07/19/2006 | Skapirus

Шульман надіслав на мило Майдану з проханням розмістити в статтях. Не поставив, оскільки замість політики об"єднання здорових сил з БЮТ та НСНУ Шульман знов відбілює БЮТ та ллє традиційний бруд "голубих" на НСНУ, чим вчергове наступає на наш національний інструмент для згрібання сіна.

Якщо хочете, переконайте мене, що стаття корисна і їй місце на стартовій сайту.

---

Леонід Шульман: Чи насмілиться п. Президент розпустити Верховну раду?

Читаючи газети та Інтернет-видання, легко побачити, що БЮТ та, частково, “Наша Україна” зацікавлені в повторних виборах до Верховної ради. Саме під таким гаслом виступають на Майдані і в наметах БЮТ, ПОРА та УНП. Партії “антикризової коаліції”, насамперед Реґіони – рішуче проти. І ось що впадає в око. Противники переобрання ВР на всі лади лякають Президента та всіх інших прогнозом результатів переобрання ВР. Знов пішли в хід рейтинґи та соціологічні дослідження, згідно з якими в новообраній Верховній раді більше половини місць отримала б Партія Реґіонів. Чи не дивно? Здається ПР повинна була б одностайно підтримати ідею розпуску парламенту і перевиборів, оскільки за проґнозами вона мала б абсолютну більшість, а залучивши, наприклад, олігархічне крило “Нашої України”,– конституційну більшість. Чому ж ви, Реґіони, проти перевиборів? Чи не парадокс?

Відповідь дуже проста. Як показали останні вибори, рейтинґи та соцдослідження є примітивним засобом зомбування населення. Схильні до конформізму люди, а таких є чимало, голосуватимуть “як усі”, тобто за заздалегідь оголошеними рейтинґами. Що проґнозувалося на попередніх виборах? Реґіонам – 40-45% голосів. Вийшло 32%. На друге місце ставили “Нашу Україну”. Посіла третє. На третє місце виводили різні партії, в тому числі блок Литвина. Взагалі не здолав бар’єр. На четверте місце здебільшого ставили БЮТ і “давали” йому 9-10% голосів. Вийшло 22%.

Якщо логічно проекстраполювати ці соціологічні помилки, можна зрозуміти, чому реґіонери проти перевиборів. Вони знають, що результат буде зовсім інший. Не виключено, що БЮТ набере вдвічі більше, ніж зараз проґнозують соціологи. Тобто не 18-20%, а 40-50%. Коли ж БЮТ зуміє порозумітися з частиною “Нашої України”, партією ПОРА та УНП Костенка, то може й більше половини. Комуністи можливо втратять свій електорат, бо антикапіталістичні ветерани віддадуть свої голоси Вітренко. Щодо соціалістів, то основна маса цієї партії не розуміє зрадницького вчинку Мороза. Якщо Вінський, Луценко та їх прибічники створять нову соціалістичну партію (наприклад, партію демократичного соціалізму), то до новоствореної партії перейдуть і соціалісти, і їх електорат. Не потрапить до ВР тільки зрадницька верхівка СПУ на чолі з Морозом.

На сайті Майдан якийсь дописувач виправдовував Мороза за зраду канівської четвірки. Мовляв, Мороз зашкодив приходу до влади ґенерала КДБ Марчука. Молодець Мороз! А те, що своїм вчинком він забезпечив перемогу Кучми, ми маємо забути. А про те, що п. Кучма, колишній гґенеральний директор найбільшого ракетного заводу обов’язково, за посадою, був довіреною персоною не тільки КДБ, а й ГРУ (військової розвідки) і оборонного відділу ЦК КПРС, ми повинні просто не знати. “Ґенерал” від військово-промислового комплексу певно кращий за ґенерала КДБ.

Чому ж вагається п. Президент? Подивимося, що лежить на шальках політичних терезів. Якщо Президент розпускає парламент і призначає нові вибори, то це сподобається далеко не всім нашоукраїнцям. Вони розуміють, що перевибори ВР принесуть успіх небажаному для них лідеру – Юлії Тимошенко. Такий результат не до вподоби і самому Вікторові Андрійовичу. Є ще один важливий аспект. Під загрозою опиняться грошові потоки, які виникли за допомогою “РосУкрЕнерго”. Ніхто офіційно не знає, куди кінець-кінцем потрапляють ці гроші. Фірташ? А хто ще? Обіцянка ЮВ переглянути газові угоди Івченко-Плачкова з Росією – пряма загроза збагаченню “любих друзів”.

