08/04/2006 | Майдан-ІНФОРМ

Україна -- Індія

Історики вважають, що люди в Україну колись прийшли були з Індії, що ця країна - наша прадавня Батьківщина. Я не знаю. Просто, будучи школярем, приїжджав на літні канікули до бабусі, де в сільському клубі у вихідні не пропускав жодного індійського фільму. Можливо, тоді й почалась підготовка до цієї подорожі.

1.Посольство задає темп.

Другою мрією мого дитинства був мотоцикл «Jawa». Так, моїй Яві вже 18 років, і чи доїде вона хоч до Кавказу, я не знав. Але мандрівка серйозна, і рано чи пізно одна мить, щоб натиснути на гальма або втримати летючий по камінню або піску мотоцикл, вирішить питання життя і смерті. Значить -- треба їхати на чому звик, з чим зрослась підсвідомість. Конструкція цього мотоцикла була розроблена чеськими геніальними інженерами ще роках в 70-х, а дизайн -- десь 86 - 88-го року. Він і зараз не програє «китайцям».
Повітряне охолодження двигуна -- не краще для пустель Ірану і Пакистану, але зимою там не повинно бути спекотно. Я здаю документи в Посольство Індії в Києві 27 січня 2006. Моя кришталева чесність спонукає сказати, що їду мотоциклом. Ага, о*к -- посоляни згодні, тільки умовою отримання візи є запрос в Індію до їхніх ментів і отримання дозвілу. Пишу заяву, згадую англійські слова зі шкільного курсу і пишу
Віза на літак в Індію видається за 1 день. Я чекаю місяць, другий, третій... Я зі школи ще вмію вітатися англійською (в індійському Посольстві тільки українська секретарка вміє розмовляти нашою і англійською, але має вогняний характер і довго не панькається зі мною), але я за цих кілька місяців, телефонуючи у посольство, вивчив ще одну цілу фразу англійською: «Покличте, будь-ласка, кого--небудь, хто говорить українською або російською»! «І цей клоун збирається їхати своїм ходом через Іран і Пакистан в Індію?» -- напевне, думали в Посольстві.
Що ж, відповіді нема... Повторний запит -- відповіді нема. Добре, кажуть, неси документи на літак -- зробимо, якщо хоч... 28 квітня... О, диво! У моєму паспорті індійська віза. Шок. Віза на один місяць і без вікна... Тобто, завтра вона стане на 29 днів, а післязавтра на 28... Все! Приїхали.
- З Ісламабада я можу вилетіти? -- питаю (це столиця Пакистану, біля індійського кордону).
- Можеш.
- А якщо все-таки мотоциклом?
- У тебе будуть великі неприємності на кордоні.
- В тюрму посадять?
- Ні. Розмову закінчено!!!
Часу на відкриття транзитних віз треба майже місяць, і його нема, та й на дорогу часу не густо...
Плюс непопадання в саму Індію по землі. На цей можливий випадок я шукаю підтримки на сайті, де часто сиджу; там багато порядних і впливових людей -- maidan.org.ua

2.Старт
Термінове повернення з Києва в Теплодар, підготовка в дорогу. Секундомір запущено. Відмовитись неможливо -- вже пір*я розпустив і багато кому сказав, куди збираюсь. А в посольстві було написано, що мінімальний термін візи 3 місяці... Знаю, що буде спекотно, але ж Ява -- то СУПЕР?
Копіюю найновіший музичний диск Каті Чілі, привезений від Умки з Києва, на пачку болванок. Такої музики я ще не чув -- рве дах! Диск народних українських пісень також множу. Це на випадок, якщо зустрінуться люди, чиєю допомогою я скористаюся, але які можуть відмовитися від грошей. В Одесу, в заточений на явівських запчастинах магазин їду за цепками, тросами, щітками на генератор, щоб ніхто не нявкав, що я лох і новачок! Що ж, магазин ДВК у стіні стальканатного заводу виступає технічним спонсором у моєму безнадійному починанні -- мені дарують внутрішності вихлопних і новий супершолом-трансформер. Тепер я буду крастися на Яві тихо, як змія, і буду схожий на космонавта!
