08/04/2006 | Олег РОМАНЧУК

Думки похмурого оптиміста з приводу підписання Універсалу національної єдності

Історія засвідчує, що посилення законодавчої влади за рахунок ослаблення виконавчої неодмінно призводить до ослаблення держави. Прикладом може слугувати Польща періоду XVII—XVIII століть. Тут всесилля сейму і слабкість королівської влади врешті-решт привели одну з найсильніших держав Європи до втрати територій, а згодом незалежності. В цій державі будь-який шляхтич, делегат сейму міг, користуючись правом так званого «вільного вето», заблокувати будь-яке рішення сейму. Недаремно Катерина II, зацікавлена в ослабленні свого західного сусіда, як одну з умов мирних відносин з ним ставила збереження цього права в законодавстві Польщі. Другий приклад (щоправда, менш яскравий) — Франція періоду Директорії: у той час корумпованість властей і чиновників, злочинність досягли апогею, економіка розвалювалась на очах, а армія зазнавала поразки за поразкою. Характерно, що прихід до влади Наполеона і встановлення ним цілковитого панування виконавчої влади спочатку врятували Францію від анархії, а згодом, унаслідок воєнх авантюр, призвели до глибокого виснаження.
В Україні запроваджена політично-конституційна реформа по суті об’єднала законодавчу і виконавчу гілки влади в одне ціле, тим самим створивши неабияку загрозу для прав людини.
Підписаний українськими політиками Універсал національної єдності у жодному разі не ліквідує українську біполярність, у жодному разі не унеможливить протистояння Сходу й Заходу країни. Це різні полюси, різні території, на яких проживають люди з різним менталітетом: постсовєтським, постколоніальним і постколонізаторським. На цих територіях усе ще не подолана “хвороба бідних і рабів – комунізм” (за влучним виразом Юрія Саєнка). Особливо на Сході країни.
Віктор Ющенко змушений визнати факт існуючого розколу держави. У заяві Президента України для ЗМІ чітко мовиться про “ще один шанс на політичне об’єднання країни” А політична нація? Її немає. Політична нація не твориться указами й універсалами. Отто фон Бісмарк, приміром, творив політичну націю “кров’ю і залізом”. Щоправда досвід “залізного канцлера” нині, на початку третього тисячоліття, на п’ятнадцятому році незалежності, непридатний.
Отож у мозок мимоволі заповзає мерзенна думка, що внаслідок недолугої політики “помаранчевих”, політичної зради Олександра Мороза, політичної короткозорості, наївності та безвольності “майданних” (але раціонального й прагматичного мислення “регіональних”) провідників й керманичів українська держава може перетворитися у суто географічне поняття.
Надто безнадійно, хтось скаже. Надто похмуро, зрезюмує. Невже немає виходу?
Вихід є - негайне скликання Установчих (Конституційних) Зборів! Про це ми писали з Володимиром Кузьменко в книжці “На порозі Надцивілізації” ще 2001 року.
Річ у тім, що у пріснопам’ятну добу тоталітарного СССР у свідомості совєтських людей (постсовєтських також) відбулося глибоке перекручення розуміння того, що єдиним джерелом влади є народ. І навіть після того, як на політичній мапі світу постала новітня Українська держава, в її народу не запитали, який політичний та економічний лад він хоче мати, як має бути організована влада і які повноваження ця влада може мати. В народу ж забракло мужності, сили волі, політичного досвіду, зрештою того, що ми називаємо сукупним інтелектом нації, аби унеможливити прихід до влади політичних авантюристів, пройдисвітів від бізнесу, представників п’ятої колони. Відбулася механічна заміна одних правителів на інших. Так, народ їх обирав. Так, кандидати на владні посади обіцяли народові багато гарного, але внаслідок порочної структури організації влади ці обіцянки були легко забуті. Народні обранці самі визначили свій статус, свої повноваження і привілеї, не забувши при цьому запровадити для себе недоторканність, тобто заздалегідь звільнили себе від відповідальності не тільки за помилки і бездіяльність, але й за карні злочини. У результаті маємо Верховну Раду, зайняту головним чином тим, що лобіює інтереси того або іншого клану, маємо Президента, який усе може, але ні за що не відповідає, і кабінет міністрів, що нічого не може, але відповідає за помилки, допущені Президентом. За такої ситуації корупція чиновницького апарата закономірно досягає небувалого в історії держави рівня, а сукупний інтелект нації, моральність суспільства різко деградують.
Головна помилка, зроблена нашим суспільством, полягає в тому, що не було виконане правило, за яким (за будь-якої докорінної зміни державного устрою) повинні відбутися Установчі Збори, котрі, власне, і надають легітимність владі.
Приміром, в Росії Установчі Збори мають свою історію. На початку сімнадцятого століття після доби смут країна була вкрай виснажена, її господарство було зруйноване. Тому після вигнання поляків із Москви 26 жовтня 1612 року були скликані Установчі Збори під назвою Земського Собору, відтак обрана нова династія. Вже через 42 роки Московія настільки зміцніла, що змогла завдати вирішальної поразки першокласній на ті часи польській армії, узяти міста Смоленськ, Полоцьк, Могилів і Вітебськ. А ще через рік перенести військові дії на територію Литви і узяти Вільнюс і Каунас. Династія Романових проіснувала 300 років.
У лютому 1917 року після буржуазно-демократичної революції було прийняте рішення про скликання Установчих Зборів. У жовтні того ж року більшовики захопили владу під гаслом негайного скликання Установчих Зборів. І саме ця обіцянка зробила на короткий момент владу більшовиків легітимною. І дійсно, вся країна тоді визнала жовтневий переворот. Але в січні 1918 року більшовики розігнали Установчі Збори і тим самим розв’язали громадянську війну. Тільки за допомогою найжорстокішого терору їм вдалося утримати владу, і тільки-но терор став слабшати, комуністичний режим упав. А впав тому, що від самого початку і до кінця свого існування большевицький режим був не легітимним.
За будь-якого державного будівництва треба виходити з принципу, що тільки народ є джерелом влади, визначає її структуру, повноваження і відповідальність перед ним, народом. І тільки народ може вирішити, при якому соціальному ладі він хоче жити. Все це повинно передувати створенню структур влади і визначатися через обрані народом Установчі Збори.
Головна особливість Установчих зборів полягає в тому, що їх члени після виконання покладених на них функцій уже більше ніколи не повинні займати виборних державних посад.
Перше завдання Установчих Зборів — визначити соціально економічний устрій суспільства. Головний принцип устрою такого суспільства повинен забезпечити умови зростання економічного добробуту країни та її громадян, дотримання свобод і соціального захисту. Основний принцип такого суспільства полягає у дотриманні вимог демократії, цілковитій свободі розвитку приватного середнього і малого підприємництва за умови ефективного контролю держави над великим капіталом, оскільки великий капітал є потужною політичною зброєю, і якщо над ним не буде дійового контролю держави і суспільства, то великий капітал легко підпорядкує їх собі.
Середній клас найбільше зі всіх інших верств суспільства зацікавлений у збереженні демократії і політичних свобод, тому що демократія охороняє середній клас від екстремізму лівих, з одного боку, і від сваволі великого капіталу з іншого.
У нашому суспільстві недоторканність депутатського корпусу, як і інших осіб владних структур, є лише приманкою для криміналітету, допомагає йому уникнути відповідальності за скоєні злочини. Природно, що ні про яку недоторканність виборних осіб владних структур не може бути мови. Всі громадяни рівні перед законом, мають рівні права і рівну відповідальність.
Так само неприпущенні всілякі індульгенції вищим державним чиновникам після закінчення їхніх повноважень. Ніяка боротьба з організованою злочинністю, зловживаннями влади і чиновників не матиме успіху, якщо в країні не створений реально незалежний механізм судочинства. Найстрашніша для суспільства корупція — це корупція судів, оскільки суд є останньою інстанцією, куди громадяни можуть звернутися за справедливим рішенням.
Судова влада має бути незалежною і підпорядковуватись тільки закону. При цьому важливо відзначити: судова влада відповідальна перед законом і ступінь її відповідальності має бути вищим, ніж для всіх інших владних структур і всіх інших громадян.

