Про необхідність українського націоналізму в Україні
09/13/2006 | Сергій Грабовський
Ще жодна постколоніальна держава не спиралася на ноги, якщо в ній не діяли потужні націоналістичні партії та рухи. Класичний приклад – Індія.
Індійський національний конгрес, Мохандас Ганді і Джавахарлал Неру, поєднання сильної центральної влади з самоврядуванням штатів, нелегка боротьба з сепаратизмом і проведення успішної модернізації країни, яка сьогодні стрімко входить у число наддержав.
Не менш класичний приклад – Ізраїль.
Усі політичні партії, ліві і праві, на час заснування цієї держави були виразно націоналістичними.
Результат – хоча практично весь арабський світ оголосив Ізраїлю війну на знищення, ця держава зуміла ствердити себе, побудувати у пустельних місцинах передову економіку й зірвати радянські плани "десіонізації Близького Сходу".
Звичайно, радикальний націоналізм може призвести до кризи і навіть катастрофи у національному розвитку.
Проте ще гірші наслідки має відсутність дієвого націоналізму: держава може просто де-факто розпастися, як це сталося з Сомалі.
Адже націоналізм – це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології та практики, а для постколоніальної держави це якраз і є найголовнішим – створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії.
З націоналізмом у нас, в постколоніальній Україні, складно. З двох причин.
По-перше, через панівний ліволіберальний дискурс європейської політичної думки, який ототожнює поняття "нацизм" і "націоналізм" і доходить до того, що оголошує Олександра Лукашенка "останнім націоналістичним диктатором Старого Світу".
Мовляв, націоналізм – це щось жахливе, щось страхітливе, на що сучасні люди не мають права - і це в той час, коли всі без винятку європейські держави свого часу постали і ствердилися на ґрунті націоналізму.
Щоб не втратити обличчя перед Заходом, українські політики змушені відтак всіляко відхрещуватися від націоналізму - хоча в очах тієї ж ліволіберальної публіки служба в КҐБ не виглядає вагомим ґанджем.
По-друге, ті, хто претендує на роль українських націоналістів сучасної доби, здебільшого не розуміють, що таке нація, а відтак своїми уявленнями про націоналістичну ідеологію тільки підтверджують в очах загалу правоту західної професури та вітчизняних штатних "борців з буржуазним націоналізмом", котрі зараз перекувалися з марксистів-ленінців на "общєчеловєків".
Візьмімо для прикладу дві політичні сили, які претендують на роль справді націоналістичних.
Перша з них – Конгрес українських націоналістів. У його програмі сказано: "Основою ідеологічної доктрини Конгресу є український націоналізм". І далі – дуже багато про Українську Націю (обов'язково з великої літери).
Але чи варто аналізувати цю риторику, якщо чинний лідер партії Олексій Івченко, знаний серед журналістів як Льоша-Мерседес, створив КУНу тверду репутацію "даху" над газовими бізнес-оборудками з Росією?
Значно серйознішим гравцем на націоналістичному полі є Всеукраїнське об'єднання "Свобода" на чолі з Олегом Тягнибоком.
Ця партія не задіяна у корупційних скандалах, у ній нема "грошових лантухів", її лідер походить зі знаного галицького роду, чи то пак, "дому", до чолівки "Свободи" входить низка інтелектуалів і т. д.
Та й поведінка цієї партії більш виразна – скажімо, акція "Національна мобілізація" на початку вересня в Івано-Франківську чи заява про те, що перебування Віктора Ющенка на посаді президента становить загрозу національній безпеці України, оскільки впродовж всієї своєї каденції глава держави демонструє свою неадекватність ситуації та непрогнозованість, спонтанність власних дій і рішень.
І програмні документи партії конкретніші, ніж у КУНу – скажімо, йдеться не просто про захист національних прав українців, а про конкретні квоти для етнічних українців в органах влади – 78%, про мовний режим у ЗМІ, який би відповідав етнічному складу населення, про впровадження курсу "Геноцид українців" в освітні програми тощо.
Але партія Тягнибока, як на мене, також не тягне на справді націоналістичну, ґрунтовану на українських традиціях. І ось чому.
По-перше, надто багато у діяльності "Свободи" слів і пієтету перед минулим, надто мало дій і націленості в майбутнє.
Можна по-різному ставитися до радикального українського націоналізму 1930-40-х років, але він відзначався звитягою, жертовністю і націленістю у майбутнє.
Надметою була УССД – самостійна соборна держава української нації, гаслом рядових націоналістів – "Здобути або не бути!"
І хоча справжню державу у ті роки здобути не вдалося, але над сталінським колгоспним рабством вояки УПА разом з "лісовими братами" Балтії перемогу здобули, а ще навчили кримінальний світ аж донині з шанобою ставитися до політзеків.