За день до виїзду мчуся центральною вулицею свого містечка з гаража,-- де запчастини, -- на дачу, де інструменти. Щось відривається від мотоцикла, я перестрибую заднім колесом через нього, потім розвертаюся і піднімаю. Очі знайомих, що стали випадковими свідками, яким вже розповів про плани, стають квадратними (це відірвався сигнал!): «І на цьому він їде в Індію?..»
На ранок старт... Але тільки в обід виїжджаю по-справжньому. Усе взяв. Нічого не забув. Крім карти... Здається, це вже традиція.
Мотоцикл з рюкзаками на запасному колесі ззаду і величезним жовто-блакитним прапором спиняють на в*їзді в Одесу. Куди-звідки? Ку-ди??? ... Після шоку питають де прапор порвав. Так, прапор справді до Миколаєва (це ще 120-150 км) розірвало на 2 шматки -- штучний шовк. Зняв, але доки був з ним, їхати було приємно -- машини часто сигналили і перехожі супроводжували з теплим подивом в очах. Біля Одеси відірвалась фара, шикарна, галогенна, китайська. Зроблено ногами...
У Херсонській області почав попадати в дощ. Перечікував. Вночі таки дощ пішов нормальний, і я був прийнятий у гості й на сушку речей сторожем насосної станції у полі. Валентин відклав дуже важливі справи заради крейзі-мандрівника, що був схожий на втікача з таборів, брудний як свиня і цокотів зубами, а також вібрував корпусом чи то від ломки, чи то передражнюючи трансформатор. Смачно нагодував. Скажу, що по гостинності український народ нічим не поступається кращим іншим.
Ранком продовження мандрівки, і тільки починаю їхати - знову дощик. Я спиняю якусь міні-вантажівку і мантю целофанові пакети - чи десь бачив, чи як, але туфлі вже не мокнуть. Вдень багато разів закінчується бензин у полі, водїї простих легковичків його дають, гроші не беруть, куди їду -- не вірять.
Перед одним містечком бензин кінчився за 5 км. Штовхаю всі 5, бачу заправку на обрії. Перед заправкою міліція, спостерігали години півтори за моїми трудами, питають: “Куди?”. “В Індію”, -- кажу...
Далі без проблем, швидкість 70, тому що цепка і зірка нові, щоб притерлися. Вночі попадаю в Росію. Всі страховки обійшлись у 15 у.о., разом з тимчасовим ввозом. Добре, що не згодився зробити їх за 40 у.о. на нашому боці. Митники російські питають, чи є наркотики.
-- Сало, -- кажу.
-- Багато?
-- Грам 200.
-- Їдь... - розчаровано.
Після кордону колупаюсь у фарі - підгоріла клема, ближнє світло то є, то нема.

3. Росія. Ти шо, Бендера?

З метою пізнавальності подорожі я вирішив розмовляти українською - брати ж, як-ніяк. Вночі зупиняють усіх. Якийсь пост через якусь річку. Пара пацанчиків у формі питають, куди їду. Трохи не падають, кличуть усіх. Чоловік 10 збирається. Знов до мене: “Скажи ще раз!” -- “В Індію”...
У Росії дивують великі і довгі шматки нормального асфальту, на яких знак обмеження швидкості -- 20 км. Без знаку кінця зони. Розмова з молодими гібідедешниками найчастіше закінчується їхнім побажанням «Щаслівого путі». На Кубані на постах стоять немолоді, після вітання з ними українською - перевірка документів усіх, обшук кишень (у фотожилетці на мені кишень до 20), “розумні питання”: «Ти шо, Бендера? Ти знаєш, що ти розмовляєш польською?» та інші. Я уважно слухаю і відповідаю: «Так» або «Ні», вивчаю гостинність північного сусіда...
Але ще перед Кубанню, вночі в Ростовській області я, сонний, не даю комусь себе обігнати на підйомі. Ява добре тягне вгору. Тут піді мною смуга закінчується, і пару секунд балансую на краю асфальту. Вліво можна отримати удар і відскочити в дерева, вправо - посипане камінням узбіччя. Мотоцикл сам злітає вправо, і я шкребу ногою через тонку підошву по камінню для рівноваги. Добре, що не натиснув на гальма. “Не спи - замерзнеш”...
