Я оце слухаю, а мені так хочеться вас ножем ударити(л)
08/08/2006 | Soft
Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ
"Я оце слухаю, а мені так хочеться вас ножем ударити"
В понеділок походив по бутіках. Шукав шахтарську каску Cartier та коногонку Ferre. Не знайшов. Замовляти не став: поки дочекаюся - вийде з моди.
За серпень усі, крім Януковича, відпочинуть, and show will go on. Донецьк і Дніпропетровськ воюватимуть за Київ, допоки спатимуть Черкаси (До чого тут Черкаси? «Маленьке Чикаго на Дніпрі. Місто рекетирів і жінок легкої поведінки» - у вісімдесятих так казав «Голос Америки», і черкащани полюбляли цитувати це визначення. Тамтешні підлітки їздили до Києва знімати кросівки з київських мажорів. Чудовий був час! А трохи згодом достатньо було топнути ніжкою, і барига сам ніс гроші. А потім все закінчилося. Де тепер Норік? Де Торпеда? Де інші красені? Вони програли класову війну мєнтам. Мєнтам - все, а нам – ностальгія).
Нам, простим хлопцям з «Обозу», для того, щоб розібратися в ситуації, марно зациклюватися на донецько-дніпропетровських розкладах. Яка муха вкусила Ющенка, що віддасть Москві Янукович, кому повірять в Держдепі? Нас все одно обдурять. Натомість варто взяти пляшку і з’їздити в Черкаси. Там усе стає ясно.
Для глибинного соціокультурного аналізу необхідно в першу чергу з’ясувати, хто сьогодні є той персонаж, який вирішує питання. До кого ми несемо свої проблеми?
Колись – це секретар райкому партії. Згодом - це ватажок місцевої бригади. Із середини дев’яностих все вирішують мєнти. Після двохтисячного – це податківці і чиновники адміністрації. З приходом помаранчевих – це суддя.
Перевагою судді (в порівнянні зі, скажімо, начальниками управління по боротьбі з орг.злочинністю) є те, що суддя здатен (при достатній сумі) самостійно виносити рішення. Він не може оказати: «Брателло, я все відпрацював, але отой мудак – мій начальник - просто рідкісної душі підарас…»
Проте, судді виявилися ще більш безсоромними потворами, аніж мєнти та податківці. Вони оголошують аукціон між клієнтами, і ціна вирішення питання виходить за будь-які межі рентабельності.
По-друге, на твоє судове рішення знаходиться їхнє рішення сусіднього суду, і десяток безкінечних апеляцій. І навіть якщо ти грамотно і конспіративно провів свій суд, все одно доводиться вдиратися на об’єкт із озброєного бригадою, все одно платити мєнтам, і судовим виконавцям…
Коротше, знову стріляти стало безпечніше і дешевше. І знову звичайний рефрен вечірніх новин: бізнесмена застрелено там. А тут підірвано автомобіль… Ніби молодість повертається! «Радуйся земле!»
У верхах смута. Це дає шанс таким простим хлопцям, як ми. Потрібно лише не повторити помилок минулого. Щодо цього я начитую семінари у штабі "Братства", а нині хотів звернути увагу наших братів з «Обозу» лише на один нюанс, який відкрився мені там, де Господь відкрився Мойсею – на Синаї.
Якось ми з приятелями орендували авто, щоб поганяти пустелею. Надвечір нам трапилася оаза, і ми зупинилися відпочити під пальмами від жорсткого сонця. Коли ми знову сідали до машини, нас обступила зграйка арабачат – хлопчиків і дівчаток – найстаршому років десять. Вони жебрали гроші.
Мій приятель, якому хотілося виглядати very rich man засвітив перед ними пачку єгипетських фунтів (негідник!) і нічого не дав. Обурені арабчата самоорганізувалися миттєво! Молодші потягли дровиняки, щоб заблокувати колеса, старші побігли за камінням – бити скло і фари машини.
