06/22/2006 | Сергій Грабовський

65 років тому, двадцять другого червня 1941-го року, почалася війна, яка розділила українське суспільство серйозніше, ніж за мовною, партійною чи регіональною ознакою. Ця війна – щось сакральне чи символічне для практично всіх громадян України. Але для всіх щось категорично різне. Для одних це війна між Вітчизною та її ворогом. Для інших – між двома імперіалізмами за панування над Україною. Для третіх – фрагмент Другої світової війни, але такий, у якому не було правди на жодному боці, скільки б цих боків не було, - просто кривава м‘ясорубка. Для четвертих – зіткнення між Європою та Азією, в якому, на жаль, перемогла дика Азія. Для п‘ятих – конфлікт Європи з Євразією, у якому остання начистила пику зловорожій Європі. І так далі. Але практично ніхто не розглядає цю війну як зіткнення двох тоталітарно-соціалістичних червонопрапорних держав, власне, як соціалістично-соціалістичну війну. Не першу й не останню, але, мабуть, найбільш запеклу у ХХ столітті.
Отож спробуємо подивитися на тодішні події саме під цим ракурсом, викликавши страшенний гнів майже всіх сторін. Адже те, про що йтиметься далі, зачепить не тільки “совєтских”, у котрих, як відомо, власна гордість, а й усіх, хто жив за часів розвиненого соціалізму. Та ще давні греки закликали не зважати на пересуди юрби.
Такий ракурс бачення надзвичайно важливий, оскільки саме міжсоціалістичний характер війни великою (якщо не визначальною) мірою впливав на її перебіг, напругу та жорстокість, а не лише расова арійська доктрина нацистів та спершу ідея пролетарської єдності, а потім концепція слов`янської вищості над німцями у більшовиків.
Багато в чому обидва соціалізми були надзвичайно схожими. У Радянському Союзі економіка жила за приписами п‘ятиричних планів, у Німеччині був впроваджений чотирирічний план. У СРСР вирувало соціалістичне змагання, переможцям якого вручали червоні прапори, у Німеччині - соціальне, і передовикам боротьби за "зразкове націонал-соціалістичне підприємство" щороку 1 травня (державне свято для обох режимів, і відзначалося воно дуже схоже) перехідні золоті прапори вручав сам Адольф Гітлер. Більшовики вигадали стаханівський рух, нацисти - змаганнях за фахом під гаслом “Дорогу найбільш здібним і працьовитим”. Кінопересувні установки й агітаційно-просвітницькі театральні трупи стали важливою складової ідеологічної роботи в обох державах. Преса в СРСР втілювала "лінію партії"; у Німеччині те ж саме звалося "уніфікацією". І там, і тут панувала однопартійність, з молоддю працювали Гітлерюгенд та комсомол, з трудівниками – радянські профспілки та Німецький робітничий фронт.
Ну, а про спорідненість методів і форм діяльності Гестапо й НКВД, мабуть, не треба зайвий раз нагадувати. До речі: і Сергій Корольов, і Вернер фон Браун були заарештовані “компетентними органами” своїх держав за фактично однаковими звинуваченнями – у “розбазарюванні народних коштів” на якісь там дурнуваті ракети, але фон Брауна швидко випустили, і він таки створив свою “Фау-2”, яку Корольову довелося після війни копіювати під іменем Р-1. Хоча в 1937-му Сергій Павлович, схоже, випереджав свого колегу й конкурента...
