05/25/2006 | Олена Шостко

Україна потребує чітких правових норм, які служили б поведінковими дороговказами кожному члену суспільства тоді, коли моральні орієнтири з тих чи інших причин “загубились”, не спрацьовують або взагалі відсутні. Це поле дії законів. Але не менш важливим є виконання останніх. Коли існує заборона на вчинення певної дії, але немає фактичної реалізації даної норми права і прозорості самого правового порядку — виникає дисбаланс, що відображається, в першу чергу, у суспільній свідомості як ігнорування закону. Воно ще більше підсилюються спостереженням за протиправною поведінкою тих, хто утримується на наші податки. Саме ці чинники набагато більше ускладнюють проведення демократичних реформ.

Політична еліта на найвищому рівні змінилась, навіть у деяких правоохоронних органах, але тисячі “гвинтиків” разом зі своїми “босами” не хочуть, а, можливо, й не можуть працювати в іншій системі координат.
Практика подвійних стандартів, на жаль, не відійшла у минуле разом із тією силою, яка її уособлювала. Як виявилось, найтяжчим було не змінити стару владу, побудовану на обмані, а змінити себе, і не в моменти загального піднесення, а під час буденного виконання обов’язків.
Дотепер серед багатьох чиновників, депутатів, суддів, правоохоронців, правилом доброго тону є хизування зовнішніми атрибутами добробуту: явно не заробленими чесною працею автомобілями, будинками, хоббі, що вимагають серйозних витрат, тощо. І навпаки, дурним тоном вважається запитати у чиновника: звідки? Та й ніхто не запитує. Чи буде у молоді мотивація працювати сумлінно, коли життя свідчить, що зловживання допомагають кар’єрному зростанню і матеріальному задоволенню, а не навпаки?
Чи можна щось змінити? За яку ниточку потягнути, щоб розплутати клубок проблем? З чого починати реформу системи правоохоронних органів? Чи можливо реально зменшити корупцію і її невід’ємну складову—організовану злочинність?

Розмірковуючи над відповідями на ці питання, розгляну деякі аспекти проблеми з точки зору кримінолога.

Перше, на чому слід наголосити: теперішній стан справ є наслідком гуманітарної катастрофи в Україні (Оксана Забужко). За довгі роки домінування марксистської ідеології, ми забули про інші погляди, а саме про те, що духовне створює матеріальне. У контексті ефективної (результативної) протидії корупції саме свідомість визначає буття, оскільки самі по собі не створяться сприятливі політичні, економічні, соціальні чинники для зменшення підкупу і продажності чиновників, тобто те, що називають матеріальними передумовами для впровадження спеціальних заходів.

По—друге, для вирішення ситуації, що склалась, потрібно одночасно впливати з двох сторін: з боку держави і за допомогою самої громади.
Державі варто розпочати активні системні дії стосовно мінімізації тих факторів, що обумовлюють негативні явища у нашому суспільстві. Частину проблем можна вирішити за допомогою системи кримінальної юстиції, яка повинна впроваджувати принцип невідворотності покарання, який виключає «вибірковість» правосуддя.

Тим посадовцям, які “хитаються” або забувають межі приватного і державного, необхідно створити таке середовище, яке виключає або ускладнює неетичну, тим паче незаконну поведінку. Серед можливих впливів, можна запропонувати якнайшвидше криміналізувати таке діяння як незаконне збагачення, тобто значне збільшення активів публічної посадової особи, що перевищує її законні прибутки, які вона не може обгрунтувати розумним способом, що передбачено ст.20 Конвенції ООН проти корупції 2003 року, чітко визначивши процедуру перевірки і коло повноважень відповідного органу фінансового контролю.

Прийняття РНБО рішення про створення Національної служби розслідування (НСР) є нагальною необхідністю. Вбачається, що основним завданням НСР має бути не тільки боротьба з корупцією у вищих ешелонах влади, а й протидія злочинам, що вчинюються службовими особами органів державної влади, в першу чергу першої – третьої категорії, оскільки, як влучно відмітив професор Олександр Костенко, «державна влада і службове становище в Україні стали найпривабливішим інструментом кримінальних зловживань». А оскільки організовані злочинці де факто майже тотально використовують можливості високопосадовців, то виникає питання щодо компетенції Служби у сфері протидії організованій злочинності. Найважливішим підрозділом НСР повинен стати аналітичний відділ, експерти б якого відслідковували і аналізували повідомлення в ЗМІ щодо того чи іншого посадовця, беручи до уваги систематичність повідомлень, джерела інформації (надійність і незаангажованість), наявність постійних «сигналів» від громадян. Безумовно, така аналітика повинна поєднуватись зі специфічними можливостями оперативно–розшукової діяльності.

