06/06/2006 | Left Initiative

Відкритий лист Миколи Погиби УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОЗАХИСНІЙ ГРУПІ

http://www.lab.org.ua/article/857/

Микола Погиба

Це не таємниця, що в Радянському Союзі від дня його виникнення й до сьогодні державна влада грубо топтала і топче елементарні права людини. Це нехтування і пряма сваволя найбільшою мірою зачіпає трудящу людину, яку по суті позбавлено можливості боротися в нашій країні з політичним та соціально-економічним гнітом.

Один з таких прикладів — моє життя і моя так звана наклепницька діяльність, за яку я відбуваю другий термін ув’язнення. Що ж це за „злочини”, за які мене було засуджено в 1975 році за ст. 187 Київським обласним судом до трьох років позбавлення волі, а в 1979 році за таку саму „наклепницьку” хуліганську діяльність за ст. 206 нарсудом Ленінського району м. Києва — до п’яти років?

Перебуваючи на найнижчій сходинці радянської суспільної драбини, працюючи робітником, а прямо й безпосередньо на собі відчув тягар економічного, соціяльно-політичного і національного гніту. І, звичайно, я не міг не замислюватися та не шукати справжніх причин цього гніту. З часом я побачив, що експлуатації підлягають такі самі робітники, як я, і ступінь експлуатації тим більший, чим нижче перебуває людина на суспільній драбині.

Так чи іначе я дійшов висновку, що основним експлуататором в СРСР є держава та обслуговуючий її кляс державно-партійної буржуазії, якій належить у країні реальна влада. Соціялізм, про який так багато говорять в СРСР, і так звана всенародна держава є не що інше, як ширма, за якою ховається справжній, зовсім не соціялістичний, спосіб виробництва та розподілу матеріяльних благ. Коротше, я дійшов переконання, що в нашій країні існує суспільство державного капіталізму з тоталітарною формою політичної влади.

Від природи товариський, я в розмовах з робітниками на роботі й у побуті висловлював свої погляди на деякі сторони нашої т.зв. радянської дійсности, і в цьому не вбачав нічого поганого. Зокрема, в своїх розмовах з товаришами на роботі я вказував, що справжня причина нашого злиденного становища полягає не в помилках адміністрації, а в самій структурі виробничих відносин, які насправді є капіталістичними, де робоча сила виступає товаром, який продають значно нижче його вартости і робітнича кляса, виробляючи матеріяльні блага, не бере участи в їхньому розподілі. Я вказував, що це спричинює злиденне, по суті безправне становище робітничої кляси в нашій країні. У своїх бесідах, а також у листівках, які я саморобно складав і розповсюджував у м. Києві (на дошках оголошень, у транспорті, на пам’ятниках — до речі, за те, що я приклеїв свою листівку на пам’ятник Леніну, мене притягли до кримінальної відповідальности за ст. 206 — за хуліганство), я вказував, що радянські профспілки (державно-партійні організації) не є самодіяльною організацією робітничої кляси і не захищають її прав та економічних інтересів, а насправді є складовою частиною державно-партійної машини, головна мета якої — якомога більше витискати додаткової вартости (соцзмагання) та тримати робітничу клясу в сліпому послухові, підгодовуючи її зрідка дрібними подачками у формі преміяльних. Ступінь цих подачок залежить від дисципліни, перевиконання норм виробітку та відданости владі.

А тих робітників, які висловлюють пряме чи непряме невдоволення, за згодою тій самої профспілки переводять на найнижче оплачуванні роботи, позбавляють усіх пільг і зрештою передають під пряму „опіку” каральних органів радянської влади.

