Загострення політичної підсвідомості (стаття)
08/02/2006 | Юрій Шеляженко
Кожна розумна людина хоч один раз в житті замислювалась над тим, чому вчинки та висловлювання політиків навдивовижу ірраціонально розбігаються. Взяти для прикладу нинішню «картинку теленовин», що одразу викликає кілька питань:
Чому кандидат в прем’єр-міністри Віктор Янукович не бажає підписувати запропонований Президентом «Універсал національної єдності», хоч цей документ фактично закріплює той внутрішньо- та зовнішньополітичний курс, який обрали громадяни України, проголосувавши на виборах 2004 року за Віктора Ющенка?
Визначення стратегічних пріоритетів країни не є прерогативою прем’єра, тим більше що Янукович завжди позиціонував себе як «міцний господарник», економічний чудотворець, а не як стратег і дипломат.
Чому організоване політичне угруповання у Верховній Раді під назвою «антикризова коаліція», взявши на себе відповідальність за «налагодження нормальної роботи парламенту після місяця бездіяльності», з 6 червня не виносила на порядок денний та не вирішувала жодного з нагальних питань, які асоціюються у більшості громадян з поняттям «криза» - наприклад, тотальне підвищення цін?
Весь цей час коаліція Олександра Мороза займалася перетягуванням на себе владної ковдри, забувши про інтереси власних виборців. Це привело до загострення політичної кризи, в якій першу роль грає зараз Партія регіонів. І погрози імпічменту, що є відвертим блефом, враховуючи відсутність конституційної більшості та дієвих законних механізмів для його здійснення, і невизнання чітких конституційних норм, які дають право Президентові ще з 26 червня припинити повноваження Верховної Ради V скликання, і небажання визнати авторитет Президента у визначенні стратегічних пріоритетів країни – така позиція «антикризової коаліції» робить її основним каталізатором політичної кризи.
Коли у політиків закінчуються раціональні аргументи для виборця, вони намагаються вплинути на його підсвідомість. Звідси і спроби прикрити свою егоїстичну політику словами: «стабільність», «антикризова коаліція», «соціальні зобов’язання».
Спроби використовувати в своїх міркуваннях категорії моралі та етики, невластиві для реальної політики, призводять до анекдотичних ситуацій. Звинувачуючи Ющенка у шантажі за попередження про розпуск парламенту, прибічники Януковича наступного ж дня починають самі шантажувати Президента імпічментом.
В результаті народ бачить, що раціональні аргументи, якими керується українська політична еліта, в основному стосуються захисту власних прибутків та положення в суспільстві. Оскільки такі міркування є суто егоїстичними, для виборця вони не мають значення.
Взяти хоч інтерв’ю давнього соратника Януковича і власника телеканалу НТН Едуарда Прутника газеті «Новый Понедельник» (№ 26, 24.07.2006). Відповідаючи на питання про те, як Партія регіонів уявляє собі майбутнє України, він каже: «План развития страны у нас имеется, начиная с нового содержания губернаторов, которые должны не назначаться, а избираться, и заканчивая ответственностью бизнеса перед людьми. Наверное, эту идеологию можно назвать социально-ответственным капитализмом. Государство должно стать активным агентом лоббирования интересов отечественного бизнеса на внешнем рынке, а внутри страны нужно минимизировать вмешательство государства».
Чи варто пояснювати, що така точка зору мало чим відрізняється від позиції середньовічного феодала, який мріє тільки про те, щоб холопи не бунтували, щоб держава не заважала йому владарювати над своїм регіоном та щоб іноземні купці постійно випорожнювали свій гаманець на ринку у підніжжя пагорба, де стоїть його будинок-фортеця?
У своїй останній заяві Партія регіонів стверджує, що вона не може підписати «Універсал національної єдності», бо це означало б зраду своїх виборців щодо важливих питань – зовнішньополітичного курсу України, статусу російської мови і т.п. Насправді ж слова з приставкою «євро»: «євроремонт», «євророзетка», просто «євро» як назва валюти такі самі звичні й позитивні на сході України, як і на заході. Відвідуючи родичів у місті Докучаєвську Донецької області та в Луганську, я бачив на власні очі, як діти Донбасу із задоволенням вчаться читати та писати українською мовою, збагачуючи власний світогляд.