Вартим уваги є досвід Італії. В цій країні існують давні проблеми з організованою злочинністю, але є і позитивний досвід їх подолання. Наприклад, кримінальний кодекс Італії містить окрему статтю (319-3), санкція якої передбачає позбавлення волі на строк від 3 до 8 років за хабар у цілях сприяння або заподіяння шкоди одній із сторін у цивільному, кримінальному або адміністративному процесі. Тим самим італійській законодавець підкреслює потенціальну небезпеку для суспільства дій, що порушують рівність громадян перед законом. Ця стаття є спеціальною, оскільки окрім неї КК країни забороняє отримання хабара посадовою особою за дії, що входять у службові повноваження (ст.318) та дії, що протирічать службовим повноваженням(ст.319).

Тепер про можливості громади, кожного з нас. Активні дії громадян змушують можновладців “грати” за правилами. Абстрактно з цим згодні майже всі. А у практичній площині це означає, що підвищуються вимоги до особистої поведінки (персональних знань, відстоювання свого права, законослухняної поведінки тощо). Чи всі готові до цього?

Як правило, організована злочинність і корупція розквітають тоді, коли у людей з’являється зневіра і покірність. Так було, роки “застою” стали апогеєм. І повторення час від часу фрази “від мене (нас) нічого не залежить”— перша приємна новина для диктаторів, кримінальних кланів, корумпованої бюрократії. Слід пам’ятати, що зневір’я може насаджуватись умисно.

Виховання особистостей — патріотів, тих, хто буде сумлінно виконувати свої обов’язки, не завдаючи шкоди іншим, поважати і захищати культурні надбання своєї країни, набуває особливого значення. Святослав Вакарчук влучно зауважив: “Коли ж ми нарешті навчимося дивитися на десять, двадцять років уперед і зрозуміємо, що чим далі, то все складніше й складніше буде почуватися цілісною нацією, маючи нестачу саме інтелектуального хліба”. На перший погляд, здається, ці слова не стосуються проблеми протидії організованій злочинності й корупції. Але це не зовсім так. Поясню свою думку. У всіх країнах злочинні організації намагаються послабити державні і суспільні інститути, взяти їх під контроль. Аморфні й безпринципні космополіти у всіх гілках влади є вдалим об’єктом такого впливу. Культурна меншовартість породжує правову неповноцінність і пасивність там, де потрібно активно реагувати на негативні виклики часу. Тому своє слово повинно сказати суспільство. “Попутного вітру не буде, треба грести ”.
Вирішення проблем функціонування судової і правоохоронної системи розпочинається з юридичної освіти. До цього часу процес навчання у більшості ВУЗів ще нагадує радянські часи (ті ж усні іспити й заліки, протягування “блатних” чад, які, як правило, ще і вчаться за рахунок бюджету). У випадку принципової позиції викладачів, їх “беруть ізмором”. При незадовільному складанні заліку кількість перездач для деяких студентів не обмежується, а для іспитів є останній перевірений спосіб — комісії, де завжди знайдеться хоча б двоє викладачі із трьох, яких задовольнить наявний рівень знань, а насправді—їх відсутність. Тому способом хоч якоїсь прозорості (за відсутності письмової перевірки знань) вбачається такий: щорічна вибіркова оцінка знань студентів юридичного закладу викладачами з інших ВУЗів, або перевірка саме тих студентів, які протягом декількох років вчаться на оцінку “задовільно”. Для підвищення конкурентності може варто згадати практику “вільних слухачів”?