Незалежність судів гарантується такими правилами: судді обираються народом, тобто одержують судову владу безпосередньо з рук суверена, судді не можуть бути змінені виконавчою владою, і утримання судів і суддів повинно бути визначене Установчими Зборами і закріплене Конституцією. Надалі ніхто не може змінити розмірів їхнього утримання, тобто виконавча влада позбавляється можливості управляти судами за допомогою додавання їм матеріальних благ або, навпаки, обмеження.

Змінити суддів або усунути їх від посад можуть тільки виборці, і для цього повинен бути вироблений чіткий механізм. Для нагляду за діяльністю судів має бути створений виборний орган, незалежний від інших структур влади. Судова влада повинна бути обмежена судом присяжних.

Розмови про те, що суд присяжних дорогий і «не по кишені» державі — блеф. Держава і суспільство зазнає значно більших збитків через зловживання суддів, рішення яких контролюються лише рішеннями вищих судових інстанцій, тобто тим же суддівським корпусом, що, як і нижчий, може бути корумпований…
Сам принцип відсторонення членів Установчих Зборів від влади і неучасть їх у виборних владних структурах у майбутньому гарантує, що при встановленні меж повноважень, привілеїв майбутніх гілок влади вони будуть створювати їх не «під себе». Це найважливіша умова для створення нормальних, відповідальних структур влади.

Установчі Збори повинні визначити повноваження і відповідальність кожної гілки влади, граничну кількість державних чиновників і розміри їхнього утримання. Ці норми повинні бути зафіксовані, і надалі ніяка гілка влади не може їх перевищувати.

Установчі Збори повинні також строго розділити гілки влади, заборонити так зване «делегування повноважень» від однієї гілки влади інший. Бо саме через таке делегування повноважень виконавча влада звичайно підпорядковує собі інші структури, у результаті демократія замінюється авторитарним режимом і деспотією.


Олег РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу “Універсум”,
кандидат філологічних наук,
член Національних Спілок письменників і журналістів
член Світової організації періодичної преси (Брюссель)