07/14/2006 | Олександр Пилипенко

Хто пам’ятає такі прізвища як Лафайєт, „брати Ламоти”, „всесильний Латур-Мобур”??
Мабуть, ніхто (окрім чуваків, які зарубаються по історії Франції 18-го століття).
А між тим, це є прізвища найвидніших „героїв Бастилії”, тобто перших правителів, які прийшли до влади внаслідок Великої буржуазної революції.

Зате ми гарно пам’ятаємо імена Робесп’єра, Дантона, Марата. Це люди, які прийшли до влади НА ЧЕТВЕРТИЙ РІК після взяття Бастилії, НА ДРУГИЙ РІК після проголошення республіки, а також – після відставку ШОСТОГО чи СЬОМОГО з „революційних” та „коаліційних” урядів.

Влітку 1789 року народ Франції, розлючений намірами Короля здійснити черговий заколот та поширити владу, розтрощив Бастилію – символ дворянської диктатури.

Дворяни тих часів вели себе саме так, як наші „олігархи”. В них були величезні маєтки, що будувалися не капіталістичним шляхом (заробляння коштів), а відбиранням грошів у „низького сословія”. Вони мали дурні привілеї – їхати на каретах, щоби всі їм дороги уступали – навіть якщо той зупинився посеред тракту – і при тому знімали капелюха.
А ЩЕ ВСІ ВОНИ БУЛИ ДЕПУТАТИ.

Після скинення Короля Францію ОЧОЛИВ БАНКІР на прізвисько Неккер (хто зараз його пам’ятає? А тоді це був символ революції). Нерішучий, лояльний до Короля, лише через несистемні обставини посваривши ся із оточенням, він до самого кінця днів був і залишався дворянином, хоча й виховав з себе буржуа.

Неккер був фактично відсторонений від влади ... внаслідок справжнісінької політичної реформи. Він довго ще формально продовжував очолювати Францію, але робив це переважно з сусідньої Швейцарії, де в пана Неккера були маєтки та сім’я. Цьому панові повезло чи найбільше за всіх – він пережив не тільки всіх революціонерів та контрреволюціонерів, а навіть самого Наполеона.

Починаючи з перших місяців революції, на Сході Франції почали повставати провінції. Бунти чинили дворяни, які так і не второпали, що за нового устрою всі їхні міфічні „дідівські права” на землі та живих людей будуть неминуче знищені.

Франція тих часів НЕ БУЛА ЄДИНОЮ НАЦІЄЮ. Тільки в наслідок революції французький народ став єдиним. А тоді – були провансальці, норманці, пихаті бургунди, гарячі гасконці та свідомі валонці. Вони налічували більш ніж 50% населення.
Навіть в самому Паризі часів короля серед знаті не було модним розмовляти рідною мовою – перевага надавалася австрійському діалекту, звідки до речі була критична чисельність управлінців та чиновників. Але жили вони чомусь не в Австрії, а у Франції, не забуваючи при тому демонструвати зневаження до всього французького.

Перший уряд який взяв владу – був цілком складений з „ліберальних дворян”. То були такі ж дворяни, тільки їм діставалося менше королівської ласки, ніж фаворитам. Серед них було дві течії – роялісти та орлеаністи. Перші хотіли замінити скинутого короля кимось з його братів, а другі – поставити на короля когось з бокової династії „Орлеанської”. Серед них не було жодного, хто б уявляв собі за реальність Республіку та Демократію. Казали, що в народу не має на це клепки в голові, що має правіти так звана „еліта”. (До речі, це з тих часів до нас докочував цей снобістський термін).

Скинутий король мав надію на повернення. Йолоп не розумів, що найкраще що він міг зробити – це тікати кудись назавжди, він навіть не перевіз ані сім’ю ані бабаси за кордон. Одні кажуть, що йому не дали, інші вважають, що він був впевнений що бабло знадобиться внутри країни. (Є навіть версія що він був такий благородний, ги ги).

Кульмінацією був французький „майдан” – на площі перед версальським палацом народ взяв в облогу королівські маєтки. Напуганий король з’явився на балконі в червоному ковпаку – це було щось на кшталт помаранчевої стрічки, символ революції.
Тоді ж з’явилася нова „еліта” на чолі з харизматичним, показово революціонарним ... маркізом, тобто чистокровним дворянином, який вдався до революції, погано уявляючи її наслідки. Його звали Лафайєт, він був героєм недавньої Американської революції.

Не можна не поминути такого „видатного” лідера перших років Революції, як барон Мірабо.
Він був блискучим оратором, не менш талановитим бізнесменом – починаючи з першого дня Бастилії і аж до смерті Мірабо багатів, забираючи маєтки та фірми в дворян, які програли.
Але це не заважало панові Мірабо вести таємне листування – з Королем, в якого він прохав вибачень за тимчасові незручності; - та з урядами Австрії і Англії, у яких він вимагав скоріше напасти на Францію та придушити революцію.
Доля цього найвидатнішого зрадника склалася цікаво: він раптом помер, був заборонений як герой Франції, аж потім були знайдені його листи. Трупа цього негідника було викинуто з Пантеону героїв.