Попадаю в дощ, попереду міст з розв*язкою. Під ним і ночую вперше в диких умовах. Щоб якась ящірка не залізла у вухо, сплю в шоломі. Скло опустив, щоб комарі не кусали... Наступного дня заїжджаю в якесь містечко обміняти 100-ку доларів. Об*їжджаю чергу перед залізничним переїздом, злазю з мотоцикла і перештовхую зразу за хвостом електрички. Опа, мєнти: йди сюди! Серйозне порушення, сходиш заплатиш штраф 70 у.о., а твої документи ми вишлемо поштою на Україну і дамо тобі папірець, що забрали їх, можеш їхати куди хоч. Крім Індії, як я розумію... Після хвилин 10 обробки пропонують заплатити за мене. У мене нема дрібних. Коротше, 50 у.о. я віддаю, а 50 обмінюю на російські новенькі купюри по 30 рублів (суперкурс!). Далі - Кубань та Кабардино-Балкарія. Дарма не послухав водіїв - слава про кабардино-балкарську міліцію гуде далеко за межами Кавказу. Стоп, ти створив аварійну ситуацію, давай документи, пішли зі мною (в адмінприміщення) - ти далі не їдеш, мотоцикл на штрафмайданчик. Я в шоці. На рівному місці. Повний обшук. Дивлячись на 500 доларів, гривни й рублі, два фотоапарати й відеокамеру, вимагають 200 доларів. Я розумію, що на шару не виїду звідси. Ставлячи подумки себе на місце одного з них, я б влупив колегу по вуху, а потім мандрівника в голову. За цим сценарієм можна було б отримати всі гроші і сказати, що мандрівник псих і перший почав. Сторговуємося на 100 доларах, і я їду далі. Фотоапарат не витягую - хай мєнти самі фотографують і прославляють свою країну.
Далі Північна Осетія-Аланія. На таможні мені дають торбину з печеним курчам, хлібом та іншими продуктами, пропонують одружитися на їхній молодій співробітниці і забрати з собою!.. Я знов у шоці. Питаю, чому така різниця з попередньою республікою. Осетини, кажуть, народ хлібосільний. Хоча б музичні диски на пам*ять дарую. Далі зупиняє міліція, питають, чи я хочу їсти, запрошують. Я в шоці. Владикавказ, ніч. На виїзді пост. Стоп, куди? Перехід зачиняється о 7 вечора, вже пізно. Лишаюся у них, годують як на забій. Ранком дають в дорогу торбину редису: «Вибач, що мало». Я в шоці.
4. Грузія. Не роздивився.
Що ж. Знайомство з країною почалося з митниці: «Бензин в каністрі везти не можна, виливай у бак». Але бак у мене повний, і 20-літрова каністра теж. Дають пластикову 10 літрову - відлий, все інше твоє. Відмотую свою. Ні, дай ми самі віділлєм у діжку, половину тобі лишимо. Приносять пусту... Так, повір на слово людині з сивим волоссям... Настрій падає, до цього я вважав себе нормальним психологом. «Якщо таможня перестане працювати, Грузія загине як держава» - каже молодий митник. Я не вірю.
Далі Воєнно-Грузинська дорога. Здається, її у війну бомбили, і з тих часів тут музей - яма на ямі, калюжі, сніг, холодно, слизько, обриви, високо - 6 км. Ява йде на першій передачі. З дозволу чабанів фотографую отару баранів і пишу на відео. Хоча, як каже старий анекдот, «це не баран - це калим. Баран в інституті вчиться»... Так що це отара калимів, ймовірно.
Після холодних перевалів, на яких від висоти постійно закладало вуха, я вирішив подивитися до запалення - у роботі двигуна відчувалась детонація. Так, воно сильно збите. Часовий індикатор, тестер і пару годин часу біля гарного гірського водосховища - і в Яви наче виросли крила. Правда, насолодитися новими можливостями я не можу в повній мірі, виявилося, що лопнула рама в області задньої лівої підніжки, на яку спертий багажник.
Обережно в*їжджаю в Тбілісі. На в*їзді - ділянка дороги без асфальту, кожен камінчик - то мої нерви. Саме місто велике і гарне, але серйозність людей і технічні проблеми примушують не затримуватися. Українське посольство знайшов (планував уточнити маршрут до Ірану), але воно закрите, і я їду в напрямку Вірменії. В одному селі, нарешті, почув гучний лязг позаду. Б*ю по гальмах і, дивуючись, що ще не впав, повертаючи голову назад, помічаю - це не багажник почав шкрябати дорогу, це паралельно до дороги мене доганяє по рельсах потяг! Він же й калатає голосно вантажними вагонами.
