07/23/2006 | Богдан Червак

Утворення парламентської більшості за участю Партії регіонів, СПУ та КПУ, або так званої “антикризової коаліції” може означати лише одне: Українська революція, що розпочалася у листопаді 2004 року звершилася поразкою. Із цим твердженням поки що не можуть змиритися “революціонери”, які внаслідок революційних подій опинилися на високих державних посадах. Із цим не хочуть миритися мільйони громадян, безпосередніх учасників революції. Але будь-який інший висновок, погодьмося, буде нещирий, а головне – неадекватний реальному стану в країні.

Очевидно, що основну провину за те, що сталося в державі має взяти на себе герой Помаранчевої революції – Президент України Віктор Ющенко. Глава держави уже жорстоко розплачується за власні “гріхи”. Останні соціологічні дослідження засвідчують, що його рейтинг упав до небезпечно низької межі. Лише вісім відсотків громадян підтримують чинного Президента, натомість понад тридцять віддають свої симпатії його антиподу – лідеру Партії регіонів Віктору Януковичу. Проте, не лише соціологічні дослідження ілюструють розпач від поразки революції. Будь-який оптимізм вбиває ймовірна перспектива країни та її громадян. Фактично, держава стала на “білоруський шлях” розвитку, головними ознаками якого у зовнішній політиці є демонтаж євроатлантичних устремлінь, відповідно – повернення у фарватер зовнішньої політики Росії; у внутрішній – дискредитація національної ідеї та утвердження “радянських” цінностей та способу життя.

Президент Ющенко, цілком слушно апелює до Конституції України, тих її положень, які внаслідок конституційної реформи, обмежили його владу, зробили її уразливою і нестабільною. Однак конституційна реформа вступила у силу лише на початку цього року. Понад рік Ющенко мав повноваження свого попередника, але так і не зміг належно ними розпорядитися.

Однак було б невірно усю вину за поразку революції перекладати виключно на плечі Віктора Ющенка. Свій цвях у “домовину” забивали усі. Першим, хто не склав іспит на політичну зрілість став Народний Союз “Наша Україна” – “партія Президента”, “партія Майдану”, “найпослідовніша помаранчева сила”. Думаю, не один дослідник новітньої історії України напише науковий трактат, у якому розповідатиметься як “любі друзі” умудрилися створити “партію влади”, без чіткої ідеології, державотворчої програми, а головне – будь-якого бажання на практиці реалізувати ідеали Майдану. Якщо політичне майбутнє Президента Ющенка вимірюється терміном його повноважень, то НСНУ - інтригами його лідерів, зокрема їх здатністю до чергової метаморфози, тобто уміння пристосуватися до нової дійсності. Сьогодні можна однозначно стверджувати: політичне майбутнє “Нашої України” залежить від багатьох чинників, лише не від волі виборців. Бо як би їх воля...

У радикальну опозицію перейшов Блок Юлії Тимошенко. А ще вчора її лідер була за крок від посади Прем’єр-міністра України. Схоже, саме цей факт характеризує феномен цієї політичної сили, а точніше її лідера. Якщо “любі друзі” із НСНУ не пройшли випробування “мідними трубами”, то прагнення Ю.Тимошенко будь-якою ціною опинитися на владному Олімпі трансформувалося у війну “проти всіх”, але не головного опонента – Партії регіонів. При цьому БЮТ мало чим відрізнявся він НСНУ, коли йдеться про світоглядні чи ідеологічні принципи. У постреволюційний час Юлія Тимошенко встигла побувати “націоналісткою”, “солідаристкою”, а також “соціал-демократкою”, що прагне до Соціалістичного Інтернаціоналу. В результаті, першими депутатами, що у слід за Морозом “зрадили Майдан” стали представники БЮТ. Першими, але не останніми....

Нова політична реальність відкриває нові можливості для всіх суб’єктів боротьби за владу. Парламентська більшість поки що демонструє монолітність лав та бажання покінчити із “помаранчевим жахом”. Тим часом єдиний документ, що декларує її наміри у внутрішній і зовнішній політиці, а саме угода про створення “Антикризової коаліції” не дає підстав стверджувати, що “гримуча суміш”, як іще називають цю коаліцію, рано чи пізно не вибухне. Перше, що впадає у вічі при аналізі угоди, це її відмінність від програм партій, що становлять склад коаліції. Скажімо, якщо “Регіони”, комуністи й соціалісти на виборах домагалися введення російської мови як державної і ставили це питання як головне, то в угоді про це ані слова. Немає у документі інших цивілізаційних рудиментів, що їх на практиці сповідують комуністи і соціалісти: встановлення влади рад, відновлення союзу Росії, України та Білорусі тощо. Навіть федералізмові, про який як панацею говорять “Регіони”, в угоді не знайшлося місця. Натомість нова більшість декларує побудувати “сучасну європейську державу”. Така політична шизофренія найбільше проявилася у намірах здійснювати зовнішню політику. В одному реченні записано таке: “Створення умов для набуття повноправного членства в Європейському Союзі. Завершення робіт по створенню Єдиного економічного простору”. Цей політичний оксюморон міг придумати невіглас, або ж пацієнт лікарні для божевільних.

Але про що свідчить цей опус? Передусім, що ідеологічні, програмні чи політичні засади коаліції для самих коаліціянтів не мають жодного принципового значення. Головне – якнайшвидше розподілити посади, тобто повернути собі владу. Нагадаємо, що саме це стало початком кінця помаранчевої коаліції.

... На одному із останніх своїх засідань Кабінет Міністрів України схвалив законопроект „Про соціальний захист учасників національно-визвольного руху 1939 – 1956 років за здобуття Україною своєї незалежності”. Про це повідомив віце-прем'єр-міністр В’ячеслав Кириленко. Він також зазначив, що найближчим часом законопроект буде направлений у парламент для ухвалення народними депутатами. Не важко передбачити, як проголосує “антикризова коаліція” за документ, який на державному рівні визнає діяльність ОУН і УПА, інших українських військових формувань, що із зброєю в руках воювали за незалежність України. Та не будемо сумувати з цього приводу. Головне зрозуміти як насправді треба боротися за майбутнє Української держави

Стаття надійшла на Майдан Від: Богдан Червак bogdanchervak@ukr.net Дата: Неділя, 23 Липень 2006, 11:11