09/03/2006 | Михайло Депяк

Давно відгримів період «Осанна!» для Ющенка, потроху спадає напруга періоду «Розіпни!», і можемо вже більш-менш спокійно проаналізувати все, що трапилося.

Я переконаний, що премудрий і добрий Господь не залишив нас, українців без Своєї ласки.

За допомогою Ющенка (котрий як і кожний смертний є всього-лиш інструментом Божих задумів) Господь як люблячий і суворий Батько здійснив безпрецедентну за своєю ефективністю шокотерапію політичного дорослішання українського народу. А також стимулював розвиток дієвого громадянського суспільства як гарантії проти майбутніх наших катастрофічних втрат і невдач.

Дорослішати здатні лише в міру сильні, самодостатні особистості. Всі решта будуть ще довго перебувати в стані відчаю, апатії чи займатимуться пошуком нових ілюзій, але і вони рано чи пізно змудріють.

Президентська виборча кампанія і Майдан вивели Ющенка на п’єдестал справжнього лідера нації з неймовірним кредитом народної довіри. Однак він просто не подужав здійснити свою історичну місію. Шкода, але не всім дано. Без глибокого морального очищення, без корекції свого "внутрішнього Я" він не зміг дорости до висоти президентської місії. "Шапка Мономаха" виявилась для нього непомірно великою - заслонила і очі, і вуха, та й голосу його після інавгурації зовсім не стало чути. Став він ніби глухим і сліпим, не помічав очевидного і не прислухався до голосу Правди. Тому й бродив весь час по олігархічному багні, в якому врешті загруз остаточно.

Кожен перед Господом відповість сам за себе.
Як не здатний повести народ на боротьбу за Правду і Справедливість, то будь Антигероєм, інструментом для "шокової терапії" цього ж народу. Нехай на твоєму прикладі люди вчаться і хай дітей своїх навчають. Можна би було безконечно довго переконувати наш народ в утопічності традиційно-візантійського покладання надій на "доброго царя", котрого треба лише знайти серед політиків і привести на вершину влади. Люди все одно тої науки би не сприйняли, бо візантійщина сидить глибоко в нашій натурі. Але якщо хочемо жити так, як живуть високорозвинені нації, то мусимо знайти в собі сили з нашою ментальною візантійщиною покінчити.

І тут приклад Ющенка допоможе краще від всяких агітацій та переконань. Бо не буває і в принципі не може бути при владі "доброго царя". Може бути або слуга олігархів, або слуга нації. Двом протилежним панам ще ніхто не дав ради служити. Ющенко опинився на боці олігархів лише тому, що ми, народ, не створили дієвих механізмів впливу, щоб змусити президента і всяку владу служити нам, служити українським інтересам. А жоден слуга не служитиме без ефективного примусу, без загрози тяжкої кари за лінивство чи відступництво. Якщо навіть слуга-президент і приходить до влади з найкращими намірами найблагородніших вчинків, то на практиці він буде чинити лише те, до чого його змусять обставини.

Ключове питання полягає в тому, чий примус жорсткіший і дієвіший – примус олігархів чи примус народу. Хто його підкорить своїм інтересам, той і змусить собі служити.

Кажуть "Мудрий поляк після війни", та й ми мудріємо заднім числом.

Але давайте повчимося на своїх, таких свіжих помилках, проаналізуємо, щоб не допускати нових. Щоб знову не шукати панацеї в Тимошенках, Костенках та іже з ними.

Що ми не так зробили, де помилилися? Що зробили ставку на Ющенка? Таж лише він і мав реальні шанси на перемогу, і згодом Майдан довів нашу спільну правильність вибору. Тут все ОК. Не-окей було наше наївне "зачарування", невміння об’єктивно його оцінити і як наслідок – наша неготовність до можливих загроз, витівок і "сюрпризів" із його боку.

Чому ж ми "зачарувались" на Ющенка? Адже він був цілком відкритим і прогнозованим, нічого не приховував і об’єктивно не давав підстав для великих на нього надій. Симпатичний, патріотично настроєний номенклатурник. Успішний і неконфліктний чоловік, ентузіаст мирних реформ і ліберальної економіки. Він і проти злочинної влади боротися почав лише після того, як попри довголітню вірнопіддану службу був брутально вигнаний з прем’єрського крісла.

Аналогічно до іншого гетьмана-пасічника, лояльного до влади сотника Хмельницького, який став борцем лише тоді, коли спалили йому хутір і посягнули на дружину. І не добив Хмельницький Речі Посполитої відразу на хвилі ланцюга блискучих перемог лише тому, що психологічно належав до шляхти, до табору польської еліти. Дозрів він до усвідомлення української державності значно пізніше - коли було вже надто пізно.

І наш гетьман Ющенко не є насправді цілком "нашим". Має почуття справедливості, має певні моральні засади, але таки завжди належав до псевдо-шляхти, до кола українських нуворишів. "Де скарб твій, там буде і серце твоє".

