08/30/2006 | Роман Черніга

Після бурхливих подій у Верховній Раді та Секретаріаті Президента в липні, які закінчилися „історичним” рішенням трьох в ніч з 2 на 3 серпня, в Україні склалася політична ситуація, яка владоможцями коротко називається „Схід і Захід разом!” Гадаю, що в багатьох мешканців центральної частини держави виникає логічне запитання-- а куди ж нам ? Для такої великої країни з багатовіковою історією, як Україна, умовний поділ країни на дві частини є абсолютно необґрунтованим. Очевидно, що Україна складається з чималої кількості регіонів, які мають більші чи менші відмінності, і всіх їх згрупувати лише в дві групи „схід” і „захід” неправильно з історичної точки зору та дуже шкідливо з політичної точки зору.

Не будемо тут заглиблюватися в історію, хоч навіть Президент дозволяє собі тут ляпи на очах мільйонів телеглядачів 5-го каналу. Скажімо 27 серпня під час святкування 150 річчя з дня народження Івана Франка він заявив, що протягом багатьох років українці були поділені між двома імперіями ... по Дніпру. Цікаво-- коли це було і яка назва другої імперії? Сумнівно, що Президент не знає про те, що українці сформувалися як народ перш за все завдяки центральній частині сучасної держави (це перш за все сучасні Київська, Вінницька, Черкаська та Полтавська області), які якраз майже завжди перебували в складі однієї і тієї ж держави (спочатку Київської Русі, потім Литовської і Польської держав, і нарешті Російської імперії та СРСР). Власне і українська мова сформувалася на базі діалектів мешканців сучасних центральних областей, а не західних чи східних. А Дніпро, до речі, був кордоном, який ділив Україну, лише дуже короткий проміжок часу – з часів Великої руїни другої половини 17 століття до першого поділу Польщі в 1772 р., тобто лише десь 100 років.

Розглянемо детальніше політичний аспект. Парламентські вибори 2006 року були найдемократичнішими за весь час незалежності (про це одноголосно заявили як українські ЗМІ так і спостерігачі від міжнародних організацій) і їхні результати об’єктивно відображають політичні уподобання виборців різних частин України. За ними дуже легко поділити державу на ТРИ (а не дві !) частини-- західна частина (7 областей), центральна і північна частина (9 областей і Київ) та східна і південна частина (8 областей та АРК). У восьми південно-східних областях та АРК (включно з Севастополем) однозначним переможцем є ПР, яка в 5 областях та АРК навіть набрала понад 50 відсотків. З другого боку-- в центральних та північних областях однозначним переможцем є БЮТ, який в шести областях (Київська, Вінницька, Сумська, Хмельницька, Черкаська та Чернігівська) та в Києві набрав понад третину голосів, а в інших солідно випередив всі інші партії та блоки. Лише в семи західних областях нема явного переможця -- в трьох ( Рівненська, Тернопільська та Чернівецька, тобто ті, які межують з Центральною Україною) з невеликим відривом від НУ (3—6 відсотків) переміг БЮТ, в двох (Львівська та Закарпатська) – з малим відривом НУ. Оскільки ще в двох західних областях з великою перевагою перемогли НУ (Івано-Франківська) та БЮТ (Волинська), то буде обґрунтованим заявити, що переможців на Заході держави два—НУ та БЮТ. Таким чином, держава політично поділена на три (а не дві !) великі частини, які мають яскраво виражені політичні симпатії. А що ми отримали так би мовити на „виході”? Дві найвпливовіші посади у ВР (спікера і його першого заступника) отримали представники мало популярних політичних сил, які не перемогли в ЖОДНОМУ регіоні держави. Уряд по суті сформовано ПР, яка справді репрезентує одну з трьох згаданих частин, та НУ, яка лише до певної міри репрезентує західну частину країни. Виникає логічне запитання: а хто власне репрезентуватиме в найвищих ешелонах влади серцевину України—десять центральних регіонів ?! Ця частина однозначно проголосувала за БЮТ, який не отримав жодного впливового портфеля ні в парламенті, ні в уряді. Зараз ЗМІ та впливовими політиками нав’язується думка, що мовляв, БЮТ сам опинився в опозиції і хай тепер працює. Можна звичайно вслід за Тарасом Шевченком сказати, що „нехай і так буде!” Але ж далі великий Тарас пише „так сміються ж з України стороннії люди...” Справді, як можна серйозно говорити про об’єднання країни без участі представників історичного ядра цієї країни, тобто центральної України, в керівництві країни ? Як може реально порозумітися мешканець південно-східної частини України, який як правило не знає української, з мешканцем західної частини, який справедливо сприймає російську як мову потенційного окупанта? Саме центральна Україна, мешканці якої переважно однаково ставляться як до „західняків”, так і „східняків”, може стати реальним містком і обручем для об’єднання країни в єдину справді унітарну державу з власним інформаційним та соціо-культурним простором.

Очевидно, що при викладеному вище розкладі політичних уподобань наших громадян розподіл керівних портфелів в державі є абсолютно неадекватним і шкідливим для реального об’єднання держави. Більше того, у разі незмінності власників цих портфелів протягом наступних 4—5 років, загроза федералізації та запровадження другої державної мови лише зросте. І причина тут об’єктивна -- більшість цих портфелів належить представникам ПР, яка справді виражає основні прагнення значної частини населення південно-східної України, яке в мовному та соціо-культурному сенсі почувається себе окремим субетносом української нації („русскоязичним насєлєнієм”) чи росіянами одночасно зорієнтованим і на Київ, і на Москву. І зовсім наївним є твердження, що економічні успіхи України автоматично змінять цю подвійну орієнтацію мешканців цієї частини України, оскільки сучасна історія показує, що це не так (яскравий приклад - провінція Квебек у Канаді). Якщо подивитися правді в вічі, то фактично ми наближаємо в країні ситуацію, яка теоретично описана відомими сучасними західними дослідниками J. Linz & A. Stepan (див. переклад їхньої роботи „Державність, націоналізм і демократизація” в „Демократія, антологія”, Київ: Смолоскип, 2005, С.662-684). Вони доводять, що побудувати демократичну державу при наявності інших націй, які „пробуджені” вкрай складно. А без статусу демократичної держави нам „зась” і до ЄС, і до НАТО. До речі, з десяти нещодавно прийнятих до ЄС держав лише дві (Естонія і Латвія) мають значні національні меншини, а решта мають значно вищу, ніж Україна, ступінь моноетнічності.

Роман Черніга, д-р фіз.-мат. н., м. Київ.