08/10/2006 | Некролог по Надії Світличній

З ГІДНІСТЮ ЖИЛА І ВІДІЙШЛА

Відійшла у вічність НАДІЯ СВІТЛИЧНА на 70-му році життя. Наша вірна і незамінна сестра, порадниця у біді і сподвижниця в роки гонінь та переслідувань за слово. Скромна жінка, яка своєю присутністю визначала значною мірою моральний клімат українського дисидентського середовища у 60-і роки. Без неї важко уявити феномен української жінки, що тихо протистояла лютому комуністичному безуму на нашій землі, зберігаючи звичай у cім’ї і віру в серці. То вона творила стійкий опір здорового організму проти безбожної лихоманки, що перетворювала усе найсвятіше на будівельний матеріал.

Батьки-селяни Старобільського району на Луганщині – в чесній бідності виростили трьох дітей і дали їм вищу освіту. Надійка відразу пішла до другого класу, бо вже вміла написати листа батькові на фронт. Дитинство їй “чомусь забулося”. Харківський університет, вчителювання на Донбасі…

Подібно, як і Василь Стус, вона приїздить до Києва в 1964 році і потрапляє в культурну оазу. Приїздить до свого брата Івана Світличного. Літературні вечори, співочі гурти на схилах Дніпра, мандрівки у Карпати, де вона відкрила для себе Україну… Але головний зміст життя – в культурно-просвітницькій роботі і в ширенні правдивої інформації. “Самвидав розповсюджували, як могли, і удавали, що ми це робимо легально”. Тут виявився її дар невтомної працьовитості і дар служіння та відданості людям. На цьому ґрунті вона зближується з художницею Аллою Горською і навіть працює разом з нею над мозаїками в Донецьку. Вона ж одягає свою подругу в останню дорогу, омиває її рани.

Це були наче дві самаритянки, які, ще не знаючи євангельської науки, звернулися до Христа з проханням води живої.

В трудовій книжці Надії Олексіївни Світличної є понад тридцять записів про звільнення з роботи, що свідчить про рівень безстрашної свободи, до якої піднялася колишня директорка школи з донецького селища Антрацит…

Від свого брата Надія вчилася толерантності діалогу. Вона застосувала цю науку після арешту 1972 і привчала слідчих розмовляти культурною мовою, а також записувати до протоколу відповідь: “На це питання я відповідати не буду з етичних міркувань”.

Звичайно, за цю розкіш треба було платити. Її ставили в жорстокі безвихідні ситуації. Від неї відбирали дитину і віддавали кудись в дитбудинок. Після чотирьох років лагерів суворого режиму їй знов погрожували. А коли впевнились, що жодна сила не може зламати сумління, то її викинули з двома малими дітьми без необхідних документів за кордон.

Але там вона зустріла “велику рідню”, “дуже багато добрих людей”. І взялася за свою звичну справу – єднати порізнених земляків задля визволення рідного краю. Вони оцінили її позицію, не чисто політичну, зате виразну: “Нижче моєї гідності бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору”.

Вона разом з генералом Григоренком видавала “Вісник репресій в Україні” і поступово ставала культурним аташе репресованої України за кордоном.

Життя Надії Світличної – це передусім постійна безкорислива праця. Розшифоровування нелегально переданих лагерних рукописів, упорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля і багатьох, багатьох – усе це робилося її руками або за її неодмінною участю.

Відомим в усій Україні її ім’я стало від 1982 року, коли на радіостанції “Свобода” їй запропонували серію передач про свою “кримінальну справу”. В уявленні деяких людей це була б розширена автобіографія. В розумінні ж Надії Світличної – це розповідь про всю репресовану Україну, про кращих її людей, з яким їй поталанило зустрітися при виборі “дороги вузької”. Там вона мала і свій постійний радіожурнал – “Журнал надії”, до якого втягнулися в Україні і не в Україні.

Голос Надії Світличної на хвилях “Свободи” лунав дванадцять років, і багато хто не уявляв собі життя без того голосу.

І тут треба підкреслити, що це був проникливий християнський голос надії – оспалим, зневіреним і маловірним, втомленим і спраглим. У ті роки її голос посилав надію і розраду.

До присутності Надії Світличної в етері вже звикли, як до обіцянки змін на краще. Гасло козацького роду Світличних бадьоре: “Дай, Боже, розуму ” і “будьмо”.

В Україну Надійка приїжджала не до когось окремо, а – до всіх. Вона була поінформована про “усіх своїх”, про життя, про здоров’я, про дітей – так, наче вона ніколи звідти не виїжджала.

Це і означає “любити ближнього, як самого себе”.

Відходила вона гарно, спокійно і розпорядливо, готуючись до тієї урочої години, як велить звичай. І не втрачала гумору до останку. Прощалась з усіма суворими словами “з Богом”, з вірою, що усі ми рівні, а черга – то неістотно.

З Богом, посестро. Царство тобі небесне. А “Вічну пам’ять” ми проспіваємо з певністю у кожному слові.

Сверстюки, Стуси, Коцюбинські, Горбалі, Горині, Стокотельні, Зінкевичі, Заливахи, Калинці, Марченки, Дзюби, Костенки, Овсієнки, Сугоняки, Шевченки, Обертаси, Проскури, Розумні, Дворки, Одаричі, Севруки, Семикіни, Овдієнки, Матвієнки, Плахотнюки, Лісові, Довгані, Захарови, Кіпіані, Мариновичі, Максимчуки, Антонюки, Плющі, Гелі, Попадюки, Караванський, Левицькі