Однак була й відчутна різниця між двома соціалізмами. Якщо в СРСР Сталін у ході "великого переламу" 1929 року фактично знищив багатоукладність економіки та її, бодай і регульований державою, ринковий характер, то Гітлер не зробив такої дурниці. Він тільки підпорядкував ринкову економіку державно-партійному контролю та регулюванню, використовуючи для досягнення своїх цілей приватні, кооперативні (общинні) та державні підприємства в єдиній системі. Ще більшою була різниця між політикою більшовиків та нацистів на селі: тотальне одержавлення під вивіскою "колективізації" в СРСР і опора на велике й середнє бауерське товарне господарство в Німеччині; при цьому в разі смерті бауера рішення, кому із його синів чи дочок передати господарство, приймав місцевий партком, виходячи не тільки з суто ділових, а й із політичних якостей претендентів. Але головна відмінність між двома режимами проходила в царині соціальної політики. Коли в СРСР подолання безробіття (яке становило до 10% міського населення в добу НЕПу) відбувалося шляхом добровільно-примусової мобілізації на "новобудови соціалізму", а життєвий рівень пересічного робітника впродовж 1930-х років коливався між голодним (карткова система, запроваджена наприкінці 1920-х, скасована тільки 1934-го року) і напівголодним станом (всюди, крім "вітрини" сталінського соціалізму – Москви, яка наприкінці 1930-х споживала 20% загальносоюзного обсягу фондів на продукту і товари широкого вжитку), то в Німеччині успіхи соціальної політики нацистів були реальними. Якщо 1933-го року для 40% німецьких сімей головним джерелом доходів була допомога з безробіття, то вже у середині 1930-х безробіття впало до 2% (статистика зараховувала сюди осіб без постійної роботи – їх залучали на будівництво автобанів, стадіонів, аеродромів, на громадські роботи), а потім фактично зникло, стабільна зарплата стала головним джерелом доходів, а додатковим – виплати на різні потреби (відпочинок, відвідини культурних акцій, спорт, художня самодіяльність тощо) з відповідних соціальних фондів. Працювати доводилося напружено, але ціни були стабільними, отже, німці (після багатьох років економічної лихоманки і масового безробіття) охоче віддавалися праці. І це все без постійного дамоклового меча у вигляді ҐУЛАҐу (кількість в`язнів у нацистських таборах на середину 1930-х помітно зменшилася). Упродовж 1935 року у масштабах всієї країни була проведена акція “Гарне освітлення робочих місць – гарна праця”. Наступного року пройшла нова акція: “Чисті люди на чистому підприємстві”. Далі було “Чисте повітря на робочому місці”. Далі – “Гаряча їжа на підприємстві”. Дрібниці? Робітники Німеччини, країни, яка програла у Першій світовій війні і з величезними труднощами виходила з економічної кризи, так не вважали. Широко розгорнулася робота таких підрозділів Німецького робітничого фронту, як “Свято” і “Народна освіта”. “Свято” забрало у сферу своєї діяльності передусім народний театр і художню самодіяльність. За допомогою мережі відділень на місцях цей підрозділ організовував масові відвідини трудящими театральних спектаклів і концертів із класичним репертуаром. При цьому частину витрат брали на себе підприємства. “Свято” проводило на підприємствах художні виставки, товариські вечори, ювілеї ветеранів праці, вечори хорового співу, гуртки за інтересами – від філателістів до любителів шахів. З 1937 року цей підрозділ перебрав на себе й організацію народних свят на селі та відродження народних промислів. Підрозділ “Народна освіта”, в принципі, виконував функцію сучасних народних університетів країн Європи: тут і курси з вивчення мов, і курси з вивчення математики, і пізнавальні екскурсії, і музичні гуртки. Плата за все була невеликою, найчастіше – символічною. У 1937 році у всіх селах, де мешкало понад дві тисячі осіб, цей підрозділ створив свої бібліотеки.
Ясна річ, солдати Вермахту, персонал Люфтваффе та моряки Кріґсмаріне мали добру освітню підготовку. Найгірше з нею було в СС, бо туди брали за “племінними”, “нордичними” якостями й вимагали зовсім інших знань, ніж давали курси математики...
