06/25/2006 | Юрій Андрухович

Футбол, футбол, слово «Німеччина» сьогодні означає «футбол». Я потрапляю в резонанс.

Чорт забирай, моїй футбольній пам’яті невдовзі виповнюється цілих 40 років! Тільки от із чого все починалося, хто дасть мені відповідь? Я шукаю її не надто довго. Не з чого, а з кого: з батька. З батька і першого в нашому домі телевізора. Вони спрацьовували напрочуд синхронно: батько вмикав телевізор саме в ту хвилину, коли всередині його скрині невидимі механізми починали грати футбольний марш. Ми не пропускали жодної трансляції за участю київського «Динамо». Я готовий був перегризти горло за саму тільки писану літеру «Д», їхній логотип.

Динамівським фаном я став дуже своєчасно: якраз у роки, коли вони тричі поспіль вигравали першість СРСР. Більше такого не повторилося. При цьому поразки Києва найчастіше доводили мене до плачу. Я лив сльози і в 67-му, коли вони в Кубку чемпіонів продули польському «Ґурнікові», перед тим сенсаційно вибивши з турніру «Селтик», і в 68-му, коли вони вилетіли з того ж Кубка, програвши «Фіорентині», але найгіркіші — у 69-му, коли вони програли першість Союзу з московським «Спартаком». Це був кошмар, а не матч. Ми жили ним уже кілька тижнів поспіль — то мав бути київський реванш за поразку першого кола 1:2 в Москві. Протистояння київського «Динамо» і московського «Спартака» у старих радянських чемпіонатах важко порівнювати навіть з протистоянням «Барси» і «Реала» в іспанських чи того ж «Селтіка» і «Рейнджерс» у шотландських. Для нас у Західній Україні це було щось на кшталт війни за незалежність. І тричі поспіль ми вигравали її.

Тому протягом кількох останніх тижнів ми тільки про цей матч і тринділи — у школі й дома, всюди. Я екстатично відраховував дні до початку дійства. На уроках я вже нічого не слухав і не чув — я креслив у зошитах схеми розташування та взаємодії гравців і перетасовував можливі варіанти. Варіант існував тільки один: «Динамо» мусило вигравати і виходити на перше місце. Я заплющував очі і бачив невимовно красиві м’ячі, що влітають у сітку московських воріт — Сабо, Турянчик, Бишовець! Була жахлива осінь, кінець жовтня чи вже листопад, обложний холодний дощ не вщухав ні на мить — що в Києві, що по всій Україні. Мій батько навів повну хату своїх друзяк, ми засіли перед телевізором, чомусь майже певні, що Київ переможе, бо інакше не буває. Переможе, але в дуже важкій боротьбі, погоджувалися ми. У середині першого тайму Осянін забив нам гол з контратаки. Москалі самі не вірили власному щастю. З хвилини на хвилину ми чекали динамівського гола у відповідь, потім другого, третього. М’яч ледве перекочувався полем, застрягаючи в калюжах. Неможливо було грати в жоден з футболів — ані в силовий, ані в комбінаційний. Усе гинуло в нестерпно грузькому місиві під крижаними струменями. «Динамо» розпачливо і спазматично навалилося на московські ворота, але жоден красивий м’яч того вечора так у них і не влетів. Як і жоден незугарний м’яч, як і будь-який просто м’яч. Хвилин за двадцять до смерті я почав рюмсати і жахливо поблідлий батько гаркнув на мене: «Перестань!». Ніколи в житті він не кричав на мене, це сталося вперше. Не пам’ятаю, чи востаннє, але точно пам’ятаю, що вперше. І ніколи в житті я не бачив його таким судомно-скривленим і таким блідим. Але я не перестав, бо не міг. І коли це сталося (довгий, ніби рев останньої сурми, фінальний свисток, єдиний смертний видих, єдиний стогін трибун, перетворення дощу в мокрий сніг і зла татарська радість на знахабнілих спартаківських фізіях), я відчув, як у мені щось обривається — сталося неможливе — хтось помер, щось відійшло, чогось не стало на світі, Росія, Росія, сука Росія знову нас видрючила, москалі нас здєлалі — мій плач був плачем України, він переріс у голосіння, батько хряснув дверима і кудись попер у дощову пітьму разом з усією компанією, вночі в мене піднялася температура і я нестерпно довго блював. Такий то був футбол пізньої осені 69-го року.

З того часу минуло сто років, і я вже давно втратив здатність плакати після поразок улюбленої команди. Футбол перетворився на міжконтинентальну імперію, в якій дедалі менше простору залишається для чуда.

Але чому, хто мені скаже, чому вже навіть за рахунку 4:0 на користь іспанців я так розпачливо дер горло позавчора в Ляйпциґу, наче замало мені в цьому світі інших драм і трагедій?