06/21/2006 | Сергій Грабовський

З кожного правила бувають винятки. І не тільки ті, що навівають сум, а й ті, що вселяють оптимізм. Про один із таких винятків я й хочу повести мову. Уявіть собі: у той час, коли під 9 травня та 22 червня щороку майже всі канали українського (гм-гм…) телебачення перетворюються на транслятори малої, середньої і великої пропагандистської брехні про Другу світову війну, коли нам пропонують батальні стрічки сталінських часів a la “Третій удар”, де всі кримські татари виведені як мерзенні зрадники, чи новітні бойовики путінської доби, де героїчні чекісти (розвідники і контррозвідники) вирішують долю війни, - так от, у цей час з‘являється документально-публіцистична стрічка про війну, всі три серії якої на загал відповідають сучасному рівневі наукової думки, а на додачу ще й зроблені в Україні вітчизняними авторами, майже не озираючись на дуті зарубіжні авторитети. Телестрічка, яка може ошелешити значну частину глядачів, навіть тих, хто вважає себе повністю вільним від радянських міфів та стереотипів (як на мене, такі трапляються навіть серед академіків-гуманітаріїв: демократ, гуманіст, європеєць – а тільки-но заходить мова про Другу світову війну, як одразу вилазить невигойний “совок”). Ошелешити як наведеним у ній фактографічним (у тому числі й відео) матеріалом, так і – головне – тими запитаннями, які неодмінно мають виникнути у масового глядача після фільму. Бо ж, здається, ніде не існує такої прірви, як між розумінням війни наукою (західною, українською, російською) і усвідомленням її пересічним українським громадянином. Як на мене, автори фільму, який зветься “Зворотній бік війни”, пішли наразі далі за всіх творців вітчизняних телепроектів, присвячених війні, - хоча, підкреслюю ще раз, ідеться не більше, ніж про чесну фіксацію того, що вже освоїла фахова історіографія. Ясна річ, ця фіксація, як і будь-яка піонерська спроба, має низку недоліків і неточностей, про що я говоритиму далі. Але зроблений і показаний 2005-го року “Зворотній бік війни” (на жаль, тоді його трансляція збіглася в часі з якимось черговим політичним скандалом, тому не викликала належного резонансу), у ці дні знову буде на екранах. 20, 21 і 22 червня його демонструватиме о 12-й ночі ТРК “Ера”, яка і є виробником фільму, - і, повірте, варто дочекатися цього пізнього часу.

Перша частина проекту зветься “Версальська вибухівка”. Перед нами – екранне дослідження основних віх європейської історії з 1914 по кінець 1930-х. У кадрі – один із авторів стрічки Валерій Тетерятник та експерти й очевидці подій. Свою позицію автори фільму заявляють одразу ж – справжню історію війни, яку одні звуть Великою Вітчизняною, а інші – радянсько-німецькою, ще треба написати. І свою телеверсію ескізу цієї історії вони, як на мене, цілком логічно починають із Версальської угоди, яка де-факто заклала вибухівку під усю світову політичну конструкцію, заперечивши принципи уславлених 14-ти пунктів Вудро Вільсона, серед яких були право націй на самовизначення і право всіх націй на справедливий мир. Фактично Версальська угода закріпила поділ світу між сильними, наклавши одночасно тяжкі політичні й економічні санкції на переможену у війні Німеччину. Ясна річ, що вся німецька нація пліч-о-пліч боролася проти Версальської системи, і комуністи та ліберали тут були спільниками нацистів. А на додачу важливим чинником світової політики став більшовизм і створений ним ІІІ-й Інтернаціонал (на жаль, у фільмі про ідею світової революції та її численні спроби практичного втілення майже нічого не говориться. Проте тут можна знайти один із ключів до пояснення швидкого поширення у світі різних варіантів фашизму і націонал-соціалізму). Але військова співпраця між СРСР і Німеччиною відзначена, так само, як і внутрішня спорідненість двох політичних режимів.

А тепер – про несподіванки, які очікують навіть не на пересічного, а на досить освіченого глядача. Виявляється, всупереч усталеній думці, відповіддю українського селянства на колективізацію були численні повстання, і війна з селянством, як її називали у своєму колі лідери більшовиків, була справжньою війною. Виявляється, єдиною державою, яка говорила правду про Голодомор в Україні, була нацистська Німеччина, - в той час, коли західні демократії воліли мовчати. Виявляється, Німеччина мала змогу успішно розіграти проти СРСР українську карту, підтримавши незалежну Карпатську Україну, - проте Сталін подав сигнал Гітлеру, що українське питання – це чи не єдина перешкода на шляху до співпраці двох режимів, і Гітлер цю перешкоду ліквідував. Як виявилося, передвоєнний більшовизм був не менш ксенофобським щодо окремих націй режимом, ніж нацистський, і автори це наочно доводять на прикладі фільму “Мінін і Пожарський”, який нацисти закупили у радянців, щоб використовувати його в пропаганді, доводячи неповноцінність польської нації. А ще, можливо, когось шокуватиме те, що в 1939 році провінційні польські крамниці були значно багатшими, ніж “столичні” київські магазини; та це лише тих, хто не читав, скажімо, “Бабиного яру” Анатолія Кузнєцова, де описано, які трофеї привозили червоноармійці з польського походу...