1933 року, на момент приходу нацистів до влади, мінімальна відпустка робітника у Німеччині становила три дні (не рахуючи свят та вихідних). Нацисти збільшили її до шести днів, і водночас доклали зусиль, щоб заповнити ці дні справді чимось незвичайним. До нацистської революції туризм був зайняттям багатих та середнього класу; після цього ним за допомогою держави зайнялися пролетарі. 1934 року туристичні тури були організовані для 2 млн. осіб, 1935 – для 3 млн., 1935 – для 4 млн., 1936 – для 6 млн., 1937 – для 9 млн. Гасло турів було таке: “Німецький робітник мандрує”. Влаштовувалися тижневі турпоїздки країною, на вікенд проводилися вилазки на природу на велосипедах, пішки та в комбінації з автобусною екскурсією. Часто практикувалися туристичні поїздки всім колективом або сімейні подорожі за цілком доступними цінами. Для морського туризму 1937 року були спущені на воду два кораблі-близнюки “Вільгельм Густлов” та “Роберт Лей”, кожен на 1600 пасажирів. До них додалися лайнери “Адмірал”, “Сьерра Кордова”, “Ошеана”, які ходили Атлантикою, Балтикою, Середземним морем. Скажімо, тижневий круїз на Мадейру на “Роберті Леї” коштував 150 марок, включно із дорогою і харчуванням. Сума немала, але пересічний робітник між її заощадити за рік, працюючи надурочно. Для порівняння: у звичайних туристичних фірмах поїздка на Мадейру коштувала близько 400 рейхсмарок, і її могли собі дозволити тільки представники заможних верств населення. В 1936 році на острові Рюген Німецький робітничий фронт побудував морський курорт – перший із п‘яти запланованих кліматичних курортів, який приймав щорічно 350 тисяч відвідувачів. Тижневий курс на цьому курорті коштував тільки 20 марок. Були й спортивні бази і будинки відпочинку для робітників (включно із лижними базами) у Баварії, Тиролі, Гарці, а також бази й інвентар для занять вітрильним спортом та греблею. Раніш вітрильний спорт вважався буржуазним; тепер він став приступним для трудящих, оскільки тижневий курс коштував 50-60 марок, включно із послугами інструктора. Тижневі курси гірських лиж на курортах, з інструктором, проживанням, харчуванням, інвентарем і дорогою, коштували 23 марки. Тим часом середня зарплата у Німеччині становила 170 марок, і хоча це було помітно менше, ніж у Великій Британії і Франції, завдяки раціональній системі соціальних преференцій Німеччина другої половини 30-х років ХХ століття мала найвищий середній рівень життя у тодішній Європі.
Отже, масовий трудящий арієць (саме він, і тільки він) мав неабиякий зиск від тамтешнього соціалізму, попри його тоталітарний характер, тобто відсутність політичних свобод. І не дивно, що 75% німецьких трудящих 1939 року були задіяні в роботу Німецького робітничого фронту, хоча туди й не заганяли кийком, а на плебісцитах, які регулярно влаштовував Гітлер, дружно голосували за пропозиції свого улюбленого фюрера.
Вибір німців на користь стабільності і соціальних гарантій описаний Еріхом Фроммом у його знаменитій книзі “Втеча від свободи”. На відміну від народів колишнього СРСР, де така втеча відбувалася заради примари соціальної справедливості та химери “світової революції”, німецькі трудящі одержали реальні блага навзамін за політичні та духовні свободи. Іншими словами, їм було що захищати у війні, яку Гітлерові вдалося подати масам як “оборонну”, “превентивну” - завоювання реального націонал-соціалізму.
До речі: на окупованій території СРСР найбільше вразило німецьких солдат розходження між словом більшовицької пропаганди і реальністю повсякденного життя Радянської держави, “країни переможного соціалізму”. В останні роки опубліковані численні листи солдат Вермахту від літа 1941 року. Однією із наскрізних тем цих листів є, між іншим, констатація відсутності елементарних туалетів та інших “опорних пунктів” гігієни у сільських школах, а відтак – констатація дикості та нецивілізованості східних слов‘ян. Іншими словами, теза нацистської пропаганди про нижчу расу одержала могутнє практичне підкріплення, і до Сталінграда, а то й битви за Дніпро вона сприймалася як щось відповідне до дійсності.
Та й після 1943 року німецьким солдатам було що захищати. Вони свідомо билися проти “орд більшовиків” за свої оселі, за високий рівень життя, за соціалізм з людським (для арійців, звісно) обличчям. Звідси й фольксштурм, і “вервольфи”, і готовність до кінця битися на Східному фронті. Жодна, навіть найпотужніша пропаганда не змогла б так змобілізувати на тяжку війну і на повсякденну мужність у тилу під бомбами стратегічної авіації союзників. Головним чинником, який зумовив тривалий опір німців значно потужнішим Об‘єднаним Націям стала не нацистська пропаганда, а реальні соціальні здобутки десятків мільйонів людей у 1930-х роках. Звичайно, ці здобутки були відповідно повернуті і висвітлені геббельсівською пропагандою.