Але де ж славетні Робесп’єр, Марат та Дантон? Вони ще „не при делах”.
Максимильєн Робесп’єр – відомий адвокат, що не примкнув до жодної партії. Марат – журналіст, аффтар газети „Друг Народу”. Дантон – бізнесмен, чувак, який навіть не відразу збагнув що в країні щось почалося, бо був зайнятий відправкою товару. А перший комуніст Бабёф був очевидцем першої крові перед Бастилією та нажаханий писав жінці: „Влада, замість того аби зробити нас м’якими перетворила нас на варварів”.

Втім, перші уряди Франції були поміркованими. Партія, яка прийшла тоді до влади, звалася ФЕЛЬЯНИ. Ці хлопці були теж дворянами і тому їм здавалося дикунством коли народ вимагав скасування дворянства.

Новітня опозиція – це вчорашні прибічники Короля – почала об’єднуватися, і всілякі розбіжності між роялістами та орлеаністами вже здавалися їм ні до чого. Користуючись небувалою свободою слова, вони наробили купу журналів та газет (а ще вчора займалися знищенням ЗМІ як чогось шкідливого). У своїх газетах вони волали на всю Європу про дикі репресії проти них, хоча ТОДІ їх ще ніхто не чіпав. В них позабирали шмат доходів та шмат маєтків, які були вкрадені занадто вже нагло.

А революційні уряди підтримували – спочатку – справжні герої революції, тобто народ та буржуазія. В них були власні клуби які тоді вважали „занадто радикальними”. Кордильєри, монтаньяри та жирондисти. Мали вони таку наївну думку, що всіх дворян та попів треба позбавити ВСІХ привілеїв. Дворяни як з правлячої партії, так і з опозиції лише посміювалися та тихенько крутили пальцем біля скроні, мовляв от дурні.

Ситуація в революційній Франції почала мінятися ... завдяки зовнішньому втручанню. Росія, Австрія, Іспанія – абсолютні монархії того часу – проявляли досить слушне занепокоєння щодо „експорту революції” та „поганого прикладу” на своїх власних теренах.

ВАЖЛИВО: Франція тоді вважалася дуже слабкою державою з хріновою армією, хлипкою економікою та розділеним за релігією та мовами населенням. Тому сусідні імперії готувалися не до оборони від Французів, а до швидкого нападу, взяття Парижу та повернення Короля. (Якби хтось прокрутив їм кадри з майбутніх Європейських походів французької армії років за десять, вони б мабуть довго ржали).

Отож нічтоже сумняшеся сусідні імперії почали готуватися до вторгнення. Вони підкуповували шпигунів в Парижі, фінансували всі можливі заворушення в провінціях. За намірами, прикордонні французи мали самі внести на своїх руках окупантів та з словами „Прости Людовікович, ти був правий” піддатися під Короля.

Але сталося не як гадалося. Уряд дворян-фельянів традиційно недооцінював зовнішню погрозу. А також хріново боровся проти внутрішньої контрреволюції. Справа дійшла до того, що НА ДРУГИЙ РІК революції прибічники короля – роялісти та орлеаністи – запланували та мало не здійснили заколот.

Вони настільки були вже впевнені та схопили бога за бороду, що навіть не дочекалися вторгнення окупантів – мабуть, не хотіли ділитися виграшем з чужинцями. Але в них сталася катастрофа на ім’я Варенн. Не в міру свідомий та пильний міліціонер при перших формальних ознаках зради арештував Короля (який хотів втекти до повстанців).

Після того народ почав виходити на вулиці та карати зрадників. Саме тоді тільки нагла смерть зберегла депутата-зрадника Мірабо від суду або самосуду.

Але фельяни що були у влади, спробували припинити народний гнів. Бо насправді псевдо-революційні „еліти” дворян були плоть від плоті та кров від крові своїх „опонентів” - зрадників. Бо були теж дворяни та теж планували і далі жити за рахунок буржуа і народу.

І от сталася катастрофа – акурат на ДРУГУ РІЧНИЦЮ революції. Вона отримала назву МАРСОВО ПОЛЕ. Фельяни, ці нібито революціонери, які ледь не втратили владу та знову отримали її від повсталого народу, надумали загнати народ назад в стойла.
17 липня 1791 року народна демонстрація (яка домагалася суду над „непідсудним” Королем) була розстріляна пушками.

Після того уряд втратив будь-яку легітимність, парламент було розпущено і місяця зо два, у вересні 1791, запроваджено нову, демократичну Конституцію.

Новий парламент був навпіл буржуазним, навпіл дворянським. Перших презентувала купа партій (Кордильєри, монтаньяри, жирондисти; вперше з’явилися якобінці); других – „відмита” партія фельянів. Між ними почалися сварки.

Цього разу вороги – а то були занепокоєні імперії – вирішили не чекати а напасти. 20 квітня 1792 – революція йшла ВЖЕ ТРЕТІЙ РІК – Австрія та Прусія почали вторгнення. Росія профінансувала кампанію, але участі не брала.
Аби якось замаскувати інтервенцію, наперед були виставлені не чисельні загони „емігрантів” – людей яких розшукували за кримінальні злочини зроблені ще за Короля.