Вражало те, що розподіл функцій відбувся сам собою – в них не було навіть секунди, щоб перекинутися кількома словами.
Ми встигли втекти. І згодом я довго розмірковував над тим, що українським дітям для того, щоб притертися, утворити організовану злочинну групу, розподілити між собою функції і навчитися розуміти один одного без слів, знадобилося б десь із півроку. Там секунда, тут – півроку.
У Західній Європі спільноти теж виникають миттєво. Доводилось спостерігати, як за півтори доби було організовано загальнонаціональний страйк у Британії. Проте навіть Франція пасує перед Сполученими Штатами. Ще на початку двадцятого століття Макс Вебер відвідав Північну Америку і зауважив, що – на відміну від атомізованого Європейського – американське суспільство складається не з індивідуумів, а зі спільнот.
Варто нагадати що Вебер – німець. Всі німці кучкуються по профспілках, стрілецьких братствах, студентських корпораціях, тощо. Але в порівняні з американцями, навіть німці – атомізовані.
На Заході майже не доводиться витрачати зусиль на організацію й утримання тієї чи іншої спільноти. Варто виставити прапорець і люді збираються самі. Спрацьовують тонкі механізми національної психології.
У нас ці механізми відсутні, тому найпростіше – найважче.
«Вчитися кучкуватися!» - ось гасло сьогодення. І ми маємо робити це прямо зараз, поки бюрократія не отямилася. Нещодавно на одній фірмі я познайомився із сімнадцятилітнім Юрком. Хороші дитячі очі. Його прислали партнери забрати готівку.
Директор фірми, якому не хотілося віддавати гроші, довго пояснював Юркові, чим авальований вексель відрізняється від платіжного доручення. «Ви знаєте – сказало дитя – я оце слухаю, а мені так хочеться вас ножем ударити».
Коли я спілкуюся з нашими депутатами, або чиновниками адміністрації президента, весь час відчуваю себе таким Юрком.
А ви?
http://oglyadach.com/news/2006/8/8/105859.htm
"Я оце слухаю, а мені так хочеться вас ножем ударити"
В понеділок походив по бутіках. Шукав шахтарську каску Cartier та коногонку Ferre. Не знайшов. Замовляти не став: поки дочекаюся - вийде з моди.
За серпень усі, крім Януковича, відпочинуть, and show will go on. Донецьк і Дніпропетровськ воюватимуть за Київ, допоки спатимуть Черкаси (До чого тут Черкаси? «Маленьке Чикаго на Дніпрі. Місто рекетирів і жінок легкої поведінки» - у вісімдесятих так казав «Голос Америки», і черкащани полюбляли цитувати це визначення. Тамтешні підлітки їздили до Києва знімати кросівки з київських мажорів. Чудовий був час! А трохи згодом достатньо було топнути ніжкою, і барига сам ніс гроші. А потім все закінчилося. Де тепер Норік? Де Торпеда? Де інші красені? Вони програли класову війну мєнтам. Мєнтам - все, а нам – ностальгія).
Нам, простим хлопцям з «Обозу», для того, щоб розібратися в ситуації, марно зациклюватися на донецько-дніпропетровських розкладах. Яка муха вкусила Ющенка, що віддасть Москві Янукович, кому повірять в Держдепі? Нас все одно обдурять. Натомість варто взяти пляшку і з’їздити в Черкаси. Там усе стає ясно.
Для глибинного соціокультурного аналізу необхідно в першу чергу з’ясувати, хто сьогодні є той персонаж, який вирішує питання. До кого ми несемо свої проблеми?
Колись – це секретар райкому партії. Згодом - це ватажок місцевої бригади. Із середини дев’яностих все вирішують мєнти. Після двохтисячного – це податківці і чиновники адміністрації. З приходом помаранчевих – це суддя.
