05/26/2006 | Мінор

Російська мова та українська електоральна міфологія.

Віктор Уколов

„Окупація України продовжується”, „Нет насильной украинизации – защитим родную речь”, - протилежні гасла і крайнощі, що вихлюпнулися замало не у побоїще на вулицях Сімферополя, нагадують театр абсурду, як і те, що виборча кампанія ще триває. Справді, теперішнє загострення мовного питання відбувалося з періодичністю раз на 4 роки і припадало в акурат на вибори Президента або до Верховної Ради.

Вперше основним гаслом свої виборчої кампанії мовне питання зробили аж ніяк не прихильники російської, як другої державної мови. У тепер вже далекому 1989 році мовне питання стало результатом горбачовської „перестройки” і „ускорєнія” і було з успіхом експлуатоване кандидатами до Верховної Ради СРСР від національних республік. Чи не найбільшого результату прихильникам не російської мови вдалося досягти в Україні та прибалтійських республіках. Саме тоді народним депутатом Радянського Союзу став і один з найбільш послідовних захисників мовного питання, український письменник Володимир Яворівський.

Тоді ж питання мови було гаряче підтримане не лише Народним Рухом за перебудову, але депутатами Верховної Ради Української РСР, які прийняли по тим часам досить прогресивний закон про мови. З точки зору теперішнього часу, головна прогресивність була в тому, що підтримка української мови на республіканському рівні, стала першим кроком до виходу України з Радянського Союзу, свого роду практичною реалізацією гасла Володимира Хвильового – „Геть від Москви!”

В майбутньому експлуатація саме мовної тематики дозволила консолідувати електорат опозиції на Заході та в Центрі України і отримати майже 120 місць у Верховній Раді України першого скликання на виборах 1990 року. Серед тих, хто активно підтримував демократичні перетворення був і голова партії демократичного відродження України (ПДВУ) Володимир Гриньов. Харківський комуніст, який одним із перших приєднався до Демократичної платформи в КПРС, завдяки підтримці здебільшого рухівської опозиції став навіть заступником Голови Верховної Ради. Однак окрім цього російськомовний Гриньов умів добре вчитись і робити висновки.

Тому у 1994 році, коли Володимир Гриньов очолив штаб опозиційного кандидата у Президенти, маловідомого директора „Південьмашу” Леоніда Кучми, він використав перевірену мовну тактику з точністю до навпаки. Опонуючи класичному напівзахідняку Леоніду Кравчуку, який російською мовою говорив з відчутним акцентом і вряди-годи загравав з Народним Рухом, Гриньов обирає безпомилкову тактику ділячи електорат на „свій” та „чужий”. „Чужий, корумпований, партійний бюрократ, „щирий українець”, україномовний Леонід Кравчук - хочет отобрать у наших детей последнее, что осталось – русский язык”. „Свой”! – борец с коррупцией, который наведет порядок в стране, прижмет бандитов к ногтю, защитит Отечество и русский язык – Леонид Кучма”. Цими чи іншими словами агітували виборців тодішні політики уже не важливо. Суть електорального міфу, який був нав’язаний масовій свідомості була саме така.

Тепер ми вже знаємо, що отримавши 11 липня 2004 року свій Президентський мандат, Кучма майже одразу забув обіцянки, як щодо другої державної російської мови, як і щодо боротьби із корупцією, що розцвіла за його президентства особливо буйним цвітом.

Наступний ренесанс мовного питання припадає знову на вибори Президента 1999 року. Однак цього разу відчувши смачний запах поживи, на легку російськомовну електоральну здобич кидаються одразу три кандидати: Леонід Кучма, Наталя Вітренко та Петро Симоненко. Треба сказати, що Наталя Михайлівна, уроджена киянка, не тільки чудово володіє українською, але й добре усвідомлює, що навіть в Києві російській ніщо не загрожує . Але у лівих були свої резони. Адже україномовний Захід просто ненавидів усе, що пов’язане з комунізмом. Так ні в Західній Україні, ні в Києві жодного разу не обирали комуніста народним депутатом України. Відтак основний суперник Кучми, екс-комуніст Олександр Мороз міг розраховувати лише на міста Центру України та українське село. Опонувати йому у російськомовних містах ґрунтуючись на платформі російської мови та лівих поглядах Кучмі було особливо зручно. На плівках Мельниченка зафіксовано кілька розмов тодішнього Президента про допомогу Наташі і про особливо любов до КПУ.

Саме гасла на захист російської мови помножені на розмивання традиційного лівого електорату дозволили Кучмі відібрати перемогу у опозиційного кандидата. Протягом всієї передвиборчої кампанії Мороз змушений був балансувати між російськомовним електоратом на Сході та традиційним україномовним Центром і Заходом. Всидіти на двох стільцях майже вдалося. Записи розмов в кабінеті Кучми свідчать - якби не велетенські фальсифікації результатів голосування, Мороз все ж таки мав реальну можливість потрапити в другий тур і вирвати свою перемогу.