Жодного мотоцикла в Грузії я ніде не бачив. Можливо, клімат не той…
За 20 км до кордону бачу в селі двір, схожий на міні-СТО. Його господар із помічниками заварюють раму, від грошей - категорична відмова. «Ти доїдеш до Індії!» - каже він. Серед імен, які я не забув з цієї подорожі, є його - Радік. Після заварювання рами мотоцикла крила наче виросли у мене!
Прощання з Грузією - це сцена на митниці, що повним складом вибігла вночі з величенького вагончика подивитись на людину, що їде в Індію. Всі разом голосно кричать щось і показують -- «газу! газу!». Що ж, частина азарту мені передалась, і на першій передачі я підняв трохи пилу і блиснув силою 350-ки.
5. Вірменія. Таможня-маможня.
У цей час, коли я шумлю на грузинській митниці, вірмени збігаються зустрічати мене на вірменській. Вже чекаю, що скажуть: «Ану, дихни!».
Після короткого інтерв*ю кожному - декларація на речі і… Вільний. Як м*яч для футболу, яким будуть грати на наступній митниці без декларації на мотоцикл... Але зараз я про це ще не знаю. Готель «Мебо» біля кордону, скидка через те, що прийшов по рекомендації зварника. Душ, перший за дорогу - я б у ньому й спав би, якби було можна. Техогляд, миття мотоцикла, бесіда з місцевим байкером, що приїхав побачити мотоіноземця. В обід -- виїзд, о 6 вечора - Ява біля іранського, потім українського посольств у Єревані.
Дорога з кордону здебільшого йде між горами біля річок. Гарні отельчики. Гарні міста. Вірменія - найгарніща країна по дорозі до Ірану. Та і дівчата там гарні (попи маленькі, талія відсутня, носики довгенькі, груди всякі є, риси обличчя -- симпатичні), але фотографуватися для української мотопреси у моїй особі відмовляються. Напевно, я занадто гарний, як для журналіста! Співробітники українського посольства полякали Іраном. Мені не звикати. Всю дорогу всі мене лякають. Тим, що мене чекає попереду, тим що мотоцикл старий, дорога довга, війна і мєнти. Добре, що я вже кілька років не дивлюсь телевізор, а в інтернеті читаю про ці країни лише розповіді автостопщиків. Вони про все пишуть добре. Крім Індії.
Так от. Єреван, вечір 8-го травня. Завтра День перемоги. 10-го здаю документи, 11-го отримую іранську візу - тут вона робиться швидко. Правда одноразова. «В Нью-Делі назад зробиш», - сказав візовий офіцер. Ці дні ночував на будівництві біля посольства. Дякую сторожеві, бо отелі тут від 25 доларів, а мотоцикл ховай сам. Мав вільний час, ходив містом, купив шкільну карту світу, точність масштабу плюс-мінус 30%, але краще, ніж нічого. Придбав гніздо для фари на базарчику і нову лампу, зремонтував світло - набридло вже їздити на дальньому з фарою, що дивиться вниз.
З візою -- моментальний старт на Іран. Спиняє міліція. Довге інтерв*ю. Питаю, чи можу їхати. «Їдь, ну звичайно! Ми так просто спинили, думали, може допомогти чим треба? Їсти хочеш?» - знов я у шоці, ледве не заплакав...
По поверненню в Україну я почув від товариша таку версію осетинської, а може, й взагалі кавказької гостинності. У них релігія особлива: як зустрічаєш гостя -- так тебе й зустрінуть у раю.
Дорога довга. Вірменія - країна немаленька. Гори, перевали, серпантини. Міста проминають швидко, села зустрічаються рідко. Сонце сідає. Дорога де--не--де ремонтується, вночі попасти в асфальтову дірку - мало приємного. В тумані нерви лоскоче будівельна техніка на краю асфальтової смуги.
І ось диво - я стою на горі і бачу внизу зоряне небо. Тільки мить. Ці вогники внизу живі, вони запалені людьми, їх дуже багато, вони мерехтять у співі птахів, гіпнотезують і зачаровують. Місто Горіс. Найкращий прояв краси нічного міста. Я стою біля мотоцикла хвилин 10, спостерігаючи цю казку. Потім згадую про фотоапарати і намагаюсь десятком дублів зробити хоч один пристойний кадр. Та де там - без птахів і мерехтіння це зовсім не те…
Заводжу мотоцикла і, спускаючись серпантином, згадую спонсорів - без їх подарунка, внутрішностей від вихлопних, я б відчував себе тут свинею.