Отож то був чинний (себто дієвий) націоналізм, і в тім була його сила. Змінилася ідеологічна база цього націоналізму – з авторитарної на національно-демократичну – але активність, дієвість лишилася.
Що ж "Свобода"? Її чин – більше словесний чи ритуально-некрофільський. Звичайно, треба шанувати пам'ять полеглих, бо ж це – одне з фундаментальних визначень людини, але чи скільки можна ридати під Крутами чи Берестечком?
Чому ми відзначаємо лише поразки, а не перемоги? Чому торік, коли поляки святкували "Чудо на Віслі", тобто перемогу Пілсудського над Тухачевським, котрий вів "червоних коней" до Рейну і Марни, "Свобода" не наполягла, щоб спільно відзначити не менш важливу перемогу генерала Безручка над Будьонним під Замостям?
А от недавні події в Феодосії, та й по деяких інших містах Криму. Чи не варто було б там продемонструвати націоналістичний чин, щоб поставити на місце російських "козаків"? Чи українські націоналісти боялися зачепити російські геополітичні інтереси? А чи, може, злякалися навіжених вітренківських бабусь?
Може, я помиляюсь, але якби Олег Тягнибок у прямому ефірі ICTV напередодні березневих виборів затопив у пику Жириновському, коли той почав по-хамськи висловлюватися на адресу Інни Богословської, була б зараз "Свобода" у парламенті.
Але чину в українському націоналізмі не вистачає.
Натомість там ціла купа дурниць, пов'язаних із ототожненням нації та етносу, із преференціями для "справжніх" українців, наче належність до таких гарантує патріотичність, фаховість і чесність.
Схоже, ідеологи "Свободи" ніколи не вчили українську історію, а то б вони знали про молдованина митрополита Петра Могилу, полковників Морозенка-Мрозовецького (поляка), Герцика (єврея), Джелаліїв (татар), Немирича (напівполяка, наполовину взагалі невідомо кого), гетьманів Пилипа Орлика (мати – з сім'ї хрещених євреїв) та Івана Мазепу (була таки у нього польська кров).
Знали б вони і про старших офіцерів та генералів УНР, ЗУНР, Гетьманату з не дуже типовими для українців прізвищами Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізанс, Сінклер, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер – німці, шведи, росіяни, татари...
А ще про члена проводу ОУН Ріко Ярого, поета Юрія Клена, визначного філолога Юрія Шереха-Шевельова (етнічні німці чи австрійці), поета Максима Рильського й авіаконструктора Костянтина Калініна (польська кров). Я не кажу вже про двох провідних теоретиків українського націоналізму – В'ячеслава Липинського (етнічний поляк) та Дмитра Донцова (котрого щойно згаданий Липинський називав "кацапом").
А як бути із членом Центральної Ради, по тому – головою Всесвітнього союзу українок Софією Русовою (батько – швед Федір Ліндфорс, мати – француженка Анна Жарве) чи з головою Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу Міленою Рудницькою (мати – єврейка Іда Шпіґель)? І куди подіти, зрештою, Георгія Гонгадзе?
Іншими словами, "Свобода" йде казна-куди і казна-як.
Тож у підсумку ясно: націоналістичного ферменту, який би не давав спати українському постколоніальному суспільству, нема, бо націоналісти наші не розуміють, що таке нація і як слід діяти в її ім'я. А жаль.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
Індійський національний конгрес, Мохандас Ганді і Джавахарлал Неру, поєднання сильної центральної влади з самоврядуванням штатів, нелегка боротьба з сепаратизмом і проведення успішної модернізації країни, яка сьогодні стрімко входить у число наддержав.
Не менш класичний приклад – Ізраїль.
Усі політичні партії, ліві і праві, на час заснування цієї держави були виразно націоналістичними.
Результат – хоча практично весь арабський світ оголосив Ізраїлю війну на знищення, ця держава зуміла ствердити себе, побудувати у пустельних місцинах передову економіку й зірвати радянські плани "десіонізації Близького Сходу".
Звичайно, радикальний націоналізм може призвести до кризи і навіть катастрофи у національному розвитку.
Проте ще гірші наслідки має відсутність дієвого націоналізму: держава може просто де-факто розпастися, як це сталося з Сомалі.
Адже націоналізм – це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології та практики, а для постколоніальної держави це якраз і є найголовнішим – створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії.
З націоналізмом у нас, в постколоніальній Україні, складно. З двох причин.
По-перше, через панівний ліволіберальний дискурс європейської політичної думки, який ототожнює поняття "нацизм" і "націоналізм" і доходить до того, що оголошує Олександра Лукашенка "останнім націоналістичним диктатором Старого Світу".
Мовляв, націоналізм – це щось жахливе, щось страхітливе, на що сучасні люди не мають права - і це в той час, коли всі без винятку європейські держави свого часу постали і ствердилися на ґрунті націоналізму.