З початком Другої світової війни відпустки у Німеччині були на третину скорочені, 8-годинний робочий день зберігся, але стали правилом додатково оплачувані надурочні роботи. До 1942 року у порівнянні з 1938 майже удвічі зріс прибутковий податок з громадян. Високі податки були впроваджені на алкоголь, сигарети, на театральні квитки і на проїзд у громадському транспорті. Але помітного скорочення виробництва товарів широкого вжитку та тотальних мобілізаційних заходів у промисловості не було, попри гучні декларації Геббельса, аж до кінця 1944 року. Згадайте, втім, телесеріал про Штірліца, досить правдивий у відтворенні воєнного побуту: кілька місяців до поразки Рейху – і діють кафе для середнього класу, ходять пасажирські поїзди... У Радянському Союзі нічого подібного не було з 22 червня 1941 року – візьміть будь-які спогади.
Що ж стосується радянської пропаганди, то не випадково 1945 року вона дала настанову на грабунок та приниження німецького населення – адже слід було неодмінно унеможливити спокійне, розважливе порівняння рядовими воїнами-переможцями соціальних здобутків в СРСР і Німеччині. В СРСР у 1930-ті роки нічого подібного до соціальних програм, які були спрямовані на кожного пересічного німця, не існувало і не могло існувати. Справа тут не тільки в розкуркулюванні, голодоморі, “великому терорі” чи інших акціях влади. Головне – те, що владна верхівка в СРСР не зважала і не бачила потреби зважати на соціальні проблеми найширших верств народу; головними інструментами реалізації модернізаційних проектів були тотальна пропаганда, репресивний апарат, просякнення суспільства різноманітними “привідними ременями комунізму” – дочірніми структурами ВКП(б), і, нарешті, не менш тотальний, ніж пропаганда, перерозподіл виробленого продукту на користь військово-політичних програм (т. зв. “займи” тощо). Власне, з 1930-х по 1950-ті роки в СРСР під гаслами соціальної держави проіснувала, мабуть, одна з найбільш антисоціальних держав ХХ століття (поруч можна поставити хіба що Кампучію Пол Пота та Північну Корею Кім Чен Іра). В нацистській Німеччині навіть у 1945 році не можна було уявити собі щось на кшталт указу президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 (“мирного”) року “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишання робітниками і службовцями з підприємств та установ”, за яким заборонявся перехід з підприємства на підприємство за власним бажанням, а запізнення на роботу терміном понад 20 хвилин тягнуло за собою кримінальну відповідальність (зазвичай п‘ять років ҐУЛАҐу).
Звичайно, і у 30-ті роки робітнича еліта СРСР могла розкошувати у кримських чи кавказьких санаторіях, куди часом потрапляли і прості робітники, у всіх парках більш-менш великих міст були улаштовані тири та парашутні вишки, робітнича молодь без відриву від виробництва навчалася в аероклубах. Але йшлося зовсім не про соціальні програми – в СРСР був розгорнутий тільки той фрагмент сфери відпочинку, який безпосередньо працював на майбутню війну.
Отож не дивно, що завдяки активній соціальній політиці уряду і завдяки Німецькому робітничому фронту та його керівникові Роберту Лею Гітлер зумів одержати практично необмежену підтримку з боку найкваліфікованішого і найорганізованішого на Заході робітничого класу практично до самого кінця війни. Навіть у критичні моменти (Сталінград, масові бомбардування союзниками німецьких міст, вступ ворожих військ на територію Німеччини) ця підтримка не зникала. У нацистській Німеччині не було жодного спонтанного повстання проти влади (як не парадоксально на перший погляд, серед антифашистів були представники кадрового офіцерства, інтелігенції, селян, священицьких кіл, але не пролетаріату).
А тепер – про найжахливіше для практично всіх читачів. Попри свій людиноненависницький характер, нацистський режим у деяких своїх проявах був помітно ліберальнішим, аніж сталінський. 1942 року в межах “остаточного розв‘язання єврейського питання” надійшло розпорядження відправити євреїв-чоловіків, одружених з жінками-арійками, у табори смерті. Таких сімей на той час залишилося кілька тисяч (більшість німкень розлучилася з євреями та “полукровками”). І от близько двох тисяч німецьких жінок влаштували у центрі Берліна демонстрацію протесту. Ви можете собі уявити щось подібне у Москві аж до часів пізньої перебудови? Не було і бути не могло. А от там, у лігві нацистського звіра, це було. І влада відступила! До тих жінок, які вийшли на маніфестацію, чоловіків повернули. Інших, чиї дружини не наважилися заперечити владі, відправили до концтаборів...