Крім того, якщо виборці Януковича «проковтнули» меморандум порозуміння з Ющенком, чому б їм не зрозуміти і ще один маленький компроміс? Важко повірити, що дончанин швидше терпітиме економічну стагнацію свого регіону, яку пообіцяв здолати у разі приходу до влади Янукович, ніж нахмурені брови Володимира Путіна при звістці про незмінність євроатлантичного курсу України.
Будь-яке чесно проведене соціологічне опитування показує, що першочерговими проблемами українці вважають економічні та соціальні, а не геополітичні. Тому запальні дискусії політиків про другорядні з точки зору народу питання є нішо інше, як прояв політичної підсвідомості та зрада своїх виборців. В шумі, піднятому навколо другорядних питань, політики перерозподіляють все майно в країні на свою користь.
В конкуренції з демагогічними гаслами, якими політики намагаються пояснити свою дивну підсвідому повединку, виникає нове для пострадянської України явище – громадянська свідомість. Вона проявилася в 90-х роках, коли народ виходив на вулиці, проголошуючи незалежність України та домагаючись підняття жовто-блакитного прапору над державними установами, потім проявилася в 2000 році, коли акція «Україна без Кучми» відгукнулася в кожному селі, і нарешті люди вибороли своє право голосу в 2004 році, коли режим Леоніда Кучми намагався підтасувати результати президентських виборів.
В кожному з цих випадків кризу породжували спроби посилення авторитаритарної влади. «Революція на граніті» сталася після введення військового положення військовою хунтою ГКЧП в Москві, «Україна без Кучми» - внаслідок розправи тодішнього президента після його перемоги на виборах над незалежною пресою, парламентом, всіма сильними політичними супротивниками. Причини помаранчевої революції ніхто не забув і досі.
Віктор Ющенко за два роки президентства жодного разу не проявив авторитаризму. Та риса характеру Президента, яку деякі політичні коментатори назвали нерішучістю, є насправді чудовою рисою характера українського політика, що дозволяє приймати лише зважені та мудрі рішення. При такому Президенті «бунтівному» спікеру парламента не треба влаштовувати штурм телецентру (як було в Москві в 1993 році), щоб виголосити своє звернення до нації. І такий Президент цілком влаштовує більшість українців, тим більше що економічний рост хоч повільно, але триває – при всіх ворожих демаршах Кремля: «газовій війні», забороні імпорту українських товарів і т.п. Цим справджується глибинне переконання більшості громадян: поки владоможці гризуться між собою, економіку ніхто не чіпає, і вона спокійно росте. Тому, якщо Віктор Ющенко вирішить розпустити Верховну Раду, мало хто кричатиме про узурпацію влади з боку Президента.
Що ж до «круглого столу», який при всій своїй беззмістовності займає чомусь перше місце в кожному випуску теленовин, то він не матиме жодного ефекту, крім передвиборчої PR-«розкрутки» Президента і його партії.
Розмовляти з представниками «антикризової» коаліції зараз все одно, що розмовляти з кремлівською стіною: все одно і Мороз, і Симоненко напівтаємно їздять за порадами у північну столицю.
Олександр Мороз, зі своїм талантом вчасно зраджувати тимчасових союзників, цілком міг би повернутись зараз до демократичного табору, підписавши «Універсал національної єдності» - бажане крісло спікера уже здобуте. Але щось йому заважає – навряд чи такий досвідчений політик ризикував би втратити більшість виборців на цілком реальних дострокових виборах. І це «щось» цілком може виявитись гачком компромату, на якому ФСБ тримає людину, що колись зініціювала касетний скандал.
Кремль давно користується у своїй зовнішній політиці принципом древньоримських імператорів – «розділяй і володарюй». Сценарій розколу за національно-культурними ознаками, який шаблонно починається з витягування на перші сторінки газет підсвідомих страхів та стереотипів a-la «геноцид російської мови», вже випробувано в Молдові (Придністров’я) та в Грузії (Північна Осетія). Лояльність до Москви квазідержавних утворень, що виникли внаслідок посилення міжнаціонального конфлікту, забезпечена тим, що тільки Кремль визнає встановлені там політичні режими.
На черзі – «Південно-Східна Українська Антикризова Республіка»? Навряд чи, бо донеччани вже знайшли шлях на київський Майдан. І хоч керівництво «біло-синього» наметового містечка забороняє «масовці» спілкуватись з киянами, це все одно, що заборонити ходити або думати. «Культурний обмін» Сходу та Заходу України триває, посилюючи національну єдність.
