Про талановититих молодих математиків.
09/09/2006 | Уляна
Багато, хто ще може живе під враженням присудження премії Григорію Перельману. Про одного математика такого ж калібру з України я довідалася сьогодні, читаючи спогади Григорія Костюка про своє довоєнне життя в Україні та повоєнне в еміграції. Сьогодні я дійшла до розділів, де він описує свої перші за 20 років еміграції контакти з «підрадянцями». Це був початок 60-х років. Почали потрохи випускати оперних співаків, ансамбль Вірського, письменників, науковців. Про найперший контакт Костюк згадує так.
… Однієї днини на роботу до мене телефонує син. Щойно, каже, телефонував такий собі Білінський. Він залишив свій телефон і просив, щоб я йому подзвонив. Білінських у США в мене було, здається, троє. Котрий із них добивається розмови – я не уявляв собі. Сідаю й набираю номер телефону, що продиктував мені син. Відповідає чоловічий голос. Називаю своє ім’я й прізвище і прошу покликати Білінського. Раптом у відповідь чую:
- Дядю Грицю! Це я, Павлик.
Я - отетерів. Не можу нічого збагнути.
- Який Павлик? – питаю розгублено.
- Та Павлик Білинський з Києва. Пам’ятаєте – вулиця Дорогожицька?
Я раптом приходжу до пам’яті:
- Син Петра?
- Так, так, дядю Грицю! – чую задоволений голос.
- Боже мій! – майже вигукую. –Де ти тут взявся? Це ж як приємний сон!
- Я приїхав на запрошення одного американського математичного центру…
- Добре, - кажу. - Де ти зараз?
- У готелі, близько від Нью-Йоркського університету, - І тут таки подає точну адресу.
- Ти вільний у цю годину?
- Так.
- Чекай на мене. Я зараз їду.
Поклавщи слухавку, я раптом подумав: а чи нема тут якогось підступу з боку «відповідних» органів? Щойно вийшла моя книжка «Stalinist Rule…», і про неї пішов широкий розголос: трактат бо вельми був дошкульний для сталінізму. В такому суто українському аспекті радянську систему ще ніхто не показував. Чи не постановили вони вхопити автора за горло? Чи не злапали бідного Павлика, привезли до Нью-Йорку як певну для мене принаду (може, й несвідомо для нього), а тепер оце мене приманюють? І вмить здригнувся. Фу ти, яка каламуть лізе в голову! Павлик у такій ролі – це неможливо. А проте – хоч би що там було, я Павлика мушу бачити. Одягаюсь і виходжу.
Сідаю на Бродвейську лінію підземки і за хвилин 20 входжу до готелю. У фойє мене зустрічає молодик – вищесередній на зріст, років під 30. Міцної будови, овальне обличчя й велика, чорнява кучерявовихряста шевелюра. Нічого від колишнього його не залишилося. Лише кмітливі, вникливі, карі (мамині) очі світились, як і колись.
-Так отакий ти, Павлику! – мовив я, може і невпопад.
-Та отакий, - відповів він, усміхаючись.
-Ось так ми зустрілися негадано і неждано.
-Ти ж не знав, що я в Америці?
-Ні.
-А як ти знайшов мій телефон?
-Допомогла ваша книжка. Я її побачив у бібліотеці професора Петришина і з несподіванки аж скрикнув. Він спитав: чому? «Це мій знайомий», кажу йому. Він одразу дав мені ваш телефон.
А історія тут така. Народився Павло в родині моїх краян і добрих друзів. Уперше я побачив його у сповитку в колисці за два чи три тижні після народження, це було в Харкові 1929 року. Далі до шести років він зростав на моїх очах. Мій арешт і заслання розлучили нас на сім років. Нова зустріч у Києві в 42-му році. Хлопець жив з мамою і сестрою, батько був евакуйований на схід. Попрощався я з ними у вересні 43-ого, тікаючи на захід. Павлику тоді пішов чотирнадцятий рік. Далі – повна тьма на цілих 20 років. І ось зустріч. Ми сіли. Павлик став розповідати.
