапряжение если и наступит, то не скоро. Эпоха вьетнамской войны требовала от США военных расходов, доходивших до 9% валового национального продукта. Рост военных расходов при президенте Рейгане довел бюджет Пентагона до 6% ВНП. В 2000 году эти расходы равнялись 3% колоссального ВНП, а президент Джордж Буш-младший грозит довести военные расходы Америки до 4% ВНП. И это не создает невыносимого напряжения для американской экономики. Напротив, общая милитаризация становится стимулом роста.
      
      Унаследовав от "холодной войны" масштабные союзы, военную мощь и экономику, находящуюся вне конкуренции, Америка имеет все основания верить в однополярный мир. Помогают глобализация и взаимозависимость. "Создавая сеть послевоенных институтов, Соединенные Штаты сумели вплести другие страны в американский глобальный порядок... Глубокая стабильность послевоенного порядка, - резюмирует известный социолог Джон Айкенберри, - объясняется либеральным характером американской гегемонии и сонмом международных учреждений, ослабивших воздействие силовой асимметрии... Государство-гегемон дает подопечным странам определенную долю свободы пользоваться национальной мощью в обмен на прочный и предсказуемый порядок".
      
      Становление американской империи все больше видится не как проблема физических возможностей, а как вопрос национальной психологии. Вопрос не в том, сможет ли Америка нести "глобальное бремя", а захочет ли она его нести. Бремя это тяжело, но и возможности страны колоссальны.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2006.05.21 | Сахаров

        Re: Генадію, це що, вправи з екстремальної однобокості?

        Які там вправи. І США я взагалі не мав на увазі, очевидно у тому ви й вгледіли однобокість. Мене бентежить у першу чергу те що відбувається в Україні. У Дніпропетровську я спостерігаю роботу російських спецслужб, які діють наполегливо і не надто явно. Чого варта лише історія з пам'ятником Катерині Другій в іпостасі святої Катерини. Мітрополіт УПЦМП Іриней, котрий у часи СРСР працював у Японії, США і Канаді (штампа на лоба треба ставити чи ні?) має у Дніпропетровську величезний вплив. При УПЦМП у Дніпропетровську створений православний центр "Лествіца", навколо якого гуртуються агресивно налаштовані проросійські, антисемітські і антиукраїнські кола. Створені напівпідпільні структури скінхедів, вони вже підіймають голову, вчиняють напади на людей іншої віри і іншого кольору шкіри. І активність скінхедів у Дніпрі і у Києві дивним чином корелюється. Тої зарази ще рік-два тому майже не було. Міліція до їхніх витівок ставиться поблажливо, їх запрошують на телебачення де вони відкрито пропагують расову нетерпимість. Не вірю що це спонтанний процес, є наявні ознаки керованості, є люди, котрі приїхали з Росії, з Луганщини, які керують процесом. СБУ дивиться крізь пальці. Складно уявити що це просто прояви певного менталітету - це зовсім інше. Для чого це робиться? Просто аби довести що не тільки у Росії зростає расова і національна нетерпимість? Частково так. Але головне - під спудом. Створюється специфічний контингент для боротьби з українством як таким, створення тла для втілення російської імперської ідеології, п'ятої колони у чистому вигляді. Підняття у міськраді Дніпропетровська питання про "реґіональність" російської мови у реґіоні де всім абсолютно байдуже до тої проблеми - ще одна пробна кулька і реалізація довготривалої програми повзучого розмивання менталітету українців.
        Це відбувається на наших очах а ми клопочемося про сьогоденне. Я не повірю що не існує ретельно розроблений розрахований на десятиліття план повільної але тотальної експансії російської імперії спочатку у свідомість жителів сходу, центру і півдня, а потім, після цієї підготовки, експансії територіальної і економічної, реалізованлї руками самих українців. Росія, як конаюча імперія, смертельно небезпечна. Вона розтягує свою аґонію на невизначений строк і Україні у цьому процесі відведена не остання роль. А ви кажете - вправи.
        Керівництво Росії сьогодні змушене шукати загальнодержавну ідеологію щоб утримати від розповзання лоскутну ковдру національних реґіонів. І не складно побачити що в якості цієї ідеології починає виступати фашизм італійського штибу, принаймні у Муссоліні запозичено багато. Я просто не хотів коментувати цитату з Муссоліні. Другу довелося коментувати. Але sapienti sat.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2006.05.21 | Хвізик