Ще більше загрожує “любим друзям” намір Тимошенко деолігархізувати Україну. “Любі друзі” бояться втратити прихватизовану, тобто вкрадену державну власність. Загроза ренаціоналізації підприємств з їх можливою подальшою реприватизацією (повторним продажем) вважається настільки небезпечною, що любі друзі готові на все, аби не допустити Тимошенко до влади.

Для зовнішнього спостерігача все це камуфлюється під ідеологічні розбіжності.
Бачте, “Наша Україна” стоїть на позиції ліберальної вільно-ринкової економіки з повним відстороненням держави від економіки у відповідності з рекомендаціями міжнародних ґлобалізаторських інституцій: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ) та Світової організації торгівлі (СОТ), куди Україна хоче вступити. Щодо БЮТ, то цей блок проголосив ідеологію солідаризму, тобто соціальної справедливості, яка досягається розумною реґуляторною політикою держави. “Яка ганебна неринковість!”,– кажуть ринкові фундаменталісти.

Приміть холодний душ, панове ринкові фундаменталісти, прихильники ліберальної економіки типу тетчеризму! Видавничий дім “Києво-Могилянська академія” видав у 2003 р. в українському перекладі книгу лауреата Нобелівської премії з економіки Джозефа Стіґліца “Ґлобалізація та її тягар”. Автор багато років працював на високих посадах в Світовому банку та адміністрації президента Клінтона. Автор переконливо доводить згубність ліберальної економіки для країн, що розвиваються. Вся лібералізація та відчинення ринків для ґлобального бізнесу мають наслідком руйнацію національних економік. Багаті стають ще багатшими, а бідні – ще біднішими.

Доґматична віра у доцільність та позитивний ефект від автоматичної ринкової самореґуляції економіки суперечить відомому факту. Найбільшого економічного успіху досягли країни, які не виконували настанов ґлобалізаторів: Білорусь, Китай, нові індустріальні країни Азії. Головний висновок, до якого підводить читача професор Дж.Стіґліц – справедливість твердження Кейнса про принципову нестабільність вільноринкової економіки, а відтак необхідність її державного реґулювання.

Ми можемо щодня побачити на маленькому прикладі справедливість цієї тези. Я помітив, що на моїх очах у Києві протягом багатьох років ринкових реформ зачиняються одна за одною крамниці, в які я раніше час від часу заходив і купував різні товари: харчі, канцтовари, побутову техніку. В цих магазинах і кафе завжди було людно. Після закриття і ремонту в їх приміщеннях відкривається торгівля товарами, в яких я не відчуваю потреби: італійські меблі, іспанська сантехніка, імпортні фарби, паркет, мобільні телефони на кожному кроці, наддорогий імпортний одяг чи взуття тощо. Покупців у цих магазинах практично немає. Час від часу вони банкрутують. Знов ремонт. Знов торгівля непотрібним товаром. Наприклад, на розі вул. Саксаганського та Паньківської було кафе “Сніжок”, в якому можна було замовити морозиво, каву та тістечка. У залі завжди було багато молоді. Зараз там розкішна “Тропша студія”, де клієнту пропонують товари для інтер’єру. Торгівельний зал порожній. Припинили своє існування овочеві та молочні крамниці. Згорнута мережа книгарень. Ось так працює проти національних інтересів вільно-ринкова економіка.

У згаданій вище книзі Дж. Стігліц арґументовано доводить згубність рекомендацій ґлобалізаторів (повна приватизація, відсторонення держави від економіки, зменшення державних витрат, бездефіцитний бюджет, відкриття свого економічного простору для іноземних товарів та капіталів...) і підкреслює ефективність кейнсіанської рекомендації щодо збільшення державних витрат з метою стимуляції зайнятості і попиту, а відтак і виробництва. Історія доводить, що впровадження ґлобалізаторських рекомендацій завжди мало наслідком суворі економічні кризи (згадаємо Азію та Латинську Америку), а країни, які долали кризи, фактично втілювали в життя механізми кейнсіанської економіки. Добрий приклад для запозичення – перехід латино-американських країн, зруйнованих ринковим фундаменталізмом, від ліберальної до регульованої економіки з індустріалізацією та розвитком під проводом і за сприяння держав. Там виявилися невмираючими ідеї солідаризму, впроваджені свого часу в Арґентіні Пероном.

