07/18/2006 | Oleh

За що боролись?

(«Гомін України»). — Журналістка Яна Вікторович недавно писала, що «Ще рік тому здавалося, що Партія реґіонів розбита вщент і відновленню не підлягає. Віктор Янукович сидів в опозиції як миша під віником, Борис Колесников «мотав строк» у СІЗО. Ринат Ахметов «відпочивав» у Монако, а Євген Кушнарьов від думки про наручники за сепаратизм лежав у лікарні з гіпертонічним кризом».
Нині, після т. зв. коаліційного перевороту, спричиненого черговим провалом коаліції «помаранчевих», Партія реґіонів, Соціялістична партія і Комуністична партія своєю «антикризовою коаліцією» практично диктують внутрішньо-політичну ситуацію в Україні. Отже, що сталося за ці півтора року з «помаранчевою» владною командою?
На цю тему уже дуже багато сказано і написано, що, в основному, зводиться до наступного: дефіцит професійности; внутрішня гризня за владні позиції і партійно-особисті інтереси, які вкотре взяли верх над національними і державними; «ліберальна» нерішучість, невизначеність і розгубленість Віктора Ющенка-президента держави підсилені його схильністю до «кумівства і фаворитизму» в колі свого оточення «любих друзів» — що, у свою чергу, й призвело до стрімкого падіння авторитету і поваги до самого інституту президентства.
Ці фактори поєднані з розбіжностями між обіцянками даними на Майдані і дійсністю — дальша невгамованість корупції, невирішені соціяльно-економічні і гуманітарні питання, розгул проросійського сепаратизму і антидержавної діяльности п’ятих колон за кремлівським сценарієм, дальше послаблення безпеки держави і, врешті, неспроможність Віктора Ющенка по-президентськи наводити порядок там, де треба — скріпили загрозливі тенденції некерованости державою. Вершком кризи влади стала інсценізована хвиля російськомовного реґіонального сепаратизму та зірвання буквально російською аґентурою і кучкою місцевих п’ятиколонників міжнародніх військових навчань в Україні. А це відбулося, на сором для держави, без жодної рішучої протидії зі сторони центральної влади. На щось такого не дозволила б жодна, навіть з найбільш демократичних, держав світу.
Внутрішня криза влади, у свою чергу, уже відчутно позначилася на образі України у світі, невтралізуючи до великої міри досягнуті українським народом здобутки у Помаранчевій революції і успіхи нової влади у зовнішньо-політичній сфері.
Названі тут факти годі скривати. Про них уже шквально заявляють зі сумом друзі, а з радістю недруги і вороги незалежної України. Заговорили також і світові засоби масової інформації.
«Зношування» внутрішньої ситуації в державі найгірше позначилося у парляментських виборах на партії влади «Нашій Україні» і роздріблених національно-демократичних партійках. Фактично переможцями стали Партія реґіонів і Бльок Юлії Тимошенко, а коаліційними маклерами — соціялістична і комуністична партії.
Засвоївши лекції роз’єднання і нову ситуацію, зумовлену результатами березневих виборів, оптимальною розв’язкою для добра і єдности держави було б, зразу після виборів, поновити «помаранчеву коаліцію» з «контрольними уділами» у ВРУ. Але тепер уже з участю Партії реґіонів за умов дотримання реґіоналами чітких домовлень у сфері зовнішньої і внутрішньої політики, соціяльно-економічних і гуманітарних питань, посадових осіб і відсторонення від влади комуністів. На жаль, «помаранчева» коаліція не стала дійсністю через продовження попередніх внутрішніх чварів, а тепер ще й боротьбу за прем’єрство і ключові посади у парляменті. У висліді, при помочі СПУ (в заміну за головування у ВР Олександра Мороза) ініціятиву перехопила Партія реґіонів, влаштувавши т. зв. коаліційний переворот, маючи тепер можливість диктувати свої умови ізольованим президентові Вікторові Ющенкові і «Нашій Україні».
На сьогодні — 17 липня —президент і «Наша Україна» мають такі невтішні можливості дії: 1) розпуск президентом ВРУ і нові вибори (неправдоподібно); 2) приєднання «Нашої України» до Бльоку Юлії Тимошенко в опозиції у діючій ВРУ (неправдоподібно); 3) введення В. Ющенком прямого президентського правління (неправдоподібно) і 4) приєднання «Нашої України» до «антикризоковї коаліції» намагаючись вирвати взаміну від нових партнерів певні концесії в управлінні державою (найбільш правдоподібно).
Судячи за змістом Заяви президента України щодо ситуації в парляменті 15. 07. 2006 р. виглядає, що президент дистанціюється від міжпартійної анархії погрожуючи розпуском ВРУ. Це вселяє надію, що, врешті, президент усвідомлює загрозливу ситуацію до якої скотили Україну її «державці».
Тим часом український народ, перемогу якого у Помаранчевій революції буквально розбазарила нова-стара команда зарозумілих, ароґантних і корисливих невдах від політики, запитує: за що боролись?
Відповідь може бути лиш одна: боролись за Україну.
Незворотні політично-соціяльні переміни в народі, які створилися у горнилі Майдану, посіяли здорове зерно наступних революційних зрушень — тим разом уже синьо-жовтих і червоно-чорних.