08/15/2006 | Богдан Червак

до 150-річчя з дня народження Івана Франка

Нація зможе себе утвердити і самореалізуватися лише у власній державі. Ця аксіома, на жаль, є очевидною лише на перший погляд. Що стосується, “доби Франка”, то постулат політичної самостійності України не наважувалася тоді підняти жодна з впливових українських політичних партій. І це в той час, коли інші європейські народи жили передчуттям неминучих геополітичних змін та були готові до проголошення національних держав. Іншими словами, це була епоха націотоврення, епоха становлення новітніх політичних націй, або ж як стверджував американський дослідник Г. Кон “вік націоналізму”.
Правда, тут слід зробити одне уточнення. У 1900 році в Харкові була утворена Революційна українська партія, лідер якої – молодий харківський адвокат Микола Міхновський на святі Тараса Шевченка у Полтаві виголосив доповідь під назвою “Самостійна Україна”. У розвитку державницької думки, цей виступ мав епохальне значення, оскільки на перше місце політичної практики однієї з українських партії висувалося й обґрунтовувалося гасло повної політичної самостійності України. Зокрема, М. Міхновський стверджував: “Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин...”. Але згодом РУП зазнала отруйних впливів марксизму та інтернаціоналізму, що не дозволило їй стати впливовою “самостійницькою” силою.

На тлі цих подій цікаво прослідкувати ставлення Івана Франка до тези про необхідність та своєчасність проголошення гасла політичної самостійності України.

У 1895 році на Галичині побачила світ праця одного із лідерів Галицької радикальної партії Юліана Бачинського “Україна irredenta”. Ю. Бачинський належав до класичних марксистів, але щиро прагнув розв’язати національне питання. У своїй книжці він стверджував, що політична самостійність України – не самоціль, а умова її виходу із економічної і соціальної кризи, яка на рубежі століть неухильно поглиблювалася. Постулат політичної самостійності автор з’ясовує так: “Вимоги адміністраційні російської держави й інтереси економічні російської України самі вже винесуть на порядок денний національне і державне українське питання, будуть рішаючим чинником в них – національне почуття радше їх впливом – силою додатковою”.
Без сумніву, сам факт, коли до програми однієї з українських партій входить засаднича умова про необхідність політичного суверенітету нації, є кроком вперед. Однак не можна не бачити, що виключно марксистське трактування цієї умови, зводило її до рівня гасла й унеможливлювало реалізацію.

Зовсім по-іншому підійшов до цього питання І. Франко. Він пише рецензію на книжку Ю. Бачинського з аналогічною назвою, де також говорить про потребу політичної самостійності, але подає кардинально інші мотивації й обґрунтування. Каменяр повністю відкидає марксистсько-соціалістичну методологію при аналізі історичного процесу, зокрема що стосується реалізації національної ідеї. “Почуття окремішності – констатує І. Франко – не вгасало в Україні ніколи”. Довгі роки поневолення не змогли вбити у нації прагнення до свободи, а тому “мазепинські традиції” ніколи не вгасали, незважаючи на те, що “почуття безсильності й анахронічності цих традицій було загальне”.

У першій частині своєї статті І.Франко подає своєрідну панораму українських визвольних змагань, де у плані історичної ретроспективи бачить боротьбу українського народу як “бій” за реалізацію національної ідеї. Заперечуючи марксистське вчення про “вторинність духу” він зазначає, що вже у часи між Люблінською унією та 1648 роком економіка України досягла чималих успіхів, що за логікою марксистів мало призвести до національного процвітання. Проте, “історія ХVII віку для українських народних мас, то постепенне послаблювання свобідного козацького елементу, ширення кріпацтва, а рівночасно зменшування і задушення автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окремішності”. На питання, чому так сталося, І Франко відповідає: “Московська плеть” була так само дошкульна, як і польська нагайка та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою”. І. Франко робить однозначний висновок: соціально-економічне визволення – неможливе без визволення національного.

Ця ідея рефреном проходить через усю статтю. У такий спосіб І. Франко обстоює ідеал політичною самостійності як утвердження національної ідеї.
Але повернемося до рецензії І. Франка. Подаючи “коротенький і певно недостатній нарис еволюції нашої національної свідомості”, Каменяр, коли мова заходить про ближчі часи, наводить ще один приклад неспроможності “з погляду доктрини соціальної демократії” дати об’єктивну оцінку “українському питанню”. Зокрема він зазначає, що одночасно із книжкою “Україна irredenta” у Галичині з’явилася праця “О безвихідності українського соціалізму”. Обидва автори, базуючи свої прогнози на однакових економічних показниках, одночасно приходять до діаметрально протилежних висновків. Автор “Безвихідності” доводить з “незвичайним жаром, що українська нація не існує, не може, не повинна існувати, що всі заходи українофілів і націоналістів, щоб її витворити, пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забава”. І навпаки, Ю. Бачинський доводить, що Україна не тільки існує, але “мусить швидше чи пізніше стати самостійною державою”. Ось такий парадокс. Але саме він приводить Івана Франка до ще одного висновку: “А раз відчута буде – у кого з національних, а у кого з економічних причин – потреба політичної самостійності України, то справа ця увійде на порядок дня політичного життя Європи, і не зійде з нього, поки не здійсниться...”

Отже, Іван Франко чітко й однозначно заявляв про свою підтримку ідеї політичної самостійності України.
При цьому слід зауважити, що слова І. Франка не розходилися із його вчинками. Вже через два роки після написання статті “Україна irredenta”, він покинув лави Радикальної партії, яка вирішила залишатися на позиціях драгоманівського соціалізму й вступив до Української націонал-демократичної партії, першої галицької партії, що в основу своєї діяльності поклала національну ідею. У 1900 році керівний орган партії – Народний Комітет – оприлюднив відозву, де відкрито проголошувалося, що ідеалом українців має стати незалежна, соборна Русь-Україна.

Остаточно “самостійницький курс” Івана Франка було оформлено в його відомій статті “Поза межами можливого”, яка побачила світ на сторінках “Літературно-наукового вісника “ у 1900 році. Принагідно нагадаємо, що саме в цьому році Микола Міхновський виступив із брошурою “Самостійна Україна”.

У своїй новій статті Іван Франко переконливо обґрунтовує концепцію неминучості державного становлення української нації. Він зокрема зазначає, що незалежно від того, чи під оглядом “шлункових” ідей, чи під тиском “національних ідеалістів” українська нація неодмінно прагнутиме державного самовизначення. При цьому Каменяр застерігає від проявів національної меншовартості, зокрема засуджує тих діячів, які закликають займатися так званою “неполітичною культурою”, тобто “плекати рідну мову, письменство, освіту”, але не втручатися у політичну діяльність. Таке, за словами І. Франка, “егоїстично-матеріалістичне” розуміння потреб нації, веде український народ до зневіри та апатії.

Водночас він категорично заявляє: “Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б покрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”. Інакше кажучи, І. Франко не бачить іншого шляху, аніж реалізація національного ідеалу – створення та утвердження України як держави української нації.

Геніальний поет, відомий вчений, активний громадський і політичний діяч Іван Франко на своєму життєвому шляху зазнавав різних ідейних впливів, на які так багатою була його епоха. Та все ж І.Франко прийшов до твердого переконання, що тільки ідеал національної самостійності, вічні та незмінні вартості нації – це те, що веде до справжнього прогресу і процвітання. Все інше – манівці історії, що можуть завести народ в історичну безвихідь.