Маємо парадокс. Більшість критиків ґлобалізму належить до лівого табору. Саме ліві складають більшу частину протестантів проти глобалізації. В Україні це – Н.Вітренко та комуністи. Ліва критика викликає в багатьох відразу і це шкодить їм усвідомити реальне становище. Тим більш цінною є критика ринкового фундаменталізму та глобалізації з правого політичного флангу. Сам термін “ринковий фундаменталізм” впровадив відомий фінансист Дж. Сорос у книзі “Критика ґлобального капіталізму”. Не тільки Дж. Стіґліц, але чимало інших американських та європейських видатних економістів, в тому числі Нобелівських лауреатів з економіки (напр., Джеймс Тобін, Кеннет Ерроу, Лоуренс Кляйн, Василь Леонт’єв, Дуглас Норт) виступали проти ринкових реформ в країнах з перехідною економікою за рецептами ґлобалізаторів.

Більшість нашоукраїнців і особисто п. Президент – прихильники ліберальної економічної моделі. Вони орієнтуються на рекомендації ринкових фундаменталістів на зразок Андерса Ослунда, який зазнав провалу у солідаристській Швеції і був змушений переїхати до США. Ослунд свого часу доклав зусиль для зруйнування економіки Росії, а зараз у складі колективу під назвою “Блакитна стрічка” дає безграмотні руйнівні рекомендації українському керівництву. Є ринкові фундаменталісти й у оточенні Юлії Тимошенко, але вона сама неодноразово висловлювалася на користь солідаризму. Таким чином, на одній шальці – ринковий фундаменталізм, на іншій – солідаризм Тимошенко, вкрай небажаний для оточення Президента. Звідси небажання п. Президента розпускати Парламент задля перемоги солідаристів.

До яких інших стратеґій може вдатися Президент, якщо він не наважиться розпустити Верховну раду? Перша стратеґія – альянс з Реґіонами, тобто омріяна нашоукраїнськими олігархами широка коаліція. Може на декого й подіє гасло об’єднання Сходу і Заходу, яким будуть виправдовуватися нашоукраїнці, але для більшості електорату не існує цього протистояння. Людям ближче питання матеріальної забезпеченості. Зростання цін і тарифів їх хвилює більше за проблему державності російської мови. Що отримає президентська команда? Посади та гроші. Ґарантії недоторканості прихватизованого майна. Правда, їх можуть змусити “поділитися” з донецькими шляхом “добровільного” продажу пакетів акцій.

А що вона втратить? Довіру виборців. Це означатиме, що на наступних виборах (і президентських, і парламентських) може програти і сам Віктор Андрійович і його партія. Може статися так, що до президентських виборів справа взагалі не дійде. Варто широкій коаліції отримати конституційну більшість, і посаду повноважного Президента буде скасовано. Натомість Верховна рада обиратиме президента з єдиною функцією – приймати вірчі грамоти в дипломатів. На парламентських виборах нашоукраїнці втратять націонал-демократичний електорат (він перейде до БЮТ). Електорат олігархічний перейде до Реґіонів.

Є ще один можливий сценарій розвитку подій. Президент вносить до ВР кандидатуру Януковича на посаду голови уряду. “Наша Україна” переходить до опозиції. Разом з БЮТ опозиціонери зосереджуються на тому, щоб не допустити небажаних змін Конституції, тобто впровадження федералізму, державності російської мови, ліквідації повноважень Президента. Ще один фронт боротьби опозиції – газотранспортна мережа, на яку зазіхає Росія. Об’єднана опозиція (БЮТ та НУ) може в слушний момент домогтися перевиборів Верховної ради шляхом добровільної відставки 150 депутатів. Такий варіант гірше, ніж розпуск парламенту сьогодні, бо про українським силам доведеться боротися проти потужного адмінресурсу правлячих антиукраїнських сил. Перебіг подій показує, що цей варіант найймовірніший.

Ще ніколи після 1991 р. Україна не стояла перед такою загрозою втрати державності і перетворення на маріонеткове утворення під керуванням Кремля. Побажаю про українським силам перемогти в цій нелегкій боротьби.

19 липня 2006 р.