Є у першій частині проекту й помилки. Адольф Гітлер ніколи не був Шикльгрубером: батько змінив прізвище до його народження. Абсолютну владу у Німеччині фюрер здобув не через рік після приходу до влади, а через півтора роки, після смерті рейхспрезидента Гінденбурга. Світова війна не почалася з німецького нападу на Польщу; війна стала світовою лише через кілька днів, з моменту нападу Британії та Франції на Німеччину. Так, так, саме нападу, і номінально тут агресором була не Німеччина, а західні альянси, які атакували бідолашну Німеччину. Маємо історичний прецедент: коли демократія починає, нарешті, збройну боротьбу з диктатурами, завжди знаходяться адвокати цих диктатур, і саме з лівого табору. І так само, як Молотов і газета “Правда” 1939-40 років захищали Німеччину від “англо-французьких паліїв війни”, так недавно наші комуністи, і не тільки вони, захищали націонал-соціалістичний режим Мілошевича від “натовських паліїв війни”, а тепер дружно солідаризуються з “Талібаном”, ісламським тероризмом та фашизмом усюди по світу.

Утім, повернемося до фільму.

Друга частина проекту має назву “Переділ Європи”. Він, крім усього іншого, детально розповідає про інкорпорацію Галичини в радянську Україну. В чому знаходила свій вираз та інкорпорація? Крім економічних змін (боротьба з приватною торгівлею, колективізація на селі, націоналізація промисловості), йшлося передусім про ліквідацію структур громадянського суспільства, які на західноукраїнських землях були вельми розвиненими, про знищення всіх політичних сил – радикалів, лібералів, соціалістів, ба, навіть комуністів, - які за “панської”, справді авторитарної Польщі діяли на тих теренах. Усіх, крім підпільної ОУН, котра єдина виявилася готовою до нещадного протистояння тоталітаризму збройними методами. Власне (і про це слід би було прямо сказати у фільмі). Совєти спробували відкинути в плані політичного розвитку Галичину з ХХ у ХVIII століття, тобто “визволити” її від демократії, принісши на її місце напівсередньовічний абсолютизм на чолі з “живим богом” Сталіним. Частково це “звільнення” від набутків цивілізації вдалося. Як згадує один із учасників тодішніх подій Іван Губка, “через півроку ми вже мали зовсім інших людей”. Це дуже точне спостереження: терор, страх, вивільнення в мешканцях Галичини їхніх найгірших якостей, розстріли й депортація еліти мали результатом нищення людського в людях. Але – не вдалося.

Образно, під акомпанемент пісні “Суоми-красавица” вирішена у фільмі розповідь про фінську кампанію 1939-40 років або ж “зимову війну”. Глядачам, які досі плекають бодай щонайменшу ілюзію щодо “миролюбної радянської політики”, раджу ретельно вслухатися в слова пісні: “невысокое солнышко осени зажигает огни на штыках”. Насправді тільки один день (30 листопада 1939 року) воювали більшовики з “білофінами” (до лав яких стали у своїй більшості навіть фінські комуністи), отож пісня була написана заздалегідь, значно раніше за “напад фінської воєнщини на СРСР”, от тільки не встигли розгорнутися вчасно радянські війська, тому й довелося воювати взимку...

До речі, дуже жаль, що не сказано ані слова про ставлення українського народу до “зимової війни”, про розгром 44-ї дивізії, про дезертирство з неї на шляху до театру воєнних дій майже одного відсотка особового складу. Хоча, з іншого боку, “запаралелені” біографії Манергейма і Скоропадського, - це гарна знахідка (чия, власне? авторів? чи історії?).

І що вельми наочно показано – так це те, що у 1939-41 роках (до літа) СРСР фактично був союзником Німеччини, оскільки без економічної співпраці зі Сталіним Гітлер не міг би вести бойові дії на Заході і Півдні. Цифри на екрані красномовні самі по собі; але вони були б ще красномовніші, якби показати, яку саме частину потреб нацистського рейху у тому чи іншому виді сировини чи промислових виробів задовольняв Радянський Союз. Власне, варто було б прямо сказати: цілий рік Британія вистояла фактично на самоті, опираючись об’єднаним силам усіх тоталітарних держав Європи (Сталін, між іншим, улітку 1940 року розробляв плани війни не з Німеччиною, а з Англією, коли радянська авіація планувала удари по нафтопромислах Мосулу та Суецькому каналу, і масовим накладом був надрукований військовий російсько-англійський розмовник, лексика якого засвідчувала: його можна було використати тільки під час висадки на території метрополії). А потім надто великі апетити Кремля на Балканах і у Скандинавії, вкупі з швидким розгортанням Червоної армії на західних кордонах СРСР, змусили “друга Адольфа” замислитися: а чи не час вдарити “фюрера радянського народу” межи рогів?..