Наступна ситуація—доволі розповсюджена, але її причини—у вадах системи чи впливі суб’єктивного фактору? Здається, і перше, і друге. Моя знайома під час навчання на заочному факультеті у престижному юридичному закладі зібрала доволі велику бібліотеку з монографій, посібників, підручників, куплених під час сесій у тих викладачів, яким вона (тобто її група) здавала іспити. Про ганебну практику “незавуальованих” хабарів і дискутувати нічого. Вона є. Часто—густо всі сторони задоволені, тому у зовнішній світ інформація майже не надходить. Про яку розбудову правової держави можна говорити, коли з юності спотворюється свідомість молодих людей? І поки такі “ринкові” взіємовідносини будуть задовольняти дві сторони, а керівництво освітніх закладів буде “закривати очі” на них, нічого не зрушиться з місця. Зміни на краще залежать від активної громадянської позиції студентів, їх батьків, викладачів, від впровадження і дотримання європейських стандартів навчального процесу.

Одним із головних завдань системи кримінальної юстиції є збільшення ризику для злочинця бути спійманим і покараним. Яким чином воно виконується, розглянемо на прикладі боротьби з організованою злочинністю в Україні.
Кримінологи давно дійшли висновку, що організована злочинність— це якісно нова характеристика такого стану злочинності, коли вона вбудована в соціальну систему, суттєво впливаючи на інші складові (елементи) системи, і перш за все—на економіку й політику. Основною метою організованої злочинної діяльності є отримання прибутків і надприбутків, за допомогою вчинення злочинів. Не самі по собі злочини є ціллю організованих груп (ОГ) і злочинних організацій (ЗО), а вкладання незаконних прибутків, отриманих від злочинів, у легальну економіку. На жаль, у Кримінальному кодексі України відсутня така вказівка. Навпаки, у міжнородно—правових документах ЄС, у законодавстві таких країн як Німеччина, Нідерланди, Велика Британія, Польща, Чехія акцентується увага саме на цій ознаці.

Тому у нас враховуються як організовані ті об’єднання злочинців, які вчиняють так звані загальнокримінальні злочини (крадіжки, розбійні напади, грабежі), які, як правило, характеризуються простими формами співучасті. А це, на наш погляд, не відповідає сучасному розумінню сутності явища «організована злочинність». Відповідно, не той рівень небезпечності кримінальних спільнот, яким повинні займатись спеціальні підрозділи МВС і СБУ.

Відсутність нових концептуальних змін і приорітетів щодо протидії організованій злочинності призвело до того, що у 2005 році інерційні процеси у сфері виявлення злочинних спільнот продовжились. Про старі підходи свідчать статистичні показники, яким до цього часу приділяється така серйозна увага. Та чи зможемо по ним об’єктивно пізнати стан справ?

Перший висновок, який можна зробити: через 5 років організована злочинність у нашій державі зникне як явище, якщо такими темпами буде зменшуватись: у минулому році в порівнянні з 2004 роком на —21% по Україні і —17% по Харківській області. (Статистичні дані наводяться за джерелом: Про результати боротьби з організованими групами і злочинними організаціями за 12 місяців 2005р. Інформаційно—статистичний збірник. —ДІТ, МВС.—2005 р.).

Зменшення кількості виявлених організованих груп і злочинних організацій можна було б вважати позитивним фактом тоді, якби відповідні міністерства, відомства зосередились на організованих групах злочинців, що діють в органах влади і управління, у сфері приватизації, у системі АПК. Але таких злочинних спільнот всіх разом виявили тільки 6% від загальної кількості. Співвідношення організованих груп економічної спрямованості до загальнокримінальної дорівнює 32% проти 68%. Переважна більшість груп (71%) діяла до одного року, що також не підтверджує їх особливо небезпечний характер з огляду на обсяги тіньової економіки і політичні реалії недалекого минулого. Міжнародні зв’язки були виявлені серед 8 % організованих злочинних спільнот. Якщо говорити про “досягнення” всіх правоохоронців України, то в 2005 році по закінченим розслідуванням справах стосовно злочинів, учинених ОГ і ЗО (всього 568 справ), по хабарництву було три справи, контрабанді—шість, контрабанді наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів—одна(!). Коментарі, мабуть, зайві.

СБУ за рік виявило 13 організованих груп. Чисельність 7 груп складалась із трьох осіб (мінімальна кількість для того, щоб спільнота вважалась організованою), а решта налічувала від 4 до 10 осіб. Переважна більшість виявлених груп —дев’ять— діяли протягом одного року. Податкова міліція України за той же 2005 рік виявила 5 організованих груп, у складі яких було 23 особи.