Щоб не втратити обличчя перед Заходом, українські політики змушені відтак всіляко відхрещуватися від націоналізму - хоча в очах тієї ж ліволіберальної публіки служба в КҐБ не виглядає вагомим ґанджем.
По-друге, ті, хто претендує на роль українських націоналістів сучасної доби, здебільшого не розуміють, що таке нація, а відтак своїми уявленнями про націоналістичну ідеологію тільки підтверджують в очах загалу правоту західної професури та вітчизняних штатних "борців з буржуазним націоналізмом", котрі зараз перекувалися з марксистів-ленінців на "общєчеловєків".
Візьмімо для прикладу дві політичні сили, які претендують на роль справді націоналістичних.
Перша з них – Конгрес українських націоналістів. У його програмі сказано: "Основою ідеологічної доктрини Конгресу є український націоналізм". І далі – дуже багато про Українську Націю (обов'язково з великої літери).
Але чи варто аналізувати цю риторику, якщо чинний лідер партії Олексій Івченко, знаний серед журналістів як Льоша-Мерседес, створив КУНу тверду репутацію "даху" над газовими бізнес-оборудками з Росією?
Значно серйознішим гравцем на націоналістичному полі є Всеукраїнське об'єднання "Свобода" на чолі з Олегом Тягнибоком.
Ця партія не задіяна у корупційних скандалах, у ній нема "грошових лантухів", її лідер походить зі знаного галицького роду, чи то пак, "дому", до чолівки "Свободи" входить низка інтелектуалів і т. д.
Та й поведінка цієї партії більш виразна – скажімо, акція "Національна мобілізація" на початку вересня в Івано-Франківську чи заява про те, що перебування Віктора Ющенка на посаді президента становить загрозу національній безпеці України, оскільки впродовж всієї своєї каденції глава держави демонструє свою неадекватність ситуації та непрогнозованість, спонтанність власних дій і рішень.
І програмні документи партії конкретніші, ніж у КУНу – скажімо, йдеться не просто про захист національних прав українців, а про конкретні квоти для етнічних українців в органах влади – 78%, про мовний режим у ЗМІ, який би відповідав етнічному складу населення, про впровадження курсу "Геноцид українців" в освітні програми тощо.
Але партія Тягнибока, як на мене, також не тягне на справді націоналістичну, ґрунтовану на українських традиціях. І ось чому.
По-перше, надто багато у діяльності "Свободи" слів і пієтету перед минулим, надто мало дій і націленості в майбутнє.
Можна по-різному ставитися до радикального українського націоналізму 1930-40-х років, але він відзначався звитягою, жертовністю і націленістю у майбутнє.
Надметою була УССД – самостійна соборна держава української нації, гаслом рядових націоналістів – "Здобути або не бути!"
І хоча справжню державу у ті роки здобути не вдалося, але над сталінським колгоспним рабством вояки УПА разом з "лісовими братами" Балтії перемогу здобули, а ще навчили кримінальний світ аж донині з шанобою ставитися до політзеків.
Отож то був чинний (себто дієвий) націоналізм, і в тім була його сила. Змінилася ідеологічна база цього націоналізму – з авторитарної на національно-демократичну – але активність, дієвість лишилася.
Що ж "Свобода"? Її чин – більше словесний чи ритуально-некрофільський. Звичайно, треба шанувати пам'ять полеглих, бо ж це – одне з фундаментальних визначень людини, але чи скільки можна ридати під Крутами чи Берестечком?
Чому ми відзначаємо лише поразки, а не перемоги? Чому торік, коли поляки святкували "Чудо на Віслі", тобто перемогу Пілсудського над Тухачевським, котрий вів "червоних коней" до Рейну і Марни, "Свобода" не наполягла, щоб спільно відзначити не менш важливу перемогу генерала Безручка над Будьонним під Замостям?
А от недавні події в Феодосії, та й по деяких інших містах Криму. Чи не варто було б там продемонструвати націоналістичний чин, щоб поставити на місце російських "козаків"? Чи українські націоналісти боялися зачепити російські геополітичні інтереси? А чи, може, злякалися навіжених вітренківських бабусь?
Може, я помиляюсь, але якби Олег Тягнибок у прямому ефірі ICTV напередодні березневих виборів затопив у пику Жириновському, коли той почав по-хамськи висловлюватися на адресу Інни Богословської, була б зараз "Свобода" у парламенті.
Але чину в українському націоналізмі не вистачає.
Натомість там ціла купа дурниць, пов'язаних із ототожненням нації та етносу, із преференціями для "справжніх" українців, наче належність до таких гарантує патріотичність, фаховість і чесність.