Уряд фельянів не міг гарно воювати. Армія їх погано слухала, багато генералів потай або явно співчували інтервентам. Народ вимагав зробити нові отряди добровольців – фельяни не робили цього бо боялися (і слушно) що потім ці отряди вдарять по їхньому урядові.

Перші невдачі – неготовність до війни та анархія в армії – призвели до відставки фельянів (і більше ми про них навіть не почуємо, бо перші „герої революції” були нікчемами і ніколи себе більш не проявили).

Новий уряд – перший справді буржуазний – очолили жирондисти. Це були видатні популісти, вони гарно відчували настрої народу та мали намір опиратися саме на його настрої. Жирондисти випустили звернення „Батьківщина в небезпеці!”. Народ почав співати щойно написану „Марсельєзу”.

Молода людина, майбутній дипломат Талейран тоді поржав з реваншистів такою фразою: „Вони нічого не забули та нічого не навчилися”. Він був правий – голова окупантів такий собі Герцог Брауншвейг як дурень оприлюднив лист до Короля (який вже був під фактичним арештом) переходити до наступаючих.

Після того народ просто „порвав” свого Короля. Відмазки вже не катіли, а уряд жирондистів не бачив сенсу захищати його від власного народу.
10 серпня у Франції було нарешті проголошено РЕСПУБЛІКУ. Тоді це був вкрай радикальний устрій – фактично він був тільки у Швейцарії та Америці, найпрогресивніших країнах того часу.

Після того до відкритих ворогів Франції приєдналася не тільки Росія. Демократичні Англія та Нідерланди, які деякий час симпатизували французьким подіям, все ж таки були монархіями – тому Франція опинилася у повному ворожому колі.

Здавалося, що тепер у Франції немає іншого вибору як здатися – „неможливо воювати одному проти всіх!” казали злорадні контрреволюціонери.

Але народ Франції обрав інший варіант. На подив та несподіванку ВСІХ, Франція почала перемагати – і вирішила наступати на сусідів, аби народ за народом визвільняти народи від імператорів.
Війська французів захопили всю Європу, встановили власні режими у всіх країнах окрім Англії та Росії. Добралися навіть до Єгипту – але то була вже воєнна історія...

Далі у Франції перебували при владі:
- жирондисти які почали наступ та підняли народ
- якобінці які провели радикальні реформи та запровадили терор
- термідоріанці які знову зосередилися на зовнішніх наступах на сусідів
- директорія яка намагалася підняти економику та невдало
- консули які почали блискучі реформи
- імператор Наполеон Бонапарт

Коли вся нажахана Європа після 20-річних спроб нарешті розгромила Францію, „білі” емігранти повернулися до влади. Навіть Короля поновили – рідного брата загиблого. Але тоді феодальні порядки були вже вщент зруйновані, і дворянська влада так і не змогла повернути історію вспять.
Франція внаслідок революції на ціле століття стала наймогутнішою та найпрогресивнішою державою Європи. Може, й світу, бо Америка від неї відставала.

Після революції французькі етнічні групи утворили єдину Французьку Націю. За правління короля та дворян провінційні, культурні, мовні розбіжності навмисно підтримувалися, аби зафіксувати невід’ємність прав баронів та герцогів на володіння землями та людьми.
Офіційна французька мова до революції використовувалася для судів та інших канцелярських справ, через що була заповнена канцлярізмами, заїмствуваннями з інших мов (англійська та німецька вважалися чомусь „прогресивнішими”), старовинними латинізмами.
Не доживши до революції, гуманіст Руссо з обуренням писав: „Мені здається, що чиновники навмисно паплюжать французьку, щоб громадянин їх ніколи не розумів. В канцелярській мові мало змісту, мало голосних звуків, це якась гортанна скороговірка, навчатися якої треба кілька років”.
Після революції мовне питання відпало, бо вожді сходу та заходу, півдня та півночі користувалися народними говірками, з яких протягом життя „наполеонівського” покоління повстала дивна, гарна та вкрай оригінальна ново-французька. Вже на початку нового століття французькою почали захоплюватися в інших країнах, а в Росії серед дворян стало модним хизуватися незнанням російської на користь французькій. Десяткі письменників-фундаторів зробили її мовою літературного бомонду, передової журналістики та науки.

Релігійні роздраї французів (католики-ватиканці, католики-авіньонці, галлікани, гугеноти) були подолані ... шляхом фатальних помилок уряду. Спочатку революціонери спробували, відокремивши церву від держави, зробити єдину „нову католицьку” церкву. Потім зрівняли в правах всі церкви. Потім – заборонили церкви взагалі та ввели атеїзм. Далі, ввели культ „Верховного Божества”, яке швидко перейменували на „Вищий Розум”. За 20 років таких експериментів релігійно-церковна ідентичність французьких провінцій була геть зруйнована, і вже за Наполеона ніхто тим питанням не переймався.