Пригадаймо історію його кар’єри. Зважаючи на правильне соціальне і географічне походження, а також специфіку перших років незалежності - до президента банку "Україна" він міг доробитися без великих моральних компромісів чи втрат. Якби було щось справді погане в його біографії, то обов’язково виплило би підчас президентської виборчої кампанії.

А от банк "Україна", штучно спровоковане банкрутство якого спричинилося до втрати тисячами аграрних підприємств своїх коштів, міг бути для Ющенка символічним "рубіконом", через який він перейшов на бік "сильних світу цього". Можливо, сам він нічого не скористав із тої грандіозної банківської афери. Однак і не чути було його розпачливого чи викривального голосу. Банківські мільйони опинилися в кишенях "великих" людей із народними депутатами включно, а з державної кишені було щось там комусь трохи компенсовано. Ющенко, що зайняв у цей критичний час "правильну" позицію, став головою Нацбанку. Може хронологічно чи фактично це відбулося трохи інакше, але певний причинно-наслідковий зв’язок таки простежується.

Потім було вбивство Гетьмана. Вбивство друга і вчителя перелякало Ющенка всмерть, хто такого не пережив – нехай його не осуджує. Може тому невдовзі перейшов він свій політичний "рубікон" - поставленим у кучмівському документі "про фашистів" підписом і покладанням разом із викритим негідником-президентом квітів до пам’ятника Шевченкові. Вже у ранзі прем’єр-міністра. В той сам день, коли влада влаштувала грандіозну провокацію проти національно і соціально свідомих громадян котрих били всіх підряд, а юних унсовців посадили на кілька років.

Не повівся Ющенко по-чоловічому і тоді, коли його віце-прем’єра Тимошенко було звільнено і ув’язнено за боротьбу з мафіозними кланами. Тоді Тимошенко поводилась ще цілком адекватно і заробляла собі "народні бали довіри" справжньою боротьбою проти грабунку держави. Ішлося не про захист свого колеги, а про те, чи стане прем’єр-міністр Ющенко на бік Правди. Він же своїм мовчанням став на бік олігархату.

Але добрий Господь допоміг, і сам перемістив його на сторону Правди шляхом позбавлення прем’єрської посади.

Всі кроки та дії Ющенка на посту Президента України свідчать про те, що цього великого Божого шансу стати остаточно на бік Правди і Добра Ющенко використати не зумів.

Всі його вчинки після Майдану, як і риторика його публічних висловлювань, свідчать про те, що наш Президент так і залишився "по той бік барикади". Він став би чудовим Президентом України, якби ми мали дієві механізми примусу і тиску на владу, і якби сам він внутрішньо мав справжнє, а не фарисейське розуміння Господніх Істин. Але як нема, то нема.

Замість цього є шокотерапія. Якщо хтось сподівається, що ця терапія закінчилася в момент призначення Януковича, той глибоко помиляється. Терапія буде не лише пізнавальною, щоб позбавити нас ілюзій і навчити краще розбиратися у людях. Вона буде довгою і творчою, щоб ми вибудували дієві політичні механізми громадянського суспільства. І будувати прийдеться "через не хочу", під олігархічним артобстрілом, заради власного спасіння і виживання. В кого кишка тонка – той нехай тікає, бо вже почалася серйозна гра. Ці пацани бавитися в кішки-мишки не будуть. Все бабло піде в їхню кишеню. Вся контрабанда, весь імпорт через вільні від економіки зони, всі вугільні, газові, бензинові, енергетичні та сталеві гроші, всі прибутки з державних підприємств ними будуть ефективно загосподарені. А мільйони малих приватних підприємств як раби на єгипетських плантаціях будуть наповнювати бюджет освіти, медицини і соціального захисту. Паралельно, звичайно із забезпеченням персонального добробуту державного чиновництва всіх рівнів і мастей.

Правильно кажуть, що Янукович вже не той, що був попередньо. Зараз він значно небезпечніший, бо його клан окупував всі основні державні позиції з Верховною Радою включно. А на президентському кріслі замість стримуючого донецькі апетити "вовкодава" Кучми сидить смирний миролюбний Ющенко з обрізаними повноваженнями. Отож часи Кучми скоро видаватимуться нам рожевим дитинством української незалежності.

От, напевно, тільки так, трахаючи нас у хвіст і в гриву, можна стимулювати побудову в Україні громадянського суспільства. Не зуміли в нормальних умовах, то доведеться у воєнних, під час суворої олігархічної окупації.

Не хоче Господь давати нам легкої інфантильної долі "бананової" республіки.

І "не нам діла Його судить".

А Ющенко – то просто повчальний етап нашої історії. Може скоро він знову попроситься у лави борців за Правду. Рядовим.

Михайло Депяк, підприємець