До Ірану 100-150 км. Заправляюсь, розраховуюсь різними валютами з різних кишень, забуваю закрити ту, де документи. Коли 5 літрів бензину закінчились і знову заправка, я, як ніколи раніше, розумію, як я «попав» - прав і техпаспорта нема... Скільки і чим мене лякали весь шлях, скільки пройдено - і так дивно все сталось... Тут ніхто їх не шукатиме, і дома ніхто їх швидко не відновить. Шок пройшов, треба думати про ночівлю. Потім ховати в когось Яву і додому літаком. Але спочатку трохи пошукаю по зустрічному узбіччю дороги. Зустрічні авто лякаються, добре, що вже пізно і міліція спить. Паралельно вчепився «Жигуль» з веселою компанією, щось верещать не по-нашому. Назустріч іранський бензовоз (по фарах вже відрізняю) - смик вправо-вліво, стає і пронизливо гучно сигналить. Очі ріжуть від втоми - ні, так шукати неможливо. Дідусь-охоронець автостоянки (біля стовба над якою я став поритися в кишенях - нє, документів ніде нема...) бере переночувати. Один шанс з тисячі, що вони випали прямо на заправці коло Горіса, і їх побачив і підібрав заправник. Ранком я їду лише виключно за правилом з плакату «Ніколи не здавайся», де жабка душить лелеку, який намагається її ковтнути. І от у перших променях сонця біля дороги в краплях роси я здалеку бачу свій документ (кілометрах в 30 від старту пошуку). О, вже півбіди! Поряд з ним інший, і ремкомплект для шин - все, як лежало в кишені сумки на пузі. Здивуванню й радості після ночі страшних планів і прогнозів у мене не було меж. Може, й права була моя тітка, що потягнула перед мандрівкою у церкву за благословінням…
Армянська митниця. З любов*ю в вірменів до повторів-перекручування слів, на цій таможні-маможні мене посилають на вірмено-грузинський кордон, де їхні колеги не дали мені якогось папера на мотоцикл... Це 4 дні шляху і 40 доларів на бензин! Або сам можу в Іран, без Яви. Сумно. Справді, чим далі, тим легше не стає - що ж за люди будуть в Ірані? В останній момент, коли вже домовився залишити мотоцикл в прикордонному готелі за декілька кілометрів, таки вертаюсь на митницю запропонувати хабар - як візьмуть, то хоч час заощаджу. Але замначальника кудись дзвонить і дає мені папір (по ньому мене випустили в Іран), і грошей не взяв. Вірмени випустили, росіяни повернули. Що вони забули на цьому кордоні я не знаю, але години дві порпалися в моєму закордонному паспорті: фотографія не сподобалась, ламінація біля неї тріснута. З годину під обіднім палючим сонцем російський митник шукав скарби у моїх кишенях, всіх сумках, бардачках, під сидінням і стоп-сигналом Яви. Схоже, совість свою шукав...
6. Іран. Їзда без правил.
Іранські прикордонники були здивовані моїм незнанням англійської. За іранську я вже промовчу... Але впустили на митницю. Це була п*ятниця, у мусульманських країнах вихідний. Митник запитав, де карнет, я побіг до паспортистів, ті вирячили очі. “Карнет ту пассаж” - це документ, обов*язковий для авто. А чи треба він для мотоциклів, ніхто не знає. Але митники дуже люблять неясності в законах, бо це їхні гроші. Карнет гарантує, що на чому в*їхав, на тому й виїдеш з країни. Увесь вечір цього дня спілкувався з водіями, весь наступний день виясняв, що робити з карнетом, тобто без нього. Ясно, що можу залишити мотоцикл і їхати сам, але дуже хотілось мотоциклом. Під вечір, коли мій новий друг з Узбекистану вже мав їхати, начальник митниці каже йому (я то по--іранськи ні-ні...), щоб я написав російською мовою заяву, що оплачу всі митні збори, якщо продам або вкрадуть мій мотоцикл. Після чого отримую штамп на декларацію про мотоцикл і виїжджаю. Зранку в цей день я замінював масло в мотоциклі. Зливаючи його з передньої вилки, на малій швидкості трішки пригальмував на щебні переднім колесом. Як швидко я зустрівся з Землею! А скільки глядачів збіглося… Поділитися корисними порадами і запитати мене про враження...