Офіційні дані свідчать, що тільки половина від загальної кількості виявлених осіб, що вчинили злочини у складі ОГ і ЗО, засуджується за свої протиправні дії.

Хотілось би звернути увагу на той факт, що злочинна діяльность стійких об’єднань має універсальний характер і не обмежується злочинами певного виду. Наприклад, для торгівлі людьми потрібні, як правило, десятки людей, що виконують різні дії, мають свою спеціалізацію, поділ праці. Це стосується і наркобізнесу, і контрабанди, злочинів у сфері високих технологій, інших видів злочинної діяльності. Створені в МВС спеціалізовані підрозділи є окремими від УБОЗу. Тому правозастосовча практика свідчить, що, наприклад, УБОЗ УМВС в Харківській області щорічно викриває 2—3 організовані групи, пов’язані з незаконним обігом наркотиків. А звідки добувають “дози” як мінімум 20 тисяч споживачів дурману на Слобожанщині? Від одинаків—аматорів, якими займається УБНОН?

Цікаво, що у 1991 в Італії у структурі міністерства внутрішніх справ році також було створено спеціальний підрозділ по боротьбі з організованою злочинністю—DIA. Його діяльність спрямована не на виявлення окремих діянь злочинних організацій, а на всю сферу їх інтересів, включаючи транскордонні злочини.

Багато говориться про невід’ємну складову організованої злочинності—корупцію. Розглянувши статистичні дані, наведені далі, стає зрозумілим— проблема набагато серйозніша, ніж здається. Корупційні зв’язки у загальноукраїнському масштабі були виявлені тільки у 26 організованих груп і 2 злочинних організацій (що складає 5% від загальної кількості ОГ і ЗО). В Харківській області така група була одна. Для порівняння: у Бельгії використання корупції виявлено у 17,4% кримінальних справ, пов’язаних з організованими групами, у Нідерландах 45% груп застосовували ті чи інші корупційні дії як у своїй країні, так і за кордоном, в тому числі у приватному секторі. Використання корупційного впливу на політиків, ЗМІ, органи влади, суди виявлено правоохоронцями Німеччині у 26% розслідуваних справ щодо організованої злочинності.

Таким чином, маємо красномовні факти неспроможності системи кримінальної юстиції у тому вигляді, в якому вона існує на даний момент, хоча б якимось чином реально протидіяти організованій злочинності і корупції. З іншої сторони “хвора” на тіж проблеми система не в змозі “вилікувати” інших. Особливо дивує “спокійна” позиція керівництва Генеральної прокуратури і СБУ. І це в той час, коли маємо політичну волю Президента України до подолання цих проблем. Але, здається, цього замало. Де ті “перші особи” правоохоронних органів на рівні областей, міст, районів, які без вказівок будуть впроваджувати принципи законності? Чи звичка працювати за командою “фас” є настільки неперебореною?

Сподіваємось, РНБО України проаналізує ситуацію, що склалась. Необхідно чітко визначитись: вірити такій констатації фактів чи навпаки, зрозуміти, що зменшення показників вивлених ОГ і ЗО, а тим паче така якісна характеристика вчинених ними злочинів, свідчать про серйозні законодавчі, правозастосовчі проблеми і певний параліч всієї системи правоохоронних органів, особливо тих її підрозділів, які повинні ставати на перешкоді криміналізації держави.

У 2006 році з’явились деякі позитивні ознаки, перш за все у роботі центрального апарату МВС, однак вони більше пов’язані з особистісними факторами, ніж із системними змінами.

Які висновки можна зробити?

Необхідно кардинально переглянути систему звітування правоохоронних органів і критерії оцінки роботи різних підрозділів. Гонитва тільки за кількісними показниками призводила і до цього часу призводить до їх фальсифікації і процентоманії. Як наслідок, ми не знаємо реального стану проблеми.
Саме старий радянський підхід «дутих» цифр і плану на виявлення, розкриття, передачу кримінальних справ до суду є пасткою, оскільки оцінювання роботи за таким критерієм a priori не передбачає кропіткої, узгодженої між всіма підрозділами всебічної праці, спрямованої на виявлення і ліквідацію всіх сегментів злочинних організацій.