Схоже, ідеологи "Свободи" ніколи не вчили українську історію, а то б вони знали про молдованина митрополита Петра Могилу, полковників Морозенка-Мрозовецького (поляка), Герцика (єврея), Джелаліїв (татар), Немирича (напівполяка, наполовину взагалі невідомо кого), гетьманів Пилипа Орлика (мати – з сім'ї хрещених євреїв) та Івана Мазепу (була таки у нього польська кров).
Знали б вони і про старших офіцерів та генералів УНР, ЗУНР, Гетьманату з не дуже типовими для українців прізвищами Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізанс, Сінклер, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер – німці, шведи, росіяни, татари...
А ще про члена проводу ОУН Ріко Ярого, поета Юрія Клена, визначного філолога Юрія Шереха-Шевельова (етнічні німці чи австрійці), поета Максима Рильського й авіаконструктора Костянтина Калініна (польська кров). Я не кажу вже про двох провідних теоретиків українського націоналізму – В'ячеслава Липинського (етнічний поляк) та Дмитра Донцова (котрого щойно згаданий Липинський називав "кацапом").
А як бути із членом Центральної Ради, по тому – головою Всесвітнього союзу українок Софією Русовою (батько – швед Федір Ліндфорс, мати – француженка Анна Жарве) чи з головою Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу Міленою Рудницькою (мати – єврейка Іда Шпіґель)? І куди подіти, зрештою, Георгія Гонгадзе?
Іншими словами, "Свобода" йде казна-куди і казна-як.
Тож у підсумку ясно: націоналістичного ферменту, який би не давав спати українському постколоніальному суспільству, нема, бо націоналісти наші не розуміють, що таке нація і як слід діяти в її ім'я. А жаль.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
Відповіді
2006.09.14 | Роман ShaRP
И ты, Брут.
А про РУХ, УНП и УРП "Собор" даже не вспомнил. Видно, там уже и говорить не о чем...2006.10.04 | Тур
Тягнибок і націоналізм різні речі
Цікаво як свіжоспечений заступник міністра від регіонів Леонід Нетудихата, член ВО "СВОБОДА" став би голосувати у парламенті якщоб Тягнибок опинився там . Невже порвав би заради ідеалів націоналізму з Ринатом Ахметовим? Ащо до так званих націоналістів то Олег давненько попрацьовює на Донецьких козаків . Глянути лише у списочок Свободи на виборах 2006. Навіть зарас так званий хід у Киеві ніщо інше як нова витівка Гапона у Києві. Адже провал ще раз підтвердить тезу про неспроможність націоналістів і взагалі правих в Україні. А це черговий відкат для когось.Леонід Іванович Нетудихата (номер 15 у списку "Свободи") дійсно працював найманим топ-менеджером в компанії стільникового зв'язку DCC у 2002 році. Задовго до того, 4 грудня 2000 р. пан Леонід став лауретом Державної премії України у галузі науки і техніки. Не дивно, що його, як висококласного спеціаліста запросили на високу посаду віце-президента компанії. Завдяки професіоналізму команди менеджерів, зокрема Леоніда Нетудихати, фірма швидко зайняла місце серед лідерів ринку і переродилася у відомий всім Life:). Слід зауважити, що цей достойний чоловік ніколи не був членом жодної кучмістської партії, ніколи не працював у жодному виборчому штабі, ніколи не проходив по жодній кримінальній справі. ВО "Свобода" гордиться присутністю у своїх виборчих списках двох лауретів Шевченківської премії. Кандидати від об'єднання - це люди не лише чесні, але й успішні. А любителям пошукати порошину в чужому оці, порадимо подлубатися в тих місцях, які аж кишать махровими кучмістами.( з заяви о. тягнибока лютий 2006 р)
Ахметов поможет приватизации «Укртелекома» в обмен на успех выборов в 2009 году
.Украинские обозреватели утверждают, что народный депутат Ринат Ахметов положил глаз на «Укртелеком» и получит компанию в результате готовящейся приватизации.
Об этом, якобы, свидетельствуют назначение Леонида Нетудыхаты главой Госсвязи, телекоммуникационные приобретения SCM и инициатива последней по увеличению уставного фонда до более чем 858 млн. грн
17:49 / 18 августа 2006 г
2006.10.05 | Таля
Відповідь Олега Тягнибока С. Грабовському
Націоналізм: метаморфози та перспективи або відповідь Сергію ГрабовськомуСтаттю "Про необхідність українського націоналізму в Україні" Сергія Грабовського перечитав, зізнаюсь, декілька разів. Адже не щодня зустрінеш на шпальтах найпопулярніших українських видань матеріал з такою сміливою назвою. До того ж, майже дві третини площі автор присвятив критичному аналізу ідеології та діяльності ВО "Свобода". А це, погодьтесь, також рідкісний випадок. Зазвичай, масмедіа або воліють "не помічати" націоналістичних організації, або ж обмежуються стереотипними судженнями в руслі "панівного ліволіберального дискурсу". Згадана стаття, яка належить перу відомого інтелектуала, публіциста, автора багатьох книг, Сергія Грабовського, розміщена "Українською правдою" 13 вересня ц. р. викликала певний резонанс. Її відразу передрукували низка електронних та друкованих ЗМІ. Вочевидь, не випадково.
