Життя після КРиС
07/10/2006 | DangerVoves
Трошки сентиментів 
Боротьба між добром і злом відбувається у сердці людини. У кожному з нас є зерно зла. І якщо його досить довго і досить добре годувати, воно виросте і все одно переможе усяке добро яке може в нас бути.
А влада – це найкраща їжа для нашого зла. Найкалорійніша, найжаданіша.
Практично неможливо залишитися собою, піднімаючись сходинками влади. Навіть якщо спочатку людина ще вірить що більше влади їй потрібно для того щоб більш ефективно слугувати суспільству, дуже скоро відпадає навіть потреба у такому примарному виправдовуванні. Влада має наркотичну природу – людина швидко стає залежною, потребує збільшення доз, і не бачить сенсу у житті без влади...
Що-ж може і повинно протидіяти цьому процесу, що може і повинно створювати соціальний провід, а не товсті оболонки наповнені лайном та жадобою? З одного боку – сила духу та патріотизм людини що вирушила владним шляхом. Але влада – це найкраща їжа для нашого зла. І ніякий патріотизм не допоможе, якщо народ не слідкує за кожним кроком своїх лідерів, не тримає їх крепко за горло та усі інші чуттєві місця, не веде їх по всіх владних сходинках з самого низу.
Відсутність у українського народу навичок, досвіду і часто бажання формувати свою еліту – це не лише наша провина, це наше горе. Європейські народи витратили багато сторіч щоб навчитися цьому. У 2004-у році ми отримали шанс, ми сподівалися що зможемо подолати цю відстань швидше – у нас не було багато часу...
І ось, трапилось... Вже багато сказано про те що саме нам загрожує, і ще багато скажуть про що-ж насправді трапилось і хто у цьому винний. Також, багато було сказано про те, що саме і як треба робити. Журналістам – не мовчати, митцям – творити українською мовою, громадянам – не давати хабарів та створювати громадські об’єднання, усім хто відчуває себе українцем – починати говорити українською мовою, вже сьогодні. Я хочу додати лише трошки.
Так, для України прийшли тяжки часи. Можливо, новий період невизначенності та відкату у постсовєцьке минуле буде тривати багато років. Цілком можливо, що ми вже не встигнемо побачити Україну за яку не було-б соромно. Але друзі!! Справа не у тому, що ми можемо змінити у цьому світі! Справа у тому, як ми можемо жити, щоб не було соромно перед собою. Опущені руки не подарують вам спокою, закриті очі не наповнять життя змістом. Прийшов час, коли боротьба – це єдиний спосіб існування сумісний з самоповагою. Врешті решт, що є життя, як не один великий бій без жодної надії на перемогу? Треба лише знайти те, що ти бажаєш захистити, та провести цей бій до кінця. І якщо ти впадеш перш ніж буде зруйновано те що ти захищав, це і буде означати, що твоє життя мало сенс.
Нам пощастило. У нас є Україна. А у України нема інших вояків, окрім нас. Наше життя завжди буде мати сенс.
Автор - російськомовний донетчанин.
Боротьба між добром і злом відбувається у сердці людини. У кожному з нас є зерно зла. І якщо його досить довго і досить добре годувати, воно виросте і все одно переможе усяке добро яке може в нас бути.
А влада – це найкраща їжа для нашого зла. Найкалорійніша, найжаданіша.
Практично неможливо залишитися собою, піднімаючись сходинками влади. Навіть якщо спочатку людина ще вірить що більше влади їй потрібно для того щоб більш ефективно слугувати суспільству, дуже скоро відпадає навіть потреба у такому примарному виправдовуванні. Влада має наркотичну природу – людина швидко стає залежною, потребує збільшення доз, і не бачить сенсу у житті без влади...
Що-ж може і повинно протидіяти цьому процесу, що може і повинно створювати соціальний провід, а не товсті оболонки наповнені лайном та жадобою? З одного боку – сила духу та патріотизм людини що вирушила владним шляхом. Але влада – це найкраща їжа для нашого зла. І ніякий патріотизм не допоможе, якщо народ не слідкує за кожним кроком своїх лідерів, не тримає їх крепко за горло та усі інші чуттєві місця, не веде їх по всіх владних сходинках з самого низу.
Відсутність у українського народу навичок, досвіду і часто бажання формувати свою еліту – це не лише наша провина, це наше горе. Європейські народи витратили багато сторіч щоб навчитися цьому. У 2004-у році ми отримали шанс, ми сподівалися що зможемо подолати цю відстань швидше – у нас не було багато часу...
І ось, трапилось... Вже багато сказано про те що саме нам загрожує, і ще багато скажуть про що-ж насправді трапилось і хто у цьому винний. Також, багато було сказано про те, що саме і як треба робити. Журналістам – не мовчати, митцям – творити українською мовою, громадянам – не давати хабарів та створювати громадські об’єднання, усім хто відчуває себе українцем – починати говорити українською мовою, вже сьогодні. Я хочу додати лише трошки.
Так, для України прийшли тяжки часи. Можливо, новий період невизначенності та відкату у постсовєцьке минуле буде тривати багато років. Цілком можливо, що ми вже не встигнемо побачити Україну за яку не було-б соромно. Але друзі!! Справа не у тому, що ми можемо змінити у цьому світі! Справа у тому, як ми можемо жити, щоб не було соромно перед собою. Опущені руки не подарують вам спокою, закриті очі не наповнять життя змістом. Прийшов час, коли боротьба – це єдиний спосіб існування сумісний з самоповагою. Врешті решт, що є життя, як не один великий бій без жодної надії на перемогу? Треба лише знайти те, що ти бажаєш захистити, та провести цей бій до кінця. І якщо ти впадеш перш ніж буде зруйновано те що ти захищав, це і буде означати, що твоє життя мало сенс.
Нам пощастило. У нас є Україна. А у України нема інших вояків, окрім нас. Наше життя завжди буде мати сенс.
Автор - російськомовний донетчанин.