09/17/2006 | Людмила Кучеренко

17 вересня виповнюється 8 років з дня масового хімічного отруєння у старовинному козацькому селі Хомутець поблизу курортного Миргорода. Можливо, мало хто пам’ятає про трагедію, що трапилася у мирний час, жертвами якої стали мирні жителі. Адже у мітингу-реквієму, присвяченому Дню визволення села від німецько-фашистських загарбників, проведеному відповідно до розпорядження Миргородської райдержадміністрації, взяли участь понад 800 дорослих мешканців Хомутця, студентів ветзоотехнікуму та школярів (добре, що в останній момент передумали вивести вихованців дитсадочка).

Через 20 хвилин після початку урочистостей школярі з перших шеренг несподівано почали падати непритомні (пізніше вони пригадали, що запахло чимось кисло-тухлим). Тоді було госпіталізовано 42 особи – двоє вчителів, решта – учні та студенти. Дорослі, котрі бачили, що відбувалося з дітьми, пережили невимовний жах, не кажучи про самих дітей: потемніння в очах, судоми, сильне слино- й сечовиділення, галюцинації, відчуття страху, істеричний стан, задуха, оніміння рук і ніг, різке коливання артеріального тиску, втрата орієнтиру в часі й просторі й т.д. Причому отрута виявилася з „годинниковим механізмом”: рівно через 12 днів о тій самій годині, коли уражені 17 вересня вперше відчули симптоми, у них розпочався рецидивний приступ (у цей час, звісно, всі вони знаходилися у різних місцях).

Симптомокомплекс ураження, описаний у всіх найпростіших підручниках з агрохімії та цивільної оборони, свідчить про отруєнні речовиною нервово-паралітичної дії типу ФОС (фосфор-органічна сполука), а рецидив чітко вказує, що ці ФОС - бойові.

У тих же підручниках чорним по білому написано, що у перші 10 хвилин після отруєння ФОС необхідно ввести антидот – атропін (використовується ще і як краплі для очей), який є у будь-якій аптеці й коштував на той час копійки. Не пізно його було ввести навіть через кілька годин. Але у Миргородській ЦРЛ, куди госпіталізували дітей (незважаючи на те, що аналізи показали різке зниження активності холінестерази крові), антидот не ввели, хоч у Миргород терміново приїхав головний дитячий токсиколог Мінохорони здоров’я України Б.Шейман. У ЦРЛ від ФОС-отруєння (на той час Миргородська районна СЕС виявила в аналізах грунту наявність саме цієї отрути) їх лікували... кефіром, глюкозою та вітамінами.

Наслідки такої „кваліфікованої” медичної допомоги отруєні відчули невдовзі. Й відчувають по сьогодні. Сказати, що у них погіршене самопочуття, - нічого не сказати. Вони мають „розкішний” „букет” хвороб. Але не мають належного соціального захисту. Не буде перебільшенням сказати, що люди залишилися наодинці зі своєю бідою.

Ті, хто у 1998 році був першокласником, ще навчаються у школі. Студенти зооветеринарного технікуму давно закінчили його й роз’їхалися хто - куди. Та 17 вересня 1998 року розділило їхнє життя на дві половини – до і після трагедії.

У перші роки після отруєння згорьовані батьки хомутецьких дітей ще вірили, що зможуть добитися справедливості й допомоги від держави. Вони зверталися в різні інстанції, до громадськості й преси. Журналісти Людмила Кучеренко, Анатолій Банний, керівник громадської організації „Ірина” Любов Калюжна й інші простягли їм руку допомоги.

У 1999-2001 роках до висвітлення трагедії ми підключили столичних колег-журналістів, об’їздили багатьох фахівців (екологів, ві1йськових хіміків і медиків) у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Москві, провели прес-конференцію в УНІАН, потужні громадські слухання „Правда про хомутецьку трагедію”, пікетування прокуратури області. Полтавський медіа-клуб направив у різні державні інституції України та посольства сотні інформаційних запитів. Ми домоглися, щоб у Хомутець виїхали депутати Полтавської обласної ради та кілька міжгалузевих комісій з Києва.

Та якщо депутати облради прийняли рішення на користь отруєних (кілька років поспіль з обласного бюджету їм виділяли кошти на санаторно-курортне оздоровлення; „натовкли носа” головному - за посадою - „рятувальнику” хомутчан, заступнику голови облдержадміністрації Петру Шемету), то місцеві й столичні медичні світила (головні дитячі спеціалісти Мінохорони здоров’я) - вчинили щодо нещасних дітей непорядно. Щоразу у висновках комісій (а їх було кілька) скорочувався опис симптомокомплексу ураження 17 вересня 1998 року, зникали згадування про те, що діти потрапили до реанімації. У лікарів не здригнулася рука написати на чорне – біле: нібито діти давно мають хронічні хвороби (хоч це спростовується медичними картками), а хворобливість після отруєння списали на проблеми підліткового віку. Апогеєм неправди ескулапів стали звіти міжвідомчої комісії від 1 та 14 листопада 2000 року, в яких вони дописалися до того, що діти, мовляв, масово не втрачали у день отруєння свідомості, не корчилися від судом і не потерпали від галюцинацій, а це були... „істеричні реакції у вигляді симулятивно-шантажної поведінки, що підсилювалися хвилюваннями й реакцією батьків”... А якщо не було ураження, то яке ж вам лікування?!