По війні він закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету й там таки аспірантуру на катедрі математики, якою керував академік Лаврентьєв. На першому чи другому курсі аспірантури до рук Павлика потрапила складна математична проблема, яку поставив один відомий німецький математик, але, не довівши її до кінця, помер. Над розв’язкою цієї проблеми задумувалося багато математиків з різних країн. І сталося диво: першим розв’язав її львівський аспірант Павло Білінський. Його ім’я відразу стало відомим в усьому математичному світі. Юнака почали запрошувати на міжнародні симпозіуми та з’їзди математиків. Павлів учитель академік Лаврентьєв, діставши призначення на керівника Новосибірського філіалу АН СРСР, забрав з собою і свого талановитого учня, котрий тепер уже став доктором математичних наук, професором і деканом математичного факультету Новосибірського університету. До США він приїхав на запрошення наукової установи. Оце і все. Та ще він вільно володів французькою і англійською мовами. …
… Однієї днини на роботу до мене телефонує син. Щойно, каже, телефонував такий собі Білінський. Він залишив свій телефон і просив, щоб я йому подзвонив. Білінських у США в мене було, здається, троє. Котрий із них добивається розмови – я не уявляв собі. Сідаю й набираю номер телефону, що продиктував мені син. Відповідає чоловічий голос. Називаю своє ім’я й прізвище і прошу покликати Білінського. Раптом у відповідь чую:
- Дядю Грицю! Це я, Павлик.
Я - отетерів. Не можу нічого збагнути.
- Який Павлик? – питаю розгублено.
- Та Павлик Білинський з Києва. Пам’ятаєте – вулиця Дорогожицька?
Я раптом приходжу до пам’яті:
- Син Петра?
- Так, так, дядю Грицю! – чую задоволений голос.
- Боже мій! – майже вигукую. –Де ти тут взявся? Це ж як приємний сон!
- Я приїхав на запрошення одного американського математичного центру…
- Добре, - кажу. - Де ти зараз?
- У готелі, близько від Нью-Йоркського університету, - І тут таки подає точну адресу.
- Ти вільний у цю годину?
- Так.
- Чекай на мене. Я зараз їду.
Поклавщи слухавку, я раптом подумав: а чи нема тут якогось підступу з боку «відповідних» органів? Щойно вийшла моя книжка «Stalinist Rule…», і про неї пішов широкий розголос: трактат бо вельми був дошкульний для сталінізму. В такому суто українському аспекті радянську систему ще ніхто не показував. Чи не постановили вони вхопити автора за горло? Чи не злапали бідного Павлика, привезли до Нью-Йорку як певну для мене принаду (може, й несвідомо для нього), а тепер оце мене приманюють? І вмить здригнувся. Фу ти, яка каламуть лізе в голову! Павлик у такій ролі – це неможливо. А проте – хоч би що там було, я Павлика мушу бачити. Одягаюсь і виходжу.
Сідаю на Бродвейську лінію підземки і за хвилин 20 входжу до готелю. У фойє мене зустрічає молодик – вищесередній на зріст, років під 30. Міцної будови, овальне обличчя й велика, чорнява кучерявовихряста шевелюра. Нічого від колишнього його не залишилося. Лише кмітливі, вникливі, карі (мамині) очі світились, як і колись.
-Так отакий ти, Павлику! – мовив я, може і невпопад.
-Та отакий, - відповів він, усміхаючись.
-Ось так ми зустрілися негадано і неждано.
-Ти ж не знав, що я в Америці?
-Ні.
-А як ти знайшов мій телефон?
-Допомогла ваша книжка. Я її побачив у бібліотеці професора Петришина і з несподіванки аж скрикнув. Він спитав: чому? «Це мій знайомий», кажу йому. Він одразу дав мені ваш телефон.
А історія тут така. Народився Павло в родині моїх краян і добрих друзів. Уперше я побачив його у сповитку в колисці за два чи три тижні після народження, це було в Харкові 1929 року. Далі до шести років він зростав на моїх очах. Мій арешт і заслання розлучили нас на сім років. Нова зустріч у Києві в 42-му році. Хлопець жив з мамою і сестрою, батько був евакуйований на схід. Попрощався я з ними у вересні 43-ого, тікаючи на захід. Павлику тоді пішов чотирнадцятий рік. Далі – повна тьма на цілих 20 років. І ось зустріч. Ми сіли. Павлик став розповідати.
По війні він закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету й там таки аспірантуру на катедрі математики, якою керував академік Лаврентьєв. На першому чи другому курсі аспірантури до рук Павлика потрапила складна математична проблема, яку поставив один відомий німецький математик, але, не довівши її до кінця, помер. Над розв’язкою цієї проблеми задумувалося багато математиків з різних країн. І сталося диво: першим розв’язав її львівський аспірант Павло Білінський. Його ім’я відразу стало відомим в усьому математичному світі. Юнака почали запрошувати на міжнародні симпозіуми та з’їзди математиків. Павлів учитель академік Лаврентьєв, діставши призначення на керівника Новосибірського філіалу АН СРСР, забрав з собою і свого талановитого учня, котрий тепер уже став доктором математичних наук, професором і деканом математичного факультету Новосибірського університету. До США він приїхав на запрошення наукової установи. Оце і все. Та ще він вільно володів французькою і англійською мовами. …