          особисто я не розумію, чому наша влада поблажливо дивиться на ді

          діяльність УПЦ Московського Патріархату.
          Гнати їх треба з України якнайшвидше
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2006.05.22 | Сахаров

            Re: особисто я не розумію, чому наша влада поблажливо дивиться на ді

            Тому й дивиться що до церкви руки закороткі. Церква згідно з Конституцією і законом - самостійний і незалежний від держави інститут. Він державі підпорядкований лише через Кримінальний та інші кодекси, якщо є наявні порушення. І то не цілком а тільки через суб'єктів, які ті порушення скоїли. Церква же в цілому ревно піклується про свій імідж і будь які правопорушення з боку кліру сама суворо карає, намагаючись не виносити сміття з хати. Бо за визначенням церква є зосередженням благочестя і порядності і мусить плекати і виховувати порядність і благочестя у парафіянах. Закритість церкви у внутрішніх справах для влади і її вплив на населення і владоможців робить її ідеальним інструментом для проникнення і впливу на різноманітні, у тому числі державні структури.
            Російська православна церква вже віддавна тісно співпрацює з російською державою, є приховано державною інституцією, знаходиться під контролем спецслужб і є інструментом реалізації державної політики. І якщо Росія проводить політику експансії (такої, для якої непотрібне воєнне захоплення хоча б одного кілометра території - за Муссоліні), то російська церква і для того є ідеальним інструментом.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2006.05.22 | Хвізик

              Re: особисто я не розумію, чому наша влада поблажливо дивиться на ді

              Сахаров пише:
              > Тому й дивиться що до церкви руки закороткі. Церква згідно з Конституцією і законом - самостійний і незалежний від держави інститут. Він державі підпорядкований лише через Кримінальний та інші кодекси, якщо є наявні порушення. І то не цілком а тільки через суб'єктів, які ті порушення скоїли. Церква же в цілому ревно піклується про свій імідж і будь які правопорушення з боку кліру сама суворо карає, намагаючись не виносити сміття з хати. Бо за визначенням церква є зосередженням благочестя і порядності і мусить плекати і виховувати порядність і благочестя у парафіянах. Закритість церкви у внутрішніх справах для влади і її вплив на населення і владоможців робить її ідеальним інструментом для проникнення і впливу на різноманітні, у тому числі державні структури.
              > Російська православна церква вже віддавна тісно співпрацює з російською державою, є приховано державною інституцією, знаходиться під контролем спецслужб і є інструментом реалізації державної політики. І якщо Росія проводить політику експансії (такої, для якої непотрібне воєнне захоплення хоча б одного кілометра території - за Муссоліні), то російська церква і для того є ідеальним інструментом.
              треба знайти якийсь механізм, щоб викурити їх з україни

    • 2006.05.22 | Volodymir

      Re: Ще одна цитата з Муссоліні. Дотично до Бжезинського

      Вірні висновки і вирний прийом. Було б добре якщо за висновками були якісь дії. Думки для російських інтелегентів не нові, але почви не було - з цієї точки зору Ваш продукт - золотий.
      Хоча Мусоліні і якби нобелевський лауреат, методологія інтернаціоналів та чергових наступників благодаті (Москва - Третій Рим, Другий Київ) зостається вічною для їєрархічного соціуму. Міняються тільки масштами особ ідеологів, бо Сурков за талантом не Мусоліні (традиційно присутні і парвуси, але то є паразити на тлі, що не можуть без хозяїна).
      Проблема усвідомлена і необхідні дії що з них випливають - зрозумілі.
      
      Щодо однобокості - однобокі заяви про однобокість, із дурною схильністю просто заговорювати проблеми про всесвітню змову. Для таких людей Чавес дійсно вправний спецназівець, і вправно бореться із імперіалізмом, покупаючи добрі літаки СУ-30 замість застарілих F-16 FF. Та будьте пильні - Чавес і Путін просто виконують третю настанову протоколів С. Мудреців.