Зростання інтересу до цієї теми - цілком закономірне. "Помаранчеві" вожді використали креативну енергію українського націоналізму. Безсистемно, часто заради виборчого популізму, порушували пекучі питання національної та соціальної справедливості. Насправді ж, і не збиралися на них відповідати. На словах - періодичні заклики створити "Інститут національної пам'яті", визнати Голодомор геноцидом українців, визнати вояків УПА тощо. На ділі - досі нічого не зроблено. Нерідко безсовісно жонглювали поняттями "нація", "національна ідея" і навіть "націоналізм". Згадаймо пафосну мантру "Моя Нація!" на Майдані - відверта експлуатація почуття національної гордості. Це вже потім пояснювали, що мали на увазі т. зв. "політичну націю" - ліволіберальне перелицювання поняття. Згадаймо червоно-чорні плакати "Націоналісти за "Нашу Україну!", масово розклеєні в західноукраїнських селах під час останньої виборчої кампанії. Щиросерді селяни часто і не здогадувалися, що в інших регіонах ця "націоналістична" політична сила сахається націоналізму, як чорт ладану. Хитромудрі політтехнологи діють за принципом "кожному - своє". Правильно дозована націоналістична риторика вже давно стала технологією осідлання національно-патріотичного електорату. І водночас - своєрідним щепленням від реального націоналізму. Ще 1998 року ліберальна НРУ з допомогою гасла "Українці! Це наша земля!" поцупила близько 3% голосів у "Національного фронту". Таким чином, маніпулюючи свідомістю виборців, владу і далі утримують безідейні партії, виразники інтересів космополітичних "грошових лантухів".
Розчарований "електорат" поступово занурюється у звичний стан апатії. Проте свідома частина українського суспільства замість того, щоб опустити руки (за планом маніпуляторів), шукає альтернативи. Її погляди все частіше звертаються у бік націоналізму. Не бутафорного, не піар-технічного, не маніпулятивного. Саме це й спонукало відповісти на статтю Грабовського "Про необхідність українського націоналізму в Україні".
Автор, до його честі, щиро й відкрито говорить про необхідність націоналізму як дієвого політичного чинника, важливого для виживання і ствердження молодих держав. Бо, попри все, у сьогоднішньому українському суспільстві інтелектуалові все ще треба мати певну громадянську мужність для озвучення таких заяв.
Міркування пана Грабовського про цементувальну роль націоналізму доволі слушні. Проте цього аж ніяк не можна сказати про твердження, начебто проблема неадекватного сприйняття націоналістичної ідеології в Україні зумовлена хибними теоретичними уявленнями про націю. Насправді сьогодні не засвоєно в повною мірою теоретичної спадщини класиків українського націоналізму (передусім Донцова, Липи, Сціборського). Їхні імена опиняються в центрі ширшого суспільного обговорення переважно як символи, які слід реабілітувати і захищати від чергових наклепів українофобів та імперських реваншистів. Натомість ці класики мали б стати фундаментом для формування загальнонаціональних візій майбутнього. Вже не кажу про необхідність подальшого розвитку теорії націоналізму. Адже визвольний націоналізм зразка минулого століття просто не може відповідати на всі виклики сучасності. І тут зусилля політичних організацій, з огляду на особливості їхньої діяльності, є за визначенням недостатніми. Я маю на увазі, що потрібні спільні дії політиків, академічної і мистецької еліти, громадських організацій та знакових інтелектуальних постатей. Зокрема, включно з паном Грабовським. Чи є така взаємодія сьогодні? Думаю, ні. І провина у цьому не лише націоналістичних організацій.
Особливої уваги заслуговує спостереження пана Грабовського про фатальний вплив ліволіберального дискурсу. Його тріумфальне поширення в Україні пов'язане не стільки з його особливою привабливістю чи "правильністю", а з щедрістю фінансування його носіїв. Частина українських інтелектуалів, заледве встигнувши визволитись з ярма комуністичного, встромила голову в інше, зручніше ярмо. "Втеча від свободи", пошук нових господарів.
Націоналізм широко експлуатують, як зазначено, навіть космополіти-ліберали. Але тільки на чуттєвому рівні, у вигляді загальних гасел, без будь-яких чітких програмних пунктів і тим більше дій. На серйозну публічну дискусію, в якій мали б право голосу передовсім самі націоналісти, дійсно накладено негласне табу.
