07/17/2006 | Д.ю.н., проф. В.П.Колісник, к.ю.н., доц. Ф.В.Веніславський, к.ю.

1. Правові основи та процедури формування, а також припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, визначено Конституцією України (стаття 83) та Регламентом Верховної Ради України (глава 12). Відповідно до частини 6 статті 83 Конституції України, коаліція депутатських фракцій має формуватися «за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій».
Відповідно до частини 1 статті 61 Регламенту Верховної Ради України, «Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді (далі – коаліція) – це добровільне об’єднання депутатських фракцій, яке формується у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій. До складу коаліції входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Коаліція формується депутатськими фракціями, утвореними в порядку, встановленому цим Регламентом (ч.2. ст.61 Регламенту). Тобто суб’єктами формування коаліції депутатських фракцій є саме депутатські фракції, а не окремі народні депутати України (частина 6 статті 83 Конституції України).
Яким чином приймається рішення самою депутатською фракцією щодо входження до коаліції нормативно не визначено. Разом з тим, оскільки фракцію утворює політична партія (виборчий блок політичних партій), які за результатами виборів отримали депутатські мандати, це питання має вирішуватися відповідно до Закону України «Про політичні партії». Виходячи з принципів демократизму та рівноправності членів політичної партії, які закріплені в даному Законі, рішення про входження тієї чи іншої фракції до коаліції повинно бути ухвалено більшістю народних депутатів, що входять до відповідної фракції.
Відповідно до Регламенту, у коаліційній угоді фіксуються узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї коаліції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається політична спрямованість і принципи діяльності коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльності. До коаліційної угоди додаються списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів. Списки членів депутатських фракцій є невід’ємною складовою коаліційної угоди.
Разом з тим, текст Угоди про створення Антикризової коаліції у Верховній Ради України V скликання між Фракцією Партії регіонів, Фракцією Соціалістичної партії України та Фракцією Комуністичної партії України свідчить, що окрім народних депутатів, які є членами цих фракцій, зазначену коаліційну угоду підписали окремі народні депутати, які входять до фракцій політичної партії «Наша Україна» та виборчого блоку Юлії Тимошенко.
Викладені положення Регламенту Верховної Ради України дають підстави стверджувати, що підписи народних депутатів від тих фракцій, які не ухвалили рішення про входження до Антикризової коаліції мають визнаватися недійсними, а процедуру створення цієї коаліції слід визнати такою, що суперечить нормативно встановленому порядку. Крім того, участь народного депутата у діяльності коаліції депутатських фракцій, щодо входження до якої не було відповідного рішення його фракції, суперечить головній ідеї, закладеній у п. 6 ч. 2 ст.81 Конституції України. Зазначений пункт слід розуміти так, що народний депутат не може не увійти до складу фракції тієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за списком якої його було обрано, а також не може самостійно вийти із складу фракції політичної партії (виборчого блоку політичних партій). Тому, народний депутат, поставивши свій підпис під угодою про створення коаліції, щодо входження до якої не було рішення його фракції, фактично заявив про свій вихід зі складу фракції. Отже виникли фактичні підстави для дострокового припинення повноважень такого народного депутата України.

2. Відповідно до частини 2 статті 65 Регламенту Депутатська фракція має право в будь-який час вийти зі складу коаліції, попередивши про це письмовою заявою керівників інших депутатських фракцій, які входять до коаліції, не менше ніж за десять днів до дати виходу. Протягом зазначеного строку така депутатська фракція в будь-який час має право в письмовій формі відкликати свою заяву. Якщо депутатська фракція не відкликала своєї заяви, головуючий на першому після закінчення десятиденного строку пленарному засіданні оголошує про вихід депутатської фракції з коаліції.
Аналіз політико-правових умов створення Коаліції демократичних сил та фактичних обставин припинення її діяльності, а також процесу формування Антикризової коаліції у Верховній Раді України дозволяє зробити висновок про те, що мали місце суттєві порушення зазначених вище вимог Регламенту Верховної Ради України. Так, фракція Соціалістичної партії України, яка 22 червня 2006 року разом з фракціями політичної партії «Наша Україна» та виборчого блоку Юлії Тимошенко підписала Угоду про утворення Коаліції демократичних сил, вирішивши вийти з цієї коаліції, повинна була: 1) не пізніше як за десять днів повідомити про це лідерів інших фракцій, які підписали Угоду; 2) після закінчення зазначеного терміну вимагати від головуючого на першому після закінчення цього строку пленарному засіданні оголосити про вихід своєї фракції з такої коаліції. Лише після дотримання такої процедури франція Соціалістичної партії України мала право ухвалити рішення про свою участь у формуванні іншої коаліції. Цю імперативну вимогу Регламенту Верховної Ради України фракцією Соціалістичної партії України було порушено, оскільки її представники фактично одночасно заявили про вихід з Коаліції демократичних сил та про входження до складу Антикризової коаліції, що стало повною та очевидною несподіванкою для інших учасників Демократичної коаліції.
Таким чином, зазначені порушення вимог Регламенту Верховної Ради України дають усі підстави для висновку про порушення порядку створення Антикризової коаліції, а отже і щодо її нелегітимності та, як наслідок, нелегітимності усіх її дій та рішень, насамперед рішення про внесення пропозиції Президенту України щодо висунення кандидатури В. Ф. Януковича на посаду Прем’єр-міністра України.