Гроші оюміняв на кордоні, і, доки не заправився бензином по 800 ріалів за літр - не повірив, що це правда. Долар один коштує 9000 ріалів. Бак бензину - півтора долара. Машин старих дуже багато: клімат сприятливий до довгого зберігання. Купив масло для бензину. Це прикольно - спілкуватися, не знаючи ні слова по-іноземному! На митниці іранці подарували російськомовну карту Ірану, а я їм - «Мотодрайв» зі своїм фото, вони щасливі! Зато я з їхнього буклету вчасно дізнався про обмеження швидкості в країні. Дороги кругом ідеальні, летіти можна хоч 300, а покарання тут серйозні, найпопулярніше -- палицями. Шкіра стає смугаста: смуга червона, смуга чорна. І як шифер за формою.
Містечка гарні й охайні. По карті на Тегеран іду кільцевими дорогами, але коли треба їхати через місто - я здаюсь собі єдиною людиною, хто вмикає повороти, коли маневрує. Тут одне правило - дивись обома очима. Потім у поле зору попала колона фургончиків з німецькими номерами і наліпками про навколосвітню подорож, вони теж користувалися поворотами. Скоро наші дороги розійшлися. Шкода. У цей день ще ні разу не бачив жодного слова англійською на будівлях -- тільки надписи на фарсі. А я шукав слово «готель»...
На півдорозі до столиці Ява починає глохнути на 4 передачі. Стає, хитаючись. Із заднього колеса валить білий густий дим. Через годину недалечко спинились вантажівки, які взяли переночувати. На світанку починаю ремонт. Підшипники цілі, тільки масло з них виплавилося від нагріву пережатим заднім гальмом. Незнайомий водій приносить салідол, грошей не бере. Півдня ремонту, старт. Під вечір відвідини кафе біля дороги. Що приготувати, я показав пальцем (шашлик з курки). Також принесли рис і йогурт. Я ледь не луснув, доки з*їв. Це коштувало 2,5 долара. Ціну показали на калькуляторі. За мною з кафе моментом вийшов поліцейський і перевірив всі документи. Напевно, тому, що я сфотографував свій стіл (для судмедекспертизи ) перед тим, як їсти.
Вночі я був у Тегерані. Після розмови з охоронцем українського посольства я поїхав шукати отель. Після пари годин катань, виїхав на якусь гірку, і там у садку розклав мішок. Як розвиднілось, склався перед носом здивованного сторожа сусіднього заводу.
Тепер доля подорожі цілком залежала від українського посольства - сам би я пакистанську візу не відкрив.Лапай Василь Семенович, консул України в Ірані, відклавши важливі справи, домовляється про мою візу. Я залишаю мотоцикл під стінами посольства, беру таксі і їду в пакистанське. Що ж, довгенька співбесіда на тему ”нащо мені це треба” (проїхати мотоциклом із фотоапаратом по території однієї воюючої держави до іншої воюючої), заповнення анкет, оплата 207 доларів. Відповісти «ні» на запитання, чи є у мене необхідна сума я не ризикую, щоб не наражати себе на несподіванки. О*к, віза завтра буде і я йду шукати готель. По дорозі знаходжу інтернет-кафе, де вдалося почути чарівну гітарну музику. “Це іранська’, -- каже адміністратор. Я пропоную обмін і, дивлячись, як він починає скакати на стільцеві і смикати головою під співи Каті Чілі, розумію, що обмін відбувся...
Ранком з отелю йду пішки... Хочу пофотографувати місто. Отримав паспорт, дубль-віза по 10 днів. Тепер пішки до українського посольства. Місто гарне. З того, що я бачив раніше, можу порівняти лише з вірменським Горісом вночі. Тегеран не програє. Їздити ним виключно важко - ніхто ніяких правил не дотримується. Можливо, тут не існує ніяких правил. Рух по проїжджій частині хаотичний, лише на світлофор слабка реакція. Мотоциклів більше, ніж машин, водії справжні аси. Не один раз здавалося, що бачу, як мотоциклісти легко смикають руля вверх, неначе за кермом літака. Можливо, іранці --природжені пілоти. Ходити містом легко. Фотографувати в Ірані непросто - дуже багато солдатів, колючого дроту, багато забороняючих знаків. Ввечері і вночі все стає іншим: гарну ілюмінацію вони теж полюбляють.
