05/20/2006 | Ukropithecus (robustus)

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/598/53433/

Нижче трохи цитат - без коментарів.

— Якою ви застали Луганщину по приїзді зі столиці?

— Більш занедбаного регіону в Україні, напевно, немає. Після ознайомлення з областю складається враження, що час тут зупинився наприкінці 80-х і відтоді не було ніякого розвитку. Дороги — найгірші в Україні, придорожньої інфраструктури немає взагалі, маса депресивних міст із порожніми будинками та забитими вікнами, звідки виїхало 30—40 відсотків населення. Особливо в тяжкому стані маленькі міста, де колись була хоч якась промисловість, а тепер немає навіть її. Сімдесят відсотків ліфтового господарства не працює, і людям доводиться підніматися пішки на 12-й чи 16-й поверх, що абсолютно неприродно. Тепломережі зношені на 100 відсотків. В області майже пандемія туберкульозу і страхітливі цифри щодо хворих на СНІД. На 2,4 мільйона населення майже мільйон пенсіонерів, на яких припадає всього 600 тисяч працюючих. Такі показники не вписуються в жодні економічні стандарти. Мені доводилося працювати в багатьох регіонах України, але такої гнітючої картини я ще не бачив. Складається враження, що попереднє керівництво, яке перебувало при владі майже десять років, абсолютно нічим не займалося, полишивши область саму на себе.

— Ви не вважаєте помилкою свою згоду очолити блок НСНУ на виборах в обласну раду?

— Вважаю, що, незалежно від результатів виборів, із морального погляду, я вчинив правильно. На посаду губернатора мене рекомендував Р.Безсмертний, який був тоді віце-прем’єром із регіональної політики й очолював республіканський штаб. Бути на моєму місці й стояти осторонь виборчого процесу — означало б не мати або позиції, або совісті. Мені неодноразово пропонували створити блок під своїм ім’ям, який, за прогнозами експертів, отримав би 8—10 відсотків голосів. Але, знову ж таки, з командної точки зору, це було б, м’яко кажучи, негарно. Я приїхав на Луганщину за чотири місяці до виборів і став заручником політичної ситуації, що там склалася. Місцеве населення — вкрай заідеологізоване, тому державницьку політику не підтримувало. Раніше в області дуже мало говорили про залучення інвестицій, будівництво доріг, ремонт ліфтів, реорганізацію системи опалення і т.д. Коли я почав порушувати ці питання, вони не знаходили відгуку, людей зациклили на інших ідеях, головні з яких — «Русскому языку — статус государственного» та «НАТО — нет». На всі зустрічі, на яких тільки я бував, виборці приходили з уже сформованою думкою, а після виступів мені незмінно ставили запитання: «Как вы относитесь к предоставлению русскому языку статуса государственного?» Я переконував, що людей черговий раз дурять. Просив згадати вибори 94-го, коли Кучма переміг Кравчука лише завдяки обіцянці підвищити статус російської мови, але за 10 років не лише нічого не зробив, а й сам заговорив по-українськи. Та ж сама картина повторювалася на парламентських виборах 98-го та 2002-го років. Доводив, що для надання мові статусу державної треба змінювати Конституцію, а 300 голосів для цього в парламенті не набереться ніколи. Крім того, робити це нікому не вигідно, бо будуть ще президентські, а далі — знову парламентські вибори, під час яких виборцям ще і ще раз дуритимуть голови мовним питанням. Проте ці аргументи не сприймалися: «Вот придет Партия регионов и все сделает». Аналогічна ситуація і щодо НАТО. На всіх мітингах лунав один лозунг — «Не дадим топтать натовскому кирзовому сапогу Луганскую землю!» Це з тієї ж серії, що й американські валянки. Запитую виборців на зустрічах: що таке НАТО? «А мы не знаем, что это такое. Но знаем, что нам в НАТО не надо!» Переломити цю ситуацію у стислі терміни неможливо, тому результати виборів на Луганщині були визначені наперед.

— Як усе-таки пояснити таку тотальну підтримку Партії регіонів?

— Як казали мені самі місцеві жителі, парламентську кампанію вони сприймали як четвертий тур президентських виборів. І це є сигналом для центру, що зі сходом треба працювати набагато більше. Протистояння, яке спровокувала колишня адміністрація президента між сходом і заходом, не зникло, воно залишилося, а подекуди навіть поглибилося. І хоч що я робив — возив і журналістів на Західну Україну, і дітей на Різдвяні свята, — це була крапля в морі. Хоча особисто в мене проблем із місцевим населенням не було. Я об’їздив вздовж і впоперек усю область, побував у населених пунктах, куди обласні чиновники не виїздили десятиліття, і дуже часто чув від людей: «Мы за вас и за Януковича». Під час кампанії я нікого не дурив і не обіцяв після виборів райського життя. Навпаки, казав: щоб змінити в області ситуацію, треба дуже й дуже тяжко працювати. Люди слухали, проте насправді хотіли чути інше. Вони спокусилися на інші лозунги — про НАТО й російську мову — і залишилися зі своїми проблемами, яких їхні обранці не вирішуватимуть. Бо вибори закінчилися, і штаби позакривалися. Прозріння прийде, але трохи пізніше…

— Що було найістотнішою помилкою Москаля на посаді губернатора Луганщини?

— Я не бачу за собою істотних помилок. Мені закидали, що треба було знайти спільну мову з політичною елітою регіону. Проте еліти як такої просто не було. Був якийсь феодальний устрій, запроваджений Тихоновим та Єфремовим, до яких мала йти кожна нова людина й просити благословення на роботу. При тому що головна роль цих діячів зводилася до підтанцівки донецьким та розігріву публіки під час приїзду лідера скандуванням «Я-ну-ко-вич!» Чи не найгучніший лозунг передвиборної кампанії «регіоналів» — «Луганщину хочуть поставити на коліна!» Та вони самі її й поставили, причому не на коліна, з яких іще можна підвестися, а в лежаче положення. З їхньої мовчазної згоди закривалися шахти, а вони навіть отримували за це ордени. Довели своєю бездіяльністю промисловий регіон до такого стану, що люди, в соціальному плані, тут живуть найгірше в Україні. Мені здається, робилося це навмисно, бо коли народ перебуває в такому стані, ним легше маніпулювати. Я, прийшовши в область, відверто говорив на біле — біле, а на чорне — чорне. Може, виходило трохи різко, але чесно. І з приводу своєї позиції не жалкую…