Тут не місце вдаватися в розлогі теоретичні міркування з приводу визначення поняття нації тощо. Окреслю найважливіші моменти, які принципові для діяльності ВО "Свобода". По-перше, щодо співвідношення нації і народу (етносу). Зв'язок між ними найтісніший. Однак зрозуміло, що нація і народ не складають повної тотожності. Формування нації є результатом політичного самоусвідомлення народу. Дійсно, в історичному процесі до творення націй нерідко можуть долучатися індивіди іншого етнічного походження чи навіть цілі етнічні групи. На думку Грабовського, в ідеях "Свободи" - "ціла купа дурниць, пов'язаних із ототожненням нації та етносу", а "націоналісти наші не розуміють, що таке нація і як слід діяти в її ім'я". Не претендуємо, звісно, на роль непомильного дороговказу. Але розмірковування автора чомусь надто органічно вписуються в критикований ним самим "панівний ліволіберальний дискурс". Дуже вже пахнуть вони черговою спробою нав'язати загалові ліберальну теорію так званої "політичної нації" як складової частини "правильного" націоналізму. З огляду на це, до нації зараховують усіх (і то поза їхнім бажанням), хто проживає на певній території та лояльно ставиться до держави. Насправді ж, з погляду націоналізму аморально і протиприродно змушувати громадян України інших національностей переписувати себе на "політичних українців". Національність і громадянство -поняття різні!
Пан Грабовський наводить перелік імен історичних постатей, що так чи інак долучилися до процесів української визвольної боротьби: політичної, збройної і культурної. Особливо наголошено на неукраїнському походженні цих діячів. Однією з найбільших інсинуацій українофобів є твердження, що нібито націоналісти намагаються викреслити ці імена з історії на догоду ідеологічним міркуванням. Насправді, всі хто активно брав участь у боротьбі українців за збереження і утвердження ідентичності, заслуговують на належне вшанування.
До речі, "Свобода" ще років три тому публічно закликала запровадити державну нагороду і відзначати кожного неукраїнця, який врятував від радянського геноциду хоча б одного українця (на зразок ізраїльського "Праведника Світу"). Це випливає з наріжної світоглядної концепції націоналізму-плекання власної національної гідності та визнання гідності інших. Однак це жодною мірою не перекреслює засадничої ролі українського етносу у власному державотворенні. Відтак закид у бік "Свободи" з приводу неналежного вивчення історії України - абсурдний.
Чомусь пан Грабовський вважає, що "ідеологи "Свободи" ніколи не вчили українську історію". Міркування, за допомогою яких зроблено такий категоричний висновок, на жаль, залишились у таємниці. Та за логікою викладу, неважко зрозуміти, як саме запропоновано "вчити українську історію". Наведений перелік історичних постатей, яким демонстративно приписано неукраїнське походження, начебто має підтверджувати вигадану невідомо ким тезу, що за відсутністю власне української еліти провідниками української нації у всіх сферах були переважно чужинці. Демонстративність та певна викличність, що проступає за низкою імен, підібраних, до речі, досить довільно, нагадує ще одну давню вигадку ворожої пропаганди. Мовляв, українські націоналісти тільки те й роблять, що вираховують відсоток "української крові" в окремих індивідів та "міряють черпи" з якоюсь зловісною метою. Будь-що, звичайно, можна звульгаризувати. Ми розуміємо, що українська нація як історичний суб'єкт має свою етнічну основу-спільноту зі спорідненими антропологічними, ментально-психологічними та духовними ознаками. На жаль, вона не завжди об'єднана територією, мовою, спільним баченням минулого, єдиною політичною волею. Етнічне походження, українська кров - чи не єдина ознака, яка сьогодні єднає усіх без винятку українців: "в Україні і не в Україні сущих", україно- і не україномовних, свідомих і затурканих ворожою пропагандою. Зрештою, існує чи не кришталево чиста формула, що визначає націю як кровно-духовну спільноту. Простіше кажучи, українцем є той, у чиїх жилах є частка української крові, і він сам усвідомлює себе українцем. Тому абсурдний висновок пана Грабовського, про те, що "націоналісти наші не розуміють, що таке нація". Можливо, якісь "ваші" націоналісти цього не розуміють. Але не Вам визначати монополію у цій царині.