А от із тезою одного з експертів – історика Віктора Коваля, що Сталін планував напад на Німеччину у 1942 році, оскільки вважав, що у нього мало танків, як на мене, важко погодитися. Бо ж і станом на літо 1941 року СРСР мав танків удвічі більше, ніж увесь інший світ. Тож навіщо, коли в тебе понад 25 тисяч танків, прагнути їх мати 32-34 тисячі? Тим більше, що ще на початку весни 1941 року Сталіну доповіли: у Німеччині розробляють важкі 45-тонні танки з 75-міліметровою довгоствольною гарматою, і ці танки будуть готові десь через рік. Якщо війна з Німеччиною запланована на 1942 рік, то навіщо у травні-червні 1941 року формувати розвідувально-диверсійні групи спільно з чеським емігрантським урядом та польську за етнічним складом стрілецьку дивізію Червоної армії? Порівняйте це з формуванням розвідувально-диверсійних батальйонів “Роланд” та “Нахтігаль” з українських націоналістів на німецькому боці у квітні-травні того ж року, і ви одержите підстави для роздумів. До того ж, на кінець червня - початок липня було заплановане переозброєння мехкорпусів та авіадивізій на нову технічку, побудова бетонованих аеродромів та створення протитанкових бригад РГК. І водночас відбувалося виведення радянських військ до кордону. Я сам розмовляв з теперішнім громадянином Австралії паном Кравченком, який на початку війни служив у Білостоцькому виступі – їх дивізію якраз перед початком війни озброїли автоматами ППШ, але не встигли підвезти патрони і навчити стріляти; втім, на це вистачило б кількох тижнів.

Нарешті, третя частина – “Катастрофа 41-го”. До вже сказаного можна додати, що навіть обізнану людину вражають сюжети, пов’язані з учиненою НКВД та НКҐБ різаниною у тюрмах Західної (і не тільки Західної) України перед відступом. На жаль, скоромовкою сказано (з фактами і цифрами) про те, як пролетарський Донбас не хотів воювати “за Родіну, за Сталіна”, і більше, ніж 40% призовників до воєнкоматів не з’являлося (а подекуди ця цифра становила тільки 10%). Іншими словами, антисталінські настрої були наскрізні по всій Україні, де більшими, де меншими, але, схоже, всюди – домінуючими. І про події у Львові у перший тиждень радянсько-німецької війни можна було говорити впевненіше: не окремі вогнища боїв з “червоними”, а, швидше, повстання проти більшовизму. Бо ж будь-який тоталітарний режим заслуговує того, щоб із зброєю боротися проти нього та носіїв його ідеології і практики.

А от цитувати “барона Мюнхгаузена” військової мемуаристики маршала Жукова – після того, як ряд дослідників довів наявність відвертої брехні чи не у кожному рядку цього полководця – це очевидний ґандж авторів фільму. От, скажімо, Жуков пише у спогадах, фрагмент яких процитований у фільмі, що в Червоній армії не було засобів радіозв’язку. Неправда, були. І чимало. От тільки не всі генерали (люди з незакінченою нижчою освітою) вміли і хотіли ними користуватися, віддаючи перевагу нарочним на броньовиках, - це правда. І не всі телефонні лінії перерізали в ніч з 21 на 22 червня німецькі диверсанти, як це стверджує Жуков, – у спогадах інших радянських військовиків та у документах тієї доби чимало свідчень про передачу директив телефоном.

Але головне, що засвідчує третя частина “Зворотного боку війни”, – що ні про який “несподіваний напад” говорити не доводиться. І, додам від себе, про “неспровокований напад” – також. Бо ж формування 238-ї стрілецької дивізії, “укомплектованої особовим складом польської національності й особами, котрі володіють польською мовою і перебувають на службі у частинах Червоної армії” (цитата з постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 4 червня 1941 року) – це пряме порушення таємного протоколу до Угоди про кордон і дружбу між СРСР та Німеччиною від 28 вересня 1939 року. Варто, мабуть, також було зайвий раз показати помітну перевагу радянської сторони у військовій техніці найновіших зразків у прикордонних округах (власне, на момент початку війни – фронтах, оскільки їх розгорнули за кілька днів до початку бойових дій). А ще – пустити фонограму пісні “Я уходил тогда в поход”, слова якої поет Долматовський, за його власними спогадами, написав у травні 1941 році у Києві, передав телефоном до Москви, і композитор Блантер негайно “озвучив” їх мелодією...

Але головне зауваження до авторів фільму в іншому. Валерій Тетерятник у кадрі стверджує, що Радянський Союз виграв війну. Ні, війну виграли Об‘єднані Нації. І в їхньому числі – СРСР, який прикинувся вільнолюбною державою. Схоже, хтось із авторів фільму досі вірить, що бувають “свої”, “хороші” тоталітарні режими. Не буває – стверджує вся логіка фільму.

Але, попри таке “роздвоєння свідомості” у когось із творців “Зворотного боку війни”, фільм у автора сценарію і ведучого Валерія Тетерятника, режисера Дмитра Плешкова та консультанта-історика Владислава Гриневича на загал вийшов правдивим. Хоча більш повна правда війни ще попереду. А поки що – варто подивитися “Зворотній бік війни” на “Ері” 20, 21, 22 червня опівночі.