А що ж російськомовні виборці Сходу України, які повірили Кучмі, Вітренко та Симоненку? Як завжди їх використали в ролі презервативу і про обіцянки одразу ж забули, як тільки Кучма знову отримав свій Президентський мандат.

За таких умов черговий ренесанс мовного питання у 2004-2006 рр. був прогнозованим і розпочався, як по дзвіночку, з початком виборчої кампанії. Хіба в російської з’явилися нові „захиснички”.

Цього разу на ласий шматок електорального пирога зазіхнули соціалісти Мороза, прогресисти Вітренко, соціал-демократи об”єднані Медведчука і местниє пацани Януковича. У кожного з них були свої причини.

СПУ, у кращих традиціях похідних груп ОУН, рушила у великий похід на Схід. Попри неодноразові попередження, що там соціалістам нічого не світить, морозівці переслідували подвійну мету. Усвідомлюючи серйозну конкуренцію з боку БЮТ в Центральному регіоні, СПУ вирішила завербувати нових прихильників східніше. З іншого боку внутрішня конкуренція з КПУ, штовхала соціалістів на „ісконно” комуністичного виборця. В цілому стратегія була правильною. Помилковою була тільки обрана тактика. Замісить того щоб активно втручатись у соціальні конфлікти на боці найманих робітників, піднімаючи справді соціальні питання зарплати, відпусток, звільнень та безробіття, СПУ загравала на вже перевіреному іншими мовному ґрунті і обіцяла всіляке сприяння російській. Як відомо, президентську кампанію 2004 року Олександр Мороз завершив з обнадійливим результатом, обігнавши вічного суперника Симоненка на кілька відсотків. Однак педалювання мовної теми у 2006 році принесло соціалістам поразку – СПУ зібрала менше, аніж її лідер Мороз 2 роки до того.

Не допомогла російська мовна тема і двом іншим захисникам: ПСПУ та СДПУ(о). Як відомо, обоє не здолали і так не високий 3% бар’єр. Втім, для регіоналів, як і колись для Кучми, російська зіграла роль палички-виручалочки. Саме захист інтересів російськомовних дозволив ПР позбутися іміджу вчорашніх „канкрєтних пацанів”. Ба більше, лідери Партії регіонів змогли консолідувати російськомовний електорат, набувши певних рис „політичного благородства”. Втім, не останню роль у такому освітленні іміджу зіграли ЗМІ братньої нам Росії, які не шкодували ефірного часу і газетної площі для Віктора Януковича та його побратимів.

Те, що регіонали, на відміну від Кучми, не забули своїх передвиборчих вимог і зробили російську регіональною в ряді східних областей є свідченням, що їх лідери очікують виборчої кампанії знову. Тому думають про виконання найлегших зобов’язань, для реалізації яких не потрібно багато зусиль.

Насправді мовні вимоги – це добре розкручений електоральний міф, який легко використати і навіть виконати. Щоправда з часом „мовна пустушка” вже не заспокоює виборців і вони починають дивитися на політиків більш реалістично.

Прикладом цього може слугувати та ж сама Галичина. У Львові уже давно ніхто не сумнівається у вмінні мера міста красиво говорити українською мовою і ходити до греко-католицької церкви. Однак протягом 15 років цілковито україномовної влади так і не була вирішена проблема безперебійного постачання мешканцям міста води. Наразі політичні сили, які експлуатують виключно тематику захисту української мови не мають минулої популярності серед львів’ян – виборців уже цікавить що ж конкретно пропонують політики, окрім пустопорожніх балачок.

Успіх Блоку Юлії Тимошенко, який отримав підтримку як в західному та центральному так і у східному та південному регіонах, пояснюється також аж ніяк не увагою до мовного питання, а швидше його цілковитим ігноруванням. Тимошенківці зосередилися на питаннях корупції та економіки і виборці їх почули не зважаючи на двомовність лідера, яка вивчила українську, хоч походить із російськомовної сім’ї. Натомість блок НСНУ, до якого хоч і входить ортодоксальний у мовному питанні Конгрес українських націоналістів, від поразки на виборах не врятувала навіть добірна українська мова більшості його членів.

На превеликий жаль і після виборів нас годують міфами. Ні Донецька, ні Луганська, ні Дніпропетровська обласні ради не розпочали свою роботу із перевірок фінансової діяльності свого попереднього керівництва. Може тому, що керівництво не змінилося, а може тому, що боротьба із корупцією не входять до їхніх планів.