3. Стосовно заяв деяких політиків (зокрема, О. О. Мороза, А. І. Мартинюка) про те, що уряд не знаходиться у відставці зазначаємо наступне. Виходячи із тлумачення Конституції України, практики діяльності урядів держав світу та здорового глузду можливо лише два стани уряду: або він виконує свої повноваження на постійній основі, або виконує такі повноваження тимчасово, перебуваючи у відставці, до сформування нового уряду. Іншого стану уряду в світовій практиці не має, та й не може бути. Виходячи із цього, уряд, склавши повноваження перед новообраною Верховною Радою України, продовжує тимчасово виконувати свої повноваження, знаходячись у відставці. Така тимчасовість не може перевищувати шестидесятиденного терміну. Адже в іншому випадку втрачається сенс існування конституційної норми, закріпленої у п.2 ч.2 ст. 90 Конституції України, оскільки інше розуміння цієї норми дозволить новообраній Верховній Раді України протягом тривалого часу не здійснювати формування уряду і не нести ніякої відповідальності за таку бездіяльність. А уряд зможе тимчасово виконувати свої повноваження протягом 6 місяців, року чи навіть усього терміну повноважень парламенту.
Більш того, навіть якщо припустити, що складення урядом повноважень перед новообраною Верховною Радою України не є відставкою уряду, то у цьому випадку слід враховувати, що ще 10 січня 2006 року очолюваний Ю. Єхануровим уряд був відправлений у відставку Верховною Радою України попереднього скликання (хоча конституційність такого рішення парламенту викликає значні сумніви, формально воно є чинним).
Тому у Верховної Ради України V скликання обов’язок сформувати уряд виник з моменту набуття нею повноважень, тобто з дня відкриття першої сесії та приведення народних депутатів до присяги. А, відповідно, у Президента України право розпустити парламент виникне через 60 днів після відкриття першої сесії, тобто 25 липня 2006 року.
P.S. Для конституційно-правового аналізу ситуації, що склалася, важливим є ще один аспект. Сенс політичної реформи полягав передусім у тому, щоб посилити відповідальність парламенту і уряду за стан справ у державі. Разом з тим, з огляду на те, що обидві коаліції (й Коаліції демократичних сил, й Антикризова коаліція) створювалися або дуже мляво («як мокре горить»), або з численними порушеннями, можна стверджувати, що парламентарі наочно продемонстрували свою повну безвідповідальність, недалекоглядність, надмірну амбіційність, непослідовність, безпринципність та безпорадність. Намагаючись перш за все задовольнити надмірні власні амбіції, вони забули про долю країни. Досвід роботи українських парламентарів останніх місяців дозволяє передбачити, що утворення штучних коаліцій може продовжитися, але навряд чи це сприятиме подоланню системної кризи, яка охопила різні сфери українського суспільства. Корупція, сумнозвісні «відкати», зловживання з ПДВ, купівля-продаж посад, імітація тендерів та інші негативні явища набули небувалого поширення в останні десять-дванадцять років за часів правління тих політиків, які тепер з розумним виразом обличчя повчають інших, як саме потрібно «керувати» країною, що жити, мовляв, потрібно зовсім «не так», або хизуються так званою «стабільністю». Продовжуються вказані негаразди й у теперішній час, незважаючи на численні обіцянки (на думку деяких експертів, наприклад, купівля-продаж посад продовжується й по сьогодні навіть у деяких правоохоронних органах, хоча їхні керівники й відмовляються у досить категоричній формі вірити в це. Подолати негативні явища обіцяли і під час виборчих кампаній 2004 та 2006 років, а також і перші «коаліціянти» й другі. Але неважко спрогнозувати, що у разі, якщо, скажімо, через певний час (півроку, рік) діяльність уряду, створеного коаліцією, буде визнано незадовільною, то й відповідати за це ніхто не буде. Особливо, якщо коаліція депутатських фракцій виявиться надмірно широкою, бо тоді, імітуючи якесь переформатування коаліції, вона знову залишиться при владі та формуватиме «новий» уряд. Ото і вся відповідальність. І жодних формальних підстав для того, щоб доручити формування уряду новій коаліції не буде.
Отже, політична реформа – це лише така собі «ширма», яка дозволяє спритникам на кшталт лідера соціалістів залишатися при владі та задовольняти власні амбіції. Саме недолуга політична реформа дозволила керівнику тієї політичної сили, яка набрала лише трішки більше шести відсотків голосів виборців та отримала лише четверте місце з п’яти партій та блоків, що подолали на парламентських виборах 3-відсотковий бар’єр, за рахунок тонкої політичної гри та нехтування елементарними демократичними засадами політичної діяльності, очолити парламент. До речі така поведінка не викликала ні засудження, ні навіть чітко висловленого обурення з боку переважної більшості політиків. Це також свідчить про безвідповідальне ставлення сучасного українського політикуму до нагальних проблем розвитку і держави, і суспільства