Перевагою судді (в порівнянні зі, скажімо, начальниками управління по боротьбі з орг.злочинністю) є те, що суддя здатен (при достатній сумі) самостійно виносити рішення. Він не може оказати: «Брателло, я все відпрацював, але отой мудак – мій начальник - просто рідкісної душі підарас…»
Проте, судді виявилися ще більш безсоромними потворами, аніж мєнти та податківці. Вони оголошують аукціон між клієнтами, і ціна вирішення питання виходить за будь-які межі рентабельності.
По-друге, на твоє судове рішення знаходиться їхнє рішення сусіднього суду, і десяток безкінечних апеляцій. І навіть якщо ти грамотно і конспіративно провів свій суд, все одно доводиться вдиратися на об’єкт із озброєного бригадою, все одно платити мєнтам, і судовим виконавцям…
Коротше, знову стріляти стало безпечніше і дешевше. І знову звичайний рефрен вечірніх новин: бізнесмена застрелено там. А тут підірвано автомобіль… Ніби молодість повертається! «Радуйся земле!»
У верхах смута. Це дає шанс таким простим хлопцям, як ми. Потрібно лише не повторити помилок минулого. Щодо цього я начитую семінари у штабі "Братства", а нині хотів звернути увагу наших братів з «Обозу» лише на один нюанс, який відкрився мені там, де Господь відкрився Мойсею – на Синаї.
Якось ми з приятелями орендували авто, щоб поганяти пустелею. Надвечір нам трапилася оаза, і ми зупинилися відпочити під пальмами від жорсткого сонця. Коли ми знову сідали до машини, нас обступила зграйка арабачат – хлопчиків і дівчаток – найстаршому років десять. Вони жебрали гроші.
Мій приятель, якому хотілося виглядати very rich man засвітив перед ними пачку єгипетських фунтів (негідник!) і нічого не дав. Обурені арабчата самоорганізувалися миттєво! Молодші потягли дровиняки, щоб заблокувати колеса, старші побігли за камінням – бити скло і фари машини.
Вражало те, що розподіл функцій відбувся сам собою – в них не було навіть секунди, щоб перекинутися кількома словами.
Ми встигли втекти. І згодом я довго розмірковував над тим, що українським дітям для того, щоб притертися, утворити організовану злочинну групу, розподілити між собою функції і навчитися розуміти один одного без слів, знадобилося б десь із півроку. Там секунда, тут – півроку.
У Західній Європі спільноти теж виникають миттєво. Доводилось спостерігати, як за півтори доби було організовано загальнонаціональний страйк у Британії. Проте навіть Франція пасує перед Сполученими Штатами. Ще на початку двадцятого століття Макс Вебер відвідав Північну Америку і зауважив, що – на відміну від атомізованого Європейського – американське суспільство складається не з індивідуумів, а зі спільнот.
Варто нагадати що Вебер – німець. Всі німці кучкуються по профспілках, стрілецьких братствах, студентських корпораціях, тощо. Але в порівняні з американцями, навіть німці – атомізовані.
На Заході майже не доводиться витрачати зусиль на організацію й утримання тієї чи іншої спільноти. Варто виставити прапорець і люді збираються самі. Спрацьовують тонкі механізми національної психології.
У нас ці механізми відсутні, тому найпростіше – найважче.
«Вчитися кучкуватися!» - ось гасло сьогодення. І ми маємо робити це прямо зараз, поки бюрократія не отямилася. Нещодавно на одній фірмі я познайомився із сімнадцятилітнім Юрком. Хороші дитячі очі. Його прислали партнери забрати готівку.
Директор фірми, якому не хотілося віддавати гроші, довго пояснював Юркові, чим авальований вексель відрізняється від платіжного доручення. «Ви знаєте – сказало дитя – я оце слухаю, а мені так хочеться вас ножем ударити».
Коли я спілкуюся з нашими депутатами, або чиновниками адміністрації президента, весь час відчуваю себе таким Юрком.
А ви?
http://oglyadach.com/news/2006/8/8/105859.htm