Я вказував, що в СРСР є антагоністичні кляси (кляса експлуатованих і кляса експлуататорів), отже, й існує клясова боротьба, що має кримінальний характер (держава грабує робітничу клясу, а вона обкрадає державу); що робітничу клясу, її найпригнобленішу частину, кидають у ще більше рабство (в систему так званих виправно-трудових установ), де ступінь експлуатації потроюється, а в людині знищують найменшу здатність протестувати, й вона перетворюється на робочу худобу, чи, висловлюючись по-сучасному, на неодухотворених роботів.
У своїх листівках і бесідах я вказував, що така форма „клясової боротьби” вигідна тільки державі. І ми, інакодумці-робітники, мусимо від неї відмовитися та шукати нових шляхів клясової боротьби, яка вела б до справжнього розкріпачення робітничої кляси. Вважаю, що в цьому я не був самотній, що в Радянському Союзі дозрівають об’єктивні умови для створення незалежних (не партійно-державних) профспілок, які могли, ефективно розв’язувати нагальні проблеми, що стоять перед робітничою клясою. Я пояснював своїм клясовим товаришам, що ми маємо право не тільки говорити про вільні профспілки, а й створювати їх. І ще я говорив робітникам та писав у листівках, що робітнича кляса в СРСР складається з трьох великих груп: 1) привілейована (герої, ударники праці, партійні підлабузники, які шпигують за робітниками тощо); 2) середня, найбільша і 3) найбільш експлуатована та безправна, яка злиденно животіє.

І це не перебільшення, це правда так званої соціялістичної дійсности. Ці раби-робітники (в’язні й колишні в’язні, яких мільйони) однією ногою на волі, другою — в тюрмі (до речі, я належу до цієї категорії) — низька оплата праці, постійні гноблення з боку властей, моральна нестійкість та інші соціяльно-економічні фактори штовхають цих людей на шлях злочинів, який веде знову до виправно-трудових установ, де робітнича кляса становить 99% і є базою для цих установ, через які проходить неблагонадійна частина трудящих і яка править за страховище для всієї робітничої кляси.

У ході своїх бесід і так званої наклепницької діяльности я переконався, що подібні погляди має багато робітників, яких по праву можна назвати інакодумцями. І ще переконався, що таких робітників з кожним днем стає дедалі більше і більше.

І хоча панівна кляса не гребує жодними засобами в боротьбі з інакодумцями, робітниками, які стихійно протестують, — однак жадними репресіями не задушити тієї істини, що вже дозріла в свідомості людей, тобто вільнодумної частини радянського пролетаріяту.

Останні події в Польщі наочно показали, що робітнича кляса здатна вести боротьбу за свої права і свободи, за реальне підвищення свого добробуту та що ефективність цієї боротьби залежить від рівня солідарности робітничої кляси, від ступеня її самоорганізованости.

Ось коротко й уся моя „наклепницька” діяльність, за яку власті кинули мене на „виправлення” за колючий дріт.

Я ж уважаю, що кожна людина, хай вона й робітник, має право розповсюджувати свої погляди як в усній, так і в письмовій формі. Переслідування за це є грубим і свідомим порушенням людських прав, які проголосила Загальна Деклярація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року й ратифікована Верховною Радою СРСР у 1956 році, зокрема, ст. 19, яка говорить: кожна людина має право на свободу мати переконання і свободу висловлювати їх. Це право включає свободу безперешкодно додержувати своїх переконань та свободу шукати, діставати і розповсюджувати інформацію й ідеї будь-якими засобами незалежно від державних кордонів.

Прошу Українську правозахисну групу ознайомити з моїм листом радянську і світову громадськість, насамперед міжнародний профспілковий рух. Нехай вони розсудять, хто ж є справжній злочинець та які мотиви ним керують.

З глибокою повагою
Погиба (підпис)
4 листопада 1980 року

Копія: КОМІТЕТОВІ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ПРИ ООН
від гр. СРСР ПОГИБИ Миколи Трохимовича, 1936 р. нар., що перебуває в ув’язненні за адресою: Київська обл., ст. Буча, п/с ЮА-45 / 85.

«Діялог», ч. 5-6, 1981, С. 106-110.

Адреса редакції та адміністрації:
DIYALOH
P.O. Box 402, Station P,
Toronto, Ontario Canada M6S 2S9

надіслано: Олег Верник, www.livitsa.info