07/09/2006 | keymaster

Логіка дій Олександра Мороза протягом останніх кількох років набула завершення. Якщо для багатьох, кому не байдужа українська політика, її піруети були часом незрозумілими, то після політичного ГКЧП у Верховній Раді пазлики стають на свої місця і картинка позірного безладу впорядковується.

Цей порядок облаштування держави за моделлю Мороза-Медведчука називається Конституційною реформою, і для людини, яка не особливо вникає у наслідки її запровадження, покликана зробити демократичнішим суспільство, вільнішою людину, менш авторитарною владу. Насправді ж ця модель леґітимізує побудову олігархічного суспільства, логічно продовжуючи лінію на фактичне створення суспільства з подвійними стандартами – одними – для комерціалізованих політиків та другими – для звичайних людей, „виборців”. Ми це бачимо – двозначні, суперечливі один одному закони, дозволяють чинити двозначне правосуддя. Незалежність судової гілки влади від инших владних структур насправді плавно переходить в незалежність від здорового глузду, але добре корелюється з інтересами політиків, які посіли місця на цих самих гілках дерева влади, яке, як вони вважають, є їх законною здобиччю у виборчих війнах. Логічним завершенням анархії в державі є тривала відсутність Конституційного Суду – бо це дуже зручно – плодити суперечливі закони а потім домагатися правосуддя за тим законом, який більше подобається. І не мати органа, який на цю суперечливість вказав би та й усунув.

Якби конституційна реформа не була б прийнята, ми давно мали б прем’єр-міністра, а якби не мали б – то би знали, що винен Президент. Бо: не подав, не погодив, не помирився з Верховною Радою. Ми б на нього плювалися, пікетували, скинули, (врешті-решт, є практика) – але була б персональна відповідальність за стан справ у державі і ми б знали, хто винен, а хто непричетний. Після реформи Мороза-Медведчука в країні поширюється зараза колективної безвідповідальности. Чи змініть зараз Президента, чи ні – вони продовжуватимуть свої тьорки, бо кожен, кому здається, що його інтерес скривджено, вправі оголосити ліберум вето. З відтермінуванням на десять днів для розірвання коаліційної угоди. Бардак стає системним, його внесено до Конституції. Що найцінніше для учасників бардаку – ніхто з них ніяким чином не відповідає за наслідки такого стану речей в державі.

Якщо комусь цікаво подивитись на історичні аналоги такого державного устрою, то за прикладом далеко ходити не треба, це Річ Посполита 17 століття. Дуже демократична на той час держава, де доволі широка верства шляхти обирала короля. І де кожен „собіпан” – (це олігарх, по-нашому), – ходив походом на сусіда, щоб встановити справедливість у своєму розумінні та у відповідности до державного устрою. Літературно описане в Сенкевича, Старицького та й инших класиків – дуже рекомендую, не лише історію Хмельниччини запізнаєте, але й побачите, куди веде суспільство такий державний устрій. Я дуже не хочу, щоб Україна повторила шлях тої польсько-литовсько-білорусько-української держави, яка, за свідченням очевидців, „непорядком стояла”.

Логічним наслідком цієї конституційної реформи, коли вона почала діяти де-юре, став кількамісячний коаліційний цирк у виконанні помаранчевої команди, і цирк з реактивно-швидкісним підписанням коаліційного договору червоно-голубою командою – це теж видимий наслідок цієї реформи. Але де факто ця реформа почала діяти в головах політиків значно раніше, під час виборів. „Ми обираємо канцлера” – заявляла лідерка БЮТ. Якого канцлера, Юліє Володимирівно? Якщо, на відміну від багатьох, мали громадянське сумління публічно проголосувати проти цієї реформи, то зробіть і наступний крок – назвіть речі своїми іменами. Український „канцлер” – це особа, покликана забезпечити компроміс олігархічних груп в політичному просторі України. Так при чому тут демократія? Хоча, якщо дивитись на життя оком собіпана з вікна мерседеса – то це й справді демократія. Тільки для вибраних.

Я не хочу жити в державі, де кланово-олігархічний поділ влади узаконений на конституційному рівні. Я знаю, що люди, які з усіх куточків України їхали на Майдан, щоб підтримати обрання Президентом Віктора Ющенка, вкладали у його перемогу саме вимогу ліквідацію такої системи влади. Олександр Мороз, просуваючи свою ідею-фікс облаштування України, не питався нікого з цих людей, в якій державі вони хочуть жити. Він не питався й в инших українців – хоча, скажімо, в питанні НАТО, він твердить, що таки треба питатися. Але, можливо, завтра твердитиме, що не треба. Ситуативний підхід.

Я не хочу жити в державі, яку будує Олександр Мороз, бо логіка його будівництва веде до того, що завтра проблемами української мови піклуватиметься Азаров, культуру розвиватиме Табачник, а громадянське суспільство – Білокінь. Можливо, Олександр Олександрович не відчуває, але справа йде до того, що парламентський Комітет з боротьби з оргзлочинністю, як і обіцяв, очолить Ахметов, а міністром внутрішніх справа стане, приміром, Піскун. Ті, хто створив атмосферу, в якій стало можливим вбивство Александрова, визначать, кому очолювати Нацраду, кому – телебачення, кому – радіомовлення, а кому – відповідний комітет у Верховній Раді. І тоді дуже логічним стане запитання, винесене в заголовок – Мороз, де Ґонґадзе?

Кажуть, Олександр Олександрович – людина з загостреним почуттям сумління. Не стану піддавати сумніву. У побуті – напевно, що й так. Але всіх нас давно привчили до думки, що політика і сумління – речі несумісні. А що має конституційний план кланово-олігархічного облаштування України до побуту? Звичайно, це – політика. Тому сумління Олександра Мороза може спати спокійно. І в справі Ґонґадзе, який загинув у жорнах олігархічної системи також.

Щоб не було сумнівів у послідовності Олександра Олександровича щодо впровадження своєї політичної ідеї-фікс у життя, процитую його виступ на політичному форумі „Вибори в Україні” у Брюсселі в лютому цього року: «Ми несемо відповідальність за ідеали Майдану не тільки перед українським народом, але і перед всією Європою, яка нас підтримала. З огляду на це, ми не пішли в опозицію В. Ющенка, не піддались на жодні проекти, які застосовуються проти коаліції й дотепер. Ми виступаємо також проти будь-якого реваншу як з боку представників минулої влади, так і проти тих, хто демонструє розчарованість та невдоволення діями президента, пробившись при його підтримці на видне політичне місце в політиці. Наша підтримка президента щодо створення демократичної коаліції збігаються з необхідністю довести політичну реформу до логічного завершення». Що ж, логічне завершення стало очевидним для всіх. Всім можна спати спокійно. Сумлінню – краще зі снотворним.

--------------------
Автор висловлює вдячність за творче рецензування статті членам спільноти maidan.org.ua - Адвокат ®; Людмила ®; Lenny ®; S.D. ®.
Цитата Олександра Мороза взята зі звіту Ірини Сомер в новинному сервісі Української служби Бі-Бі-Сі 23 лютого 2006 року, її адреса http://www.bbc.co.uk/ukrainian/domestic/story/2006/02/060223_ukr_eu_elections_oh.shtml