Сергій Грабовський запитує: "Чому торік, коли поляки святкували "Чудо на Віслі", тобто перемогу Пілсудського над Тухачевським, котрий вів "червоних коней" до Рейну і Марни, "Свобода" не наполягла, щоб спільно відзначити не менш важливу перемогу генерала Безручка над Будьонним під Замостям?". Для будь-кого, знайомого з перебігом військової кампанії літа-осені 1920 року, відповідь очевидна. Нагадаю, про що йдеться. У вигляді "подяки" за героїзм українського стрілецтва, яке допомогло полякам відкинути червону московську гідру, особовий склад української армії запроторено до концентраційних таборів де тисячами вмирали від голоду та інфекційних хвороб. Наступним виявом безмежної братерської "вдячності" Польщі стало підписання Ризького мирного договору з Радянською Росією. Для України цей договір означав окупацію та геноцид етнічно українського населення. Думаю, зрозуміло, що для українців події, які так кортить "відсвяткувати" панові Грабовському, мають однозначно кривавий присмак. Коли йдеться про відзначення тріумфів української зброї, зокрема у Визвольних змаганнях 1917-1921 років, то на сторінках історії зафіксовано не одну перемогу українців. Досить згадати хоча б про блискучу операцію з визволення Криму навесні 1918 року, розгром польської армії під Чортковим у червні 1919 року, визволення Києва у серпні 1919 року, блискавичні кінні рейди Зимового походу 1919-1920 років тощо. Націоналісти знають і шанують ці дати. Проте цього не можна сказати про українське суспільство в цілому. По-перше, проблема полягає в тому, що учасників тих подій досі не визнала сучасна українська держава як борців за її незалежність. По-друге, через засилля "політкоректності" частина української ліберальної еліти чомусь вважає за "незручне" святкувати річницю, наприклад, Листопадового Чину у Львові 1 листопада 1918 року чи перемоги під Чортковом. Як-не-як, йдеться ж про "адвоката України в Європі", якого воліють не дратувати. А тому ці "неполіткоректні" події просто замовчуються. І винні в цьому зовсім не українські націоналісти.
Нам закидають: "що ж "Свобода"? Її чин - більше словесний чи ритуально-некрофільський. Звичайно, треба шанувати пам'ять полеглих, бо ж це - одне з фундаментальних визначень людини, але скільки ж можна ридати під Крутами чи Берестечком?" Схоже, автор закиду спромігся прочитати лише перші два розділи "Програми захисту українців". Так, дійсно, в розділах "Геноцид українців у ХХ столітті. Подолання наслідків та відновлення справедливості" та "ОУН-УПА. Визнання та вдячність" йдеться про невирішені питання національної пам'яті. Ці історичні проблеми пудовими гирями повисли на ногах молодої держави і не дозволяють їй рухатися в майбутнє. І допоки вони раз і назавжди не будуть вирішені, - залишатимуться першочерговими. Далі - ще п'ять розділів, присвячених найгострішим питанням сучасності та майбутнього нації: "Мова. Захист та поширення"; "Інформаційний простір. Звільнення від окупації та державна безпека"; "Міграція. Право на Батьківщину"; "Енергетика. Незалежність та безпека"; "Суспільство. Соціальна та національна справедливість". Зазначу, що це всього лиш своєрідна тактична "програма мінімум" з конкретними "рецептами" вирішення невідкладних, на наш погляд, проблем.
Щодо "некрофілії", то застосування цього терміна, скажімо, до вшанування пам'яті 20 мільйонів невинно убієнних українців - блюзнірство. Автор мав би знати, що націоналісти минулого століття, яких він ставить нам за приклад, добре пам'ятали дні українських поразок і трагедій. "Плекав нас біль по втраті України. Кормив нас гнет і гнів на ворогів. " - ідеться у славні ОУН. Сьогодні українському суспільству ще більш важливо пам'ятати про ті ж Крути, де триста київських студентів розплатилися кров'ю за безхребетність тодішніх "ліволібералів". Варто усвідомити цей трагічний урок і хоча б для того, аби більше не наступати на ті ж самі граблі. "Нас учили, що на національний ідеал треба "поглянути без всяких упереджень, вільно від усяких споминів історії...". Якраз навпаки! Мусимо усвідомити собі криваві зусилля минулих поколінь, щоб знати, як іти дальше до тієї самої мети." - писав згадуваний Вами Дмитро Донцов ("Націоналізм"). Зрештою, "Свобода" сповідує засадничий принцип Донцова: "Нація дивиться в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретроспективно і перспективно, не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім'я завдання дня".
Крім цього, дивує розуміння націоналістичного чину. Пан Грабовський "тонко" іронізує, риторично запитуючи, "може, злякалися навіжених вітренківських бабусь?". Іронія зовсім недоречна. На жаль, не всі розуміють, що українські націоналісти не збираються виконувати роль бойових загонів "за викликом" у штучно змодельованому за участі іноземних спецслужб сценарії, розіграному за демонстративної бездіяльності влади. У ситуації, коли йдеться про елементарне виконання відповідними органами своїх функціональних обов'язків із забезпечення державного суверенітету та належного правопорядку, реагувати мають найперше владні інститути. До речі, "Свобода" неодноразово звертала увагу як кучмістської, так і "помаранчевої" влади на антидержавну діяльність промосковських організацій. Зокрема, ще будучи нардепом, я звертався до прокуратури та СБУ з відповідними запитами з приводу кожного відомого мені факту закликів до ліквідації суверенітету та порушення територіальної цілісності України. Зайве нагадувати, що всі ці звернення проігноровано. Навіть більше, через ідейні переконання з виборчих перегонів намагалися зняти аж ніяк не партію Вітренко, а об'єднання "Свобода". Тому не варто очікувати, що після систематичного пресингу, якого зазнавали націоналістичні організації впродовж 15 років Незалежності, націоналісти помчать рятувати дискредитовану бездіяльністю владу від чергового іміджевого фіаско. Складається враження, що комусь хотілося б бачити націоналістів винятково в ролі вуличних "кіпішмейкерів", які "героїчно" шарпаються з "вітренківськими бабусями", захищаючи невиразний курс влади на євроатлантичну інтеграцію.