О пів на шосту добираюсь до посольства, і охоронець мені показує, що комусь треба відірвати голову. Наші розповідають, що поліцейські вже двічі запихали мотоцикл у свою машину, а охорона посольства витягувала. О шостій, якщо мотоцикл тут стоятиме, сказали поліцаї, то вже нічого не допоможе. Заберуть точно. Так що я вчасно!
Далі кілька годин блукання містом, пошук виходу. Весь час, що я був у Ірані, будь-яка людина, з якою довелось спілкуватись (хоч просто спитати напрямок), обов`язково питала, з якої я країни. От і зараз: поліцейська машина, всі з автоматами, але з дитячою допитливістю: звідки? «Україна» - кажу я.
Зараз, як і завжди у 90% випадків, чую у відповідь 2 слова - «Україна? Шевченко!» і мах ногою!
Далі півдороги до кордону автобаном, по якому їздити мотоциклом не можна, але мене пустили чомусь. Потім просто непогана траса через пустелю. Я добу не спав, тому починаю падати з мотоциклом. З*їхав у пісок і ліг на 15 хвилин. Потім знову дорога. Щоб трохи поборотись зі сном і спекою, кладу ноги на асфальт і шкрябаю на швидкості 80-85. Доки нога не попала на катафот. Вони багато де понавтикані, щоб вночі края дороги світилися. Босоніжок розірвало, а великий палець посинів!.. Ще раз лопає рама за кілометрів 300 до кордону, але це вже такі дрібниці. Їду тихо, проскакую поліцейські пости непомітно. Але спати так хочеться, що чітко бачу високі дерева біля дороги. Це галюцинації. От і Мірджаве - це останнє село перед Пакистаном. Поліція. В готель! Душ…

7. Пакистан. Цирк на дроті.
Після стандартної доби на кордоні мені ставлять штамп у паспорті, записують туди номер мотоцикла і кажуть: «Карнет треба, але якщо його нема, то можна й без нього. Ввечері або завтра вранці за тобою приїде ескорт і супроводжуватиме тебе до Кветти». «Нічого собі, - думаю, - 500 км?»
Раму заварив ще в Ірані, а от спиця в задньому колесі лопнула між митницями, і її обломок розгриз барабан. Ремонтую майже до ранку, сплю кілька годин, виїжджаю на світанку. Сонний охоронець випустив.
Тут назустріч по моїй смузі пікап. Водій піднімає руку з питанням на обличчі: «Що за хе?». Я беру вправо і бачу, що назустріч ще 5 авто і всі - по моїй смузі. Схоже, тут лівосторонній рух...
На 600 км пустельної дороги - 2 доби і купа нервів. Містечок мало, зустрічають, як НЛО. Став купити кавуна - обступило 20 чоловік, від*їхав з*їсти - обступило 30. Дорога - як Мелітопольська окружна. Якщо є нормальна ділянка, то або з непомітними лежачими поліцейськими (купа горбків), або в одну смугу на всі напрямки. Спека страшенна. Бензин - 3 літри на 2 долари.