Власне, а уславлений “список Шиндлера”? Чи був аналог такого Шиндлера серед тих, хто депортував кримських татар (під час цієї депортації й у перший рік на нових місцях загинула половина народу)? Чи був серед радянських офіцерів свій фон Штауффенберг, котрий – бодай після війни – поклав би на меті знищити найкривавішого диктатора ХХ століття і тільки випадково не досягнув мети?
З іншого боку, чи шанують у незалежній Україні Олександра Шумського чи Олеся Бердника, вихідців із радянського середовища, котрі стояли на позиціях антисталінізму тоді, коли генералісимус був у своїй повній силі? Чи шанують так, як у Німеччині борців з нацизмом?
А не шанують, мабуть, тому, що після справді піррової перемоги Червоної армії над Вермахтом (10 радянських солдатів за одного вбитого німецького – ось реальне співвідношення втрат, і з цих загиблих майже мільйон червоноармійців убито “своїми” – комісарами, командирами, заградзагонами, смершівцями, трибуналами) нацизм переміг комунізм у його власному лігві. А відтак у часи владарювання Брежнєва Л.І. ми всі, хто родом з тієї доби, жили не за приписами Маркса-Леніна, а за ідеями Гітлера, Геббельса, Лея та Геринга.
Не вірите? Тоді дайте відповідь: хто першим впровадив масове будівництво кооперативного житла для трудящих? Хто впровадив у практику “літні трудові семестри” для студентів ще у середині 1930-х? Хто запровадив щорічні “свята врожаю” за участю місцевих партійних бонз? У кого навчилися радянські солдати урочисто заходити з стягами у зали партійних з‘їздів й стояти у проходах, створюючи відповідний настрій у делегатів? Хто запровадив практику самовідданої боротьби за мир в усьому світі, прикриваючи цим свої військові плани – ще у ті часи, коли у Москві співали “мы раздуваем пожар мировой”? Зрештою, хто першим вигадав процентну норму для євреїв у вузах та важливих підприємствах? Зрештою, хто скопіював 1944 року у званні “Мати-героїня” й установлених пізніше орденах “Материнської слави” різних ступенів “Почесний хрест матері” трьох ступенів, найвищий з яких був золотий, як і й відповідний радянський орден?
Цей список можна продовжувати й продовжувати, але головне – що з середини 1950-х років у Радянському Союзі влада зрозуміла неефективність ҐУЛАҐу та суто командних методів керування. Отож почався пошук інших способів стимуляції праці, передусім – за допомогою використання соціальних чинників. Пошук тривав певний час, і певні формули соціальної стабільності були напрацьовані тільки за часів Брежнєва. Схоже, хтось із його радників добре знав німецьку мову, і вміло використав німецький досвід “істинного соціалізму”.
Тим більше, що за репараціями СРСР вивіз з Німеччини численні підприємства, які дозволили налагодити випуск холодильників, пилососів, радіоприймачів, телевізорів (до речі: Геббельс потурбувався, щоб ще у 1936 році мільйони німецьких глядачів мали змогу побачити по телебаченню ігри Берлінської олімпіади й торжество на ній “волі та духу” арійського народу; метода ідеологічного використання спорту, олімпіад і телебачення була один до одного “перезнята” Сусловим). Отож і пішли копіювати – аж до ставлення до популярної музики: нацисти офіційно затаврували джаз як “чужу музику”, що не заважало половину часу радіопередач віддати “підкреслено ритмічній музиці”; так само рок-музики наче не було у брежнєвські часи, натомість існували численні вокально-інструментальні ансамблі...
Чи не зрозумілішими тепер нам будуть самовіддані захисники “розвиненого соціалізму” Брежнєва? Бо ж таких захисників вистачало й у типологічно спорідненого з ним німецького “істинного соціалізму”. Обмін свободи на добробут – річ надто вже небезпечна для людського єства, навіть коли такий добробут куплений ціною твого служіння неправді. Бо ж не буває “хороших” та “своїх” тоталітарних режимів. А відтак і війна та була подвійно трагічною. Для всіх її героїв та жертв.