Наша мета зробити український націоналізм креативною і впливовою силою у своїй країні. Не сперечаюся - усі ми живі люди і не претендуємо на істину в останній інстанції. І на благородному шляху можливі хибні кроки. Якщо Ви щиро бажаєте допомогти - приєднуйтесь.
З повагою та готовністю до подальшої дискусії,
Олег Тягнибок
P.S.
До речі, про походження "кацапа" Донцова. Сам Дмитро Донцов з'ясовує, що рід його походив зі Слобожанщини, можливо, з козацької шляхти Донців-Захаржевських, і у XVIII ст. його предки, добиваючись дворянства, соціальних привілеїв, змінили прізвище "Донець" на "Донцов". У листі до відомого поета-"вісниківця" Є. Маланюка (1931 р.) Донцов пише, що його "дід до кінця життя не навчився по-російськи".
2006.10.05 | Мірко
Re: Відповідь Олега Тягнибока С. Грабовському
Багато чого мудро сказано паном Олегом. Але на жаль у захваті якось приліпити собі у рахунок українського народу тих котрим ні мова ні культура не грає ролі, він наплив на риф якоїсь кровно-ґенетичної української народної ознаки.На жаль ніякого українського ґенетичного маркера науковці не знайшли, і на таке нема що надіятися. (В жидів знайшлися спільні ґенетичні маркери у племені Каган-Каґанович-Cohen, але поширених на весь народ таки теж ні.)
Пан Тягнибок мусить змиритися з фактом що одинока можлива ознака національної приналежности це самовизначення разом із вибором мови.
Нажаль пан Олег мусить привикнути до факту що громадяни Азарови чи Колесники ніяк не належуть (і не хочуть належати!) до українського народу. І винахід у їхній ґенезі краплі, дві, чи цілих п'ять літрів "української" крови цього факту не змінить.
Олег писав
>Ми розуміємо, що українська нація як історичний суб'єкт має свою етнічну основу-спільноту зі спорідненими антропологічними, ментально-психологічними та духовними ознаками. На жаль, вона не завжди об'єднана територією, мовою, спільним баченням минулого, єдиною політичною волею. Етнічне походження, українська кров - чи не єдина ознака, яка сьогодні єднає усіх без винятку українців: "в Україні і не в Україні сущих", україно- і не україномовних, свідомих і затурканих ворожою пропагандою. Зрештою, існує чи не кришталево чиста формула, що визначає націю як кровно-духовну спільноту. Простіше кажучи, українцем є той, у чиїх жилах є частка української крові, і він сам усвідомлює себе українцем.<
2006.10.05 | SpokusXalepniy
Грабовський набагато сильніший
Мірко пише:> ...він наплив на риф якоїсь кровно-ґенетичної української народної ознаки. ...Нажаль пан Олег мусить привикнути до факту що громадяни Азарови чи Колесники ніяк не належуть (і не хочуть належати!) до українського народу. І винахід у їхній ґенезі краплі, дві, чи цілих п'ять літрів "української" крови цього факту не змінить.
А часом навпаки - росіянин по крові Ігор Лосєв, як на мене, більш справжній українець, ніж (не тільки сам президент Віктор Ющенко, але і) більшість етнічних українців, навіть таких, котрі не вживають російську прннципово.
І мене бере жах, коли я припускаю, що згідно з пропонуємими Тягнибоком пропорційних квот (із розрахунку 78% етнічних українців в Україні) пан Лосєв міг би не отримати посаду доцента в Києво-Могилянській Академії по "кровавому" відсотку, визначення котрому дається тягнибоковою наукой.
2006.10.05 | Мірко
Раджу Тягнибокові сісти та подумати
А що якщо в нього буде "кровна" українська нація, яка розмовляє по московськи. Тоді слова пророкаI МЕРТВИМ,
I ЖИВИМ,
I НЕНАРОДЖЕНИМ
ЗЕМЛЯКЯМ МОЇМ
В УКРАЇНI
I НЕ В УКРАЇНI
МОЄ ДРУЖНЕЄ ПОСЛАНIЄ
ніхто не зрозуміє.
Одно, не два посланія, - не одно для московськомовних а друге для україномовних.
Останний етап етноциду це коли внук з дідом спільної мови не має.