Одним із головних завдань правоохоронних органів у всьому світі є повна реєстрація злочинів. Ця повинно стати головною метою наших стражів порядку. І не потрібно боятись зростання показників, які можуть свідчити про кращу роботу правоохоронців, їх активність, відповідно зменшення обсягів латентної злочинності.

У багатьох країнах світу офіційну кримінально — правову статистику перевіряють за допомогою альтернативних джерел інформації. Загальноприйнятим у більшості європейських держав, США є опитування громадян про те, чи були вони жертвами злочинів за останній рік (півроку). Співставлення офіційних даних з такими віктимологічними дослідженнями дають більш точну “картину” ситуації. Хоча, зрозуміло, дану методику можна застосувати не до всіх злочинів.

Іншим критерієм оцінки у країнах демократії є громадська думка. Оскільки повідомлення в пресі щодо вчинених злочинів, корупційних дій тієї чи іншої службової особи є приводом до порушення кримінальної справи, необхідно звернути увагу керівництва МВС, СБУ, Генерального прокурора на важливість відслідковування матеріалів преси, звернень громадян та оприлюднення звітів щодо результатів роботи у даному напрямку.

Необхідно дослідити, наскільки великою є різниця між кількістю заяв та повідомлень про злочини, зареєстрованими злочинами, направленими до суду і кількістю засуджених осіб. (В останні роки в цілому по Україні співвідношення між повідомленнями громадян і зареєстрованими злочинами приблизно 4:1). Чим більше “ножиці” у цих показниках, тим серйознішими є проблеми на етапах досудового слідства і розгляду справ у судах.
До цього часу найнебезпечніші організовані злочинці ховаються за формулюванням — “не встановлені слідством особи”. Наприклад, узагальнення правоохоронної і судової практики щодо кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих прав, здійснені заступником голови ЦВК Миколою Мельником (до речі, відомим кримінологом) засвідчило, що до відповідальності за масові фальсифікації у ході президентських виборів були притягнуті тільки окремі виконавці. Вбачається, що одним із головних показників позитивної роботи слідчих і оперативно — розшукових підрозділів, а також прокурорів, які здійснюють нагляд за виконанням законів цими структурами, має стати відсутність такої фрази у кримінальній справі.
Безумовно, нагальною потребою є заповнення законодавчих “прогалин”, прийняття адекватного матеріального і процесуального законодавства. Але це окрема тема.

Принципи реформування правоохоронних органів потребують вивчення і узагальнення як позитивного, так і негативного зарубіжного досвіду, конкурентних засад до вивчення проблеми. Впровадження нових підходів до боротьби з організованою злочинністю, наприклад, в Нідерландах, стало можливим після критичної дискусії у суспільстві. Вчені—експерти, які проводять дослідження і надають рекомендації законодавчій і виконавчій владі, залучаються до роботи шляхом проведення конкурсів.
Необхідно визначитись з місцем прокуратури в системі органів кримінальної юстиції. Як би болісно це не сприймалось тими, хто працює в цьому відомстві, оптимальною є та функція, яку виконує прокуратура як частина судової системи у більшості європейських країн.

Відомо, що за часів минулого президента з різних правоохоронних органів було звільнено багато порядних професіоналів. Деякі самі покинули систему, що обслуговувала кримінальні клани (останні, до речі, і є тим вищим рівнем організованої злочинності). Суспільству для очищення і відновлення справедливості не можна залишити безкарними злочини минулих років, які “прикривали” цербери кучмівського режиму. Тим паче, що багато з них після невеликої перерви знов подались у владу у якості “обранців” народу.

Слушною є пропозиція повернення і залучення професіоналів до створення нових структур, розбудови якісно нової системи правоохоронних органів. Є надія, що досвідчені й чесні правоохоронці разом із розумними сучасними студентами, яких все—таки більшість, будуть спроможні взяти відповідальність за конкретні ділянки роботи. Тоді, можливо, настане час, коли нова еліта буде чесно виконувати свої обов’язки, а не “решать вопросы” за допомогою посади.

Олена Шостко, к.ю.н., доц., Харків