Чому кандидат в прем’єр-міністри Віктор Янукович не бажає підписувати запропонований Президентом «Універсал національної єдності», хоч цей документ фактично закріплює той внутрішньо- та зовнішньополітичний курс, який обрали громадяни України, проголосувавши на виборах 2004 року за Віктора Ющенка?
Визначення стратегічних пріоритетів країни не є прерогативою прем’єра, тим більше що Янукович завжди позиціонував себе як «міцний господарник», економічний чудотворець, а не як стратег і дипломат.
Чому організоване політичне угруповання у Верховній Раді під назвою «антикризова коаліція», взявши на себе відповідальність за «налагодження нормальної роботи парламенту після місяця бездіяльності», з 6 червня не виносила на порядок денний та не вирішувала жодного з нагальних питань, які асоціюються у більшості громадян з поняттям «криза» - наприклад, тотальне підвищення цін?
Весь цей час коаліція Олександра Мороза займалася перетягуванням на себе владної ковдри, забувши про інтереси власних виборців. Це привело до загострення політичної кризи, в якій першу роль грає зараз Партія регіонів. І погрози імпічменту, що є відвертим блефом, враховуючи відсутність конституційної більшості та дієвих законних механізмів для його здійснення, і невизнання чітких конституційних норм, які дають право Президентові ще з 26 червня припинити повноваження Верховної Ради V скликання, і небажання визнати авторитет Президента у визначенні стратегічних пріоритетів країни – така позиція «антикризової коаліції» робить її основним каталізатором політичної кризи.
Коли у політиків закінчуються раціональні аргументи для виборця, вони намагаються вплинути на його підсвідомість. Звідси і спроби прикрити свою егоїстичну політику словами: «стабільність», «антикризова коаліція», «соціальні зобов’язання».
Спроби використовувати в своїх міркуваннях категорії моралі та етики, невластиві для реальної політики, призводять до анекдотичних ситуацій. Звинувачуючи Ющенка у шантажі за попередження про розпуск парламенту, прибічники Януковича наступного ж дня починають самі шантажувати Президента імпічментом.
В результаті народ бачить, що раціональні аргументи, якими керується українська політична еліта, в основному стосуються захисту власних прибутків та положення в суспільстві. Оскільки такі міркування є суто егоїстичними, для виборця вони не мають значення.
Взяти хоч інтерв’ю давнього соратника Януковича і власника телеканалу НТН Едуарда Прутника газеті «Новый Понедельник» (№ 26, 24.07.2006). Відповідаючи на питання про те, як Партія регіонів уявляє собі майбутнє України, він каже: «План развития страны у нас имеется, начиная с нового содержания губернаторов, которые должны не назначаться, а избираться, и заканчивая ответственностью бизнеса перед людьми. Наверное, эту идеологию можно назвать социально-ответственным капитализмом. Государство должно стать активным агентом лоббирования интересов отечественного бизнеса на внешнем рынке, а внутри страны нужно минимизировать вмешательство государства».
Чи варто пояснювати, що така точка зору мало чим відрізняється від позиції середньовічного феодала, який мріє тільки про те, щоб холопи не бунтували, щоб держава не заважала йому владарювати над своїм регіоном та щоб іноземні купці постійно випорожнювали свій гаманець на ринку у підніжжя пагорба, де стоїть його будинок-фортеця?
У своїй останній заяві Партія регіонів стверджує, що вона не може підписати «Універсал національної єдності», бо це означало б зраду своїх виборців щодо важливих питань – зовнішньополітичного курсу України, статусу російської мови і т.п. Насправді ж слова з приставкою «євро»: «євроремонт», «євророзетка», просто «євро» як назва валюти такі самі звичні й позитивні на сході України, як і на заході. Відвідуючи родичів у місті Докучаєвську Донецької області та в Луганську, я бачив на власні очі, як діти Донбасу із задоволенням вчаться читати та писати українською мовою, збагачуючи власний світогляд.
Крім того, якщо виборці Януковича «проковтнули» меморандум порозуміння з Ющенком, чому б їм не зрозуміти і ще один маленький компроміс? Важко повірити, що дончанин швидше терпітиме економічну стагнацію свого регіону, яку пообіцяв здолати у разі приходу до влади Янукович, ніж нахмурені брови Володимира Путіна при звістці про незмінність євроатлантичного курсу України.
