07/18/2006 | pidsniznyk

Коли оце мене кличуть на майдан, я собі пригадую сцену із фільмуКустуріци „Життя це є диво”, коли тато Лука, приходить у відчаї до капітана Алексича й просить, щоб той взяв його до війська замість полоненого сина. В іншому разі, погрожує самогубством. У відповідь Алексич видає порцію житейського любомудрія: Самогубством,- питає він,- так може вчинити навіть телепень. А от жити...

Відмову у зарахуванні до війська капітан пояснює просто: це не твоя особиста війна... Це чужа війна... Це війна виродків... Не твоя і не моя.

Саме такою ця „війна” виглядає з української провінції,- війною виродків. Десь там, глибоко в душі я дякую Морозу за його „зраду”. Тепер можна багато почути про соцпартійного монстра, верхівка якого була практично недоступною для низів, і тільки вказувала перстом у потрібному керунку. Я запитую себе: а чим власне відрізняється по суті своїй люба українська партія? Верхівка якої партії не зажралася? Не скурвилася? І коли востаннє у якоїсь партії помінявся лідер? Змінюються лише партії. Знецінюються ідеології, що їх ці партії нібито презентують.

Бачу по телевізорі голову „революційної ПОРИ” Каськіва. Він досі на її чолі. Я бачу, що змінилося у ПОРІ за останні пів року, він ще більше розкабанів.

Слово „зрада”, що повисло у гарячому літньому повітрі складається з тисяч маленьких зрад-ударів. Дають – бери, бють – тікай. Щось відмінне, ніж тримати удар. Зрада – це дозволити вільно обиратися злодіям, тиснути їм руку, спиратися на їхній авторитет. Хоча існують інші різновиди зради, не якісь особливі, що виникли за теперішньої ситуації. Наприклад, усім відома перевага групових інтересів над суспільними.

Мені згадується сьогодні Володимир Антонович і його слова, що шляхта нікуди не має права вести народ чи загадувати на майбутнє, поки не зробить усе для народньої освіти й добробуту. В цьому ключі обурливо поводять себе журналісти. Мовляв, назріли вже зміни до Конституції, от і освіта в нас майже цілком платна, а в Конституції записано – безплатна. Ось де, даруйте, пес насрав. Українські студенти замість того аби боротися за безоплатну освіту, за якість цієї освіти, тобто за конкретні речі, можуть підтримувати лише „ідеї і цінности майдану”. І завжди так, і саме у такій послідовності, і ніколи конкретно, які саме ідеї, і які власне цінности. Коли би ми говорили: людяність, людяність, людяність.., а потім розкривали, про що ж власне йдеться, у кому ж вона людяність – покажіть(!!!), і добивалися її.

Невігластво по-українськи, це НЕ існуючий стан речей, це тимчасова нездатність суспільної організації вказати йому на двері, або дати йому під хвіст, щоб у хаті не гадив.

Іще одна важлива річ, що не можу її тут оминути. У Лесі Українки є:

Хто визволиться сам – той буде вільний, Хто визволить кого – в неволю візьме.