Нарешті дістався до Кветти, за нею кілька годин відкисав у гарячій гірській річці. Нікуди вилазити не хотілося. Знову тріснула рама... При спробі заварити мене знаходять поліцейські і супроводжують до їхньої контори. Отже, почався поліцейский ескорт. 1200 км, до Індії. Поліцейський пікап «Тойота» змінюється на аналогічний кожні 20-30 хвилин. Спочатку я страшенно гордився! Тепер збиралось не менше 50 чоловік, коли чомусь спинялись. Але кожного разу, коли щось фотографував, про це повідомлялось у Центр. Пропала тяга фотографувати. А тут ще й з бензином почалися труднощі - на офіційних заправках тільки 95 бензин по доларові, а торгівці іранським контрабандним 92-м, коли до них під*їжджаєш з поліцією, кажуть, що нема в них. А бак пустішає... В кінці кінців бензин кінчився, 95-м я відмовляюся заправляти, переналаштувати запалення мені не дають. Поставлені в глухий кут поліцейські вирішують ситуацію геніально: запихають мотоцикл у кузов і везуть разом зі мною. Шара вічною не буває і приблизно через 200 км (змін 5-7) машина ескорту попадається коротша і з вищими бортами. Яву збираються ставити як ракету - носом вгору. Тут я не витримую. В результаті концерту з воплями мені дають можливість налаштувати двигун. Це пів ночі, але зробив. На зміні наступних поліцаїв я кажу, що хочу спати і лягаю на заправці на землю. Вони нервують. Настрій і погода псується, починається буря з пилу, це тут нормально вечорами. Я весь у пилюці, як наче навмисне вивалявся. Їдемо в найближчий поліцейський відділ, де я ночую між поліцаями і зеками. Наступного дня ескорту довго не дають. В 10 я знаходжу можливість втекти, мене доганяють і супроводжують - перевіряли, що мотоцикл на ходу (останньому конвою вчора я сказав, що мотоцикл поламано, і один поліцай вів його на буксирі з рушників, це було важко і небезпечно - я колись упав в аналогічних умовах). І от - о щастя! - в ескорт до мене посилають двох на мотоциклі. Як і всі зустрінуті в Ірані і Пакистані мотоцикли, це - 125-ка! Ява легко розганяється до 110 і два “кабанчики” губляться десь позаду. Я бачу тоненький меліоративний канал поперек дороги і звертаю вбік. Вони проїхали повз мене. Потім їдуть назад, мимо! Хвилин через 10-15 мене знайшли. Очі червоні, але їм наказано охороняти мене, а не розстрілювати. Тут я довів своє право годину покупатися. До кінця дня на поліцейській хвилі це була тема номер один - турист з України. Поліцейські гуртами виходили з адмінбудинків подивитися на наші «покатушки» . Я вже як міг розважався і одного разу ледве не «влип»: вантажівка, за якою я впритул ішов на обгін, втиснулася між двома збоку. Мені задня за нею місця не залишила, і я один на один із зустрічною, від якої та сховалась. Мотоцикл розвернуло на асфальті, як стрілку компаса при різкому гальмуванні, але він втримався і «вписався». Взагалі мотоцикли у Пакистані вантажівками ігноруються повністю, якщо не сховався -- сам винен. Але мені приємніше згадувати випадок, коли якийсь трактор поливав дорогу біля моста, на якій ішов ремонт. Я збив швидкість до швидкості поливалки і вліз у фонтан - кілька хвилин кайфу!
Вночі доїхали до кордону, де я залишився у готелі чекати відкриття митниці.

8.Індія. Країна мрії.
Пакистанські митники не хотіли випускати без «правильного» карнету і пообіцяли проблеми по дорозі назад. Індуси... Що про них скажеш, коли перед тобою майоріє індійський прапор? Вдруге в житті я відчуваю себе перетинаючим гігантський телевізійний екран. Так, індуси. Багато питань. Дитячий фотограф я, кажу. І трішки мотоцикліст. 2006 - рік Індії в Україні. Карнету нема. Ну заходь, а мотоцикл пакистанцям лиши. Сперечатися про право в*їхати без карнету я вже не міг: у кишені всього 30 доларів. Якщо тут теж буде ескорт, я не переживу. В кінці кінців важливо те, що до Індії доїхав. Домовився з митниками, що мотоцикл стоятиме на індійському боці. Контроль. Йду від кордону. Всі речі і шолом зі мною.
- Містер, як тебе звати? - англійською питає дівчинка із автобусу зі школярами.
- Роман, а тебе?
- Солодка Марі... До побачення, Роман.
Рікша. Автобус.
Я сідаю біля вікна. Автобус їде в бік ВІД кордону. Гарні поля, на них працюють сім*ї індусів. Товсті корови. Птахи, чиїх не знаю назв. Гарні будинки. Привітні посмішки. По радіо грає сумна пісня, де переливаються жіночий і чоловічий голоси. У мене виступають сльози на очах, і голову довелось сховати у вікно. Ці голоси, як машина часу, несуть мене у дитинство...
Довести, “що ми, браття, козацького роду” я довів. Мети досягнув. Віру людей у себе не підвів. І захисні лати з моєї душі я зараз скидаю, щоб відпочити...
Я не плачу, але дорослий зараз я тільки зовні.