Будь-яке чесно проведене соціологічне опитування показує, що першочерговими проблемами українці вважають економічні та соціальні, а не геополітичні. Тому запальні дискусії політиків про другорядні з точки зору народу питання є нішо інше, як прояв політичної підсвідомості та зрада своїх виборців. В шумі, піднятому навколо другорядних питань, політики перерозподіляють все майно в країні на свою користь.
В конкуренції з демагогічними гаслами, якими політики намагаються пояснити свою дивну підсвідому повединку, виникає нове для пострадянської України явище – громадянська свідомість. Вона проявилася в 90-х роках, коли народ виходив на вулиці, проголошуючи незалежність України та домагаючись підняття жовто-блакитного прапору над державними установами, потім проявилася в 2000 році, коли акція «Україна без Кучми» відгукнулася в кожному селі, і нарешті люди вибороли своє право голосу в 2004 році, коли режим Леоніда Кучми намагався підтасувати результати президентських виборів.
В кожному з цих випадків кризу породжували спроби посилення авторитаритарної влади. «Революція на граніті» сталася після введення військового положення військовою хунтою ГКЧП в Москві, «Україна без Кучми» - внаслідок розправи тодішнього президента після його перемоги на виборах над незалежною пресою, парламентом, всіма сильними політичними супротивниками. Причини помаранчевої революції ніхто не забув і досі.
Віктор Ющенко за два роки президентства жодного разу не проявив авторитаризму. Та риса характеру Президента, яку деякі політичні коментатори назвали нерішучістю, є насправді чудовою рисою характера українського політика, що дозволяє приймати лише зважені та мудрі рішення. При такому Президенті «бунтівному» спікеру парламента не треба влаштовувати штурм телецентру (як було в Москві в 1993 році), щоб виголосити своє звернення до нації. І такий Президент цілком влаштовує більшість українців, тим більше що економічний рост хоч повільно, але триває – при всіх ворожих демаршах Кремля: «газовій війні», забороні імпорту українських товарів і т.п. Цим справджується глибинне переконання більшості громадян: поки владоможці гризуться між собою, економіку ніхто не чіпає, і вона спокійно росте. Тому, якщо Віктор Ющенко вирішить розпустити Верховну Раду, мало хто кричатиме про узурпацію влади з боку Президента.
Що ж до «круглого столу», який при всій своїй беззмістовності займає чомусь перше місце в кожному випуску теленовин, то він не матиме жодного ефекту, крім передвиборчої PR-«розкрутки» Президента і його партії.
Розмовляти з представниками «антикризової» коаліції зараз все одно, що розмовляти з кремлівською стіною: все одно і Мороз, і Симоненко напівтаємно їздять за порадами у північну столицю.
Олександр Мороз, зі своїм талантом вчасно зраджувати тимчасових союзників, цілком міг би повернутись зараз до демократичного табору, підписавши «Універсал національної єдності» - бажане крісло спікера уже здобуте. Але щось йому заважає – навряд чи такий досвідчений політик ризикував би втратити більшість виборців на цілком реальних дострокових виборах. І це «щось» цілком може виявитись гачком компромату, на якому ФСБ тримає людину, що колись зініціювала касетний скандал.
Кремль давно користується у своїй зовнішній політиці принципом древньоримських імператорів – «розділяй і володарюй». Сценарій розколу за національно-культурними ознаками, який шаблонно починається з витягування на перші сторінки газет підсвідомих страхів та стереотипів a-la «геноцид російської мови», вже випробувано в Молдові (Придністров’я) та в Грузії (Північна Осетія). Лояльність до Москви квазідержавних утворень, що виникли внаслідок посилення міжнаціонального конфлікту, забезпечена тим, що тільки Кремль визнає встановлені там політичні режими.
На черзі – «Південно-Східна Українська Антикризова Республіка»? Навряд чи, бо донеччани вже знайшли шлях на київський Майдан. І хоч керівництво «біло-синього» наметового містечка забороняє «масовці» спілкуватись з киянами, це все одно, що заборонити ходити або думати. «Культурний обмін» Сходу та Заходу України триває, посилюючи національну єдність.