07/06/2006 | Стопудів

Отже, про те, що відбувалося біля пам’ятника генералу Ватутіну 30 червня. Вибачте за запізнення, пов’язане з сімейними обставинами. Таким чином, даний матеріал присвяченій тижневій річниці :) подій.

Почалося все з закликів, розміщених на різних форумах і ЖЖ. Від імені напівміфічної організації „Київська націоналістична громада” всім „українцям Києва” пропонувалося взяти участь у перейменуванні вул.Московська на вул.Героїв Крут. При цьому акція була присвячена 65-річчю проголошення Української держави 30 червня 1941 року у Львові.

Судячи з закликів, перейменування не було основною метою організаторів. Значно більше слів звучало з приводу „першої частини свята” – „паплюження Ватутіна”. Ішлося про провокацію в парку навпроти Верховної Ради, біля пам’ятника командувачу Першим українським фронтом, який звільняв Київ від нацистів. Суть провокації залишалася незрозумілою, але посилювалася тим, що пам’ятник генералу (який помер після поранення в ногу в бою з відділом УПА на Волині) водночас є його могилою.

Водночас із інет-піаром „націоналістичної” акції біля київських вузів були розклеєні листівки з портретом легендарного головкомандувача УПА Романа Шухевича і гаслом „Невже він даремно загинув?” І там теж закликалося прийти на акцію.

Зрозуміло, що генерал Чупринка загинув за кращу долю України і її народу, але вочевидь не за те, щоб його іменем освячувалося плюндрування могил.

Напруга посилювалася ще й тим, що за кілька днів до того „Жовта Пора” озвучила інфу про те, що Партія Регіонів везе в Київ бойовиків для здійснення провокацій. На додачу до цього на згаданих вище „націоналістичних” форумах з’явилися заклики брати на акцію... викрутки.

Одне слово, в мене зі знайомими виникла ідея піти в назначений час до пам’ятника і спробувати по-людськи пояснити „націоналістам”, що „бути українцем” зовсім не тотожне „паплюжити могили”. Надихало й те, що аналогічні антивандальні заклики з’явилися на Майдані, і те, що інші знайомі (і не дуже знайомі) люди підтримали ідею. Умова акції була одна – жодної символіки, партійної чи ідеологічної.

Приходимо ми, отже, в парк до пам’ятника. Спершу стало гидко – все дуже нагадувало мітинг Вітренко. Кілька проплачених гопників із прапорами КПУ, якісь бєзумні тьотки з закликами „бить вмєстє с Россієй”, малолєтки-євразійці... Колориту додавали три бабушки, які в мегафон читали вечірню службу, по ходу літургії імпровізуючи.

Вразив прапор двіженія „За Україну-Бєларусь-Росію”, який виглядав утіленням мрій сучасного патріота-євразійца. На червоному фоні – білий з синім „кельтський хрест” (прямо як у пісні про „Білий кельтський Хрест над світом майорить плюс бєрдиши, сєкіри і шлєми і гасло „В единстве сила!” Однак про єдність не йшлося – на українську мову „зубри” реагували з показовим нерозумінням. Коли один з присутніх журналістів намагався розпитати в них, що й до чого, то його обізвали жидом, янкі і агентом Луценка. :)

Чотирма „зубрами” командувала така собі Олена Анатоліївна Мазур. „Ми тоже і євразійци”, - розповіли її підлеглі.

Зрештою, ігноруючи маразматиків, учасники акції перезнайомилися і вишикувалися в шеренгу, щоб провести імпровізований мітинг. І вразилися навіть самі – окремо від десятка ветеранів з плакатом „Фашизм не пройде!”, кількох „зубрів” і кількох найманих гопників біля пам”ятника згуртувалося 50 молодих і веселих людей. Причому більша частина з них розмовляла українською, а дехто навіть був і з національною символікою, чим шокував присутніх „зубрівців”.

Ті щось намагалися розпитувати і розказувати, але їх із їхнім фашистським прапором попросили відійти подалі від гріха і від могили. Комуністи відійшли самі. Якийсь юнак, назвавшись монархістом „в стілє Романових”, довго не міг зрозуміти, що це за молоді люди зібралися тут і чого вони хочуть. З ним ввічливо розмовляли, але після питання „А почєму ви по-укрАінскі разгаваріваєтє?” відправили до царя-батюшки.

Тим часом на „Арсенальній” „націоналісти” (серед яких було помічено кілька діячів наци-скінхедівського руху) спробували розмалювати стіну заводу балончиком, але на заваді цьому стала міліція. Погана підготовка до акції! Повчіться – дехто з тих, хто захищав могилу Ватутіна, вже перейменовували вулицю Московську на Героїв Крут і виконали план з перейменування повністю. :)

До Ватутіна „націоналісти” вийшли вже не ходити. А ті, хто захищав могилу, з такої нагоди стали знайомитися між собою. І виявилося, що в Києві є чимало молодих людей, які розмовляють українською і не хочуть жодного союзу з Росією, але водночас виступають проти НАТО. Які з повагою ставляться до УПА, але так само поважають і воїнів Червоної Армії. Які є патріотами України, але не хочуть, щоб мірилом патріотизму стала ненависть до людей з іншою ідеологією або з іншим кольором шкіри.

Зустріч під Ватутіним стала знаковою. Це фактично перше об’єднання і пряма дія людей, які не належать до двох основних політичних таборів з відповідними ідеологемами. Ті, хто познайомився між собою 30 червня 2006 року, зрозуміли, що не кожен, хто говорить українською, є „прихильником євроатлантичної інтеграції”. Так само, як не кожен, хто говорить російською, є агентом Кремля. Навпаки, наші російськомовні знайомі повністю підтримують незалежну демократичну Україну.

Ми зрозуміли, що головні наші опоненти – це чиновники і олігархи (незалежно від країни походження), які провокують мовні, конфесійні та інші конфлікти, щоб відволікти громадян від боротьби за свої права.

У парку біля Верховної Ради зустрілися люди майбутньої України. Їм опонувало минуле. Євразійци з монархістами ждали нападу міфічних „бандер”, „западенцев” і „руховцев” (я не жартую!). А „націоналісти” боролися з мертвим радянським генералом. Чомусь на антиукраїнський шабаш у Феодосії з них ніхто не поїхав.

Будемо сподіватися, що продовження буде. А на імпровізованому мітингу учасники акції навіть придумали назву новоствореного об’єднання (поки що стихійного) – ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ.

І поїхали на Майдан, вболівати за збірну.