Тож хомутчани були отруєні як мінімум двічі: спочатку бойовою отруйною речовиною типу зарин, а вдруге – байдужістю й відвертим цинізмом чиновників. І це не просто слова. Замість того, щоб радіти дитинству й юності, вони, наче старички, живуть на пігулках. Дехто переніс складні операції. Батьки розуміли, що вони не вічні, а діти не зможуть жити повноцінним життям. Та добитися для них якихось пільг і соціальних гарантій як для потерпілих від терористичного акту не змогли. Адже медики, „милосердно” написавши у висновках комісій, що „супутня хронічна патологія не пов’язана з перенесеним гострим отруєнням”, позбавили їх цього права, за що від батьків „велике спасибі” підписантам з Києва і Полтави: зокрема, нинішньому начальнику облздоровуправління В.Лисаку і колишньому – В.Волченку, професору УМСА В.Пєшому, головному санлікарю області В.Шаповалу, колишньому головному педіатру Полтавщини В.Бойку та іншим „людям у білих халатах”.

Втім, незаангажовані харківські науковці одній з потерпілих дівчаток (завдяки героїчній наполегливості мами) таки підтвердили: всі її нинішні тяжкі захворювання не лише є наслідком отруєння 17 вересня 1998 року, а й показанням для встановлення групи інвалідності. Та навіть цей серйозний документ не справив враження на обласну медико-соціальну експертну комісію, групу дитина не отримала.

Частина батьків, ніде правди діти, зіткнувшись з бездушною державною машиною, опустила руки. Але інші не змирилися й не простили державі, що того тричі проклятого дня діти пішли до школи здоровими, а зараз вони практично стали інвалідами й нікому, окрім родини, не потрібні зі своїми проблемами.

Ще у 2001 році кілька сімей потерпілих подали позови до суду про відновлення порушених цивільних прав на достовірну інформацію про стан свого здоров’я, встановлення інвалідності й соціальний захист, відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Чи варто розповідати про те, як наші найгуманніші й найсправедливіші суди розглядають спори, де відповідачами державні органи? Тож судова тяганина розтяглася на цілих п’ять років.

Миргородська Феміда неодноразово намагалася „поховати” цивільну справу. Суддя Валентина Куцин ухвалою від 18 березня 2004 року залишила її без розгляду, мовляв, не встановлена особа, що скоїла злочин. Колегія Апеляційного суду Полтавської області під головуванням С.Гальонкіна скасувала цю ухвалу, а справу направила в той же суд для розгляду по суті. Як не дивно (як правило, у такому випадку справу має розглядати інший суддя), суддя Миргородського міськрайсуду В.Куцин не випустила „хомутецьку” справу зі своїх лап (перепрошую, рук), а й далі „вершила правосуддя”, як тільки хотіла (чи, може, як казали).

Вона роз’єднала справу на два провадження, поділивши позивачів на дві групи. А потім (вдумайтеся!) в один і той же день, 8 червня 2006 року, за однією й тією ж фабулою справи, таким же потерпілим по кримінальній справі, одна й та ж суддя – В.Куцин – іменем України винесла два... кардинально протилежні за змістом рішення. Одній групі присудила по 5 тисяч гривень морального відшкодування, визнавши факт отруєння і його негативні для потерпілих наслідки (цікаво, невже пані Валентина й справді вважає, що за цю суму можна відновити втрачене здоров’я і можливість насолоджуватися життям?!). А справу іншої групи навіть не почала розглядати по суті, повністю проігнорувавши ухвалу Апеляційного суду.

За 4 роки представнику потерпілих у суді Любові Калюжній жодного разу так і не була надана можливість виступити у судовому засіданні, хоч їх було за цей час десятки. Її багаторічна робота волонтера по-справжньому самовіддана й жертовна: складала юридичні документи, власним коштом виготовляла тисячі копій для суду, їздила, проводячи громадське розслідування, у численні поїздки не лише на Миргородщину, а й у Київ. Не відмовилася вона захищати хомутчан навіть після погроз невідомих та замаху на неї в Хомутці в грудні 2000 року з використанням тієї ж ФОС-отрути. Не відмовилася й тоді, коли медики помстилися за виграну апеляцію, знявши з неї групу інвалідності, одним махом єдиного засобу до існування – інвалідської пенсії.

Так от, у червні ц.р. В.Куцин придумала інший привід залишити другу групу хомутчан „при бубнових інтересах”, зупинивши провадження у адміністративній справі: „до набрання законної сили судовим рішенням по кримінальній справі за фактом масового отруєння дітей в с.Хомутець”. При цьому вона послалася на п.3 ч.1 ст.156 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України. Це ж треба зуміти так по-єзуїтськи прочитати КАС! Адже у п.3 ч.1 ст.156 вказано, що суд зупиняє адмінсправу в разі неможливості її розгляду до набрання законної сили рішення суду по іншій (у нашому випадку, кримінальній) справі. Але ж кримінальна справа за фактом масового отруєння зупинена Миргородським міськрайвідділом міліції на стадії досудового слідства ще 23 грудня 2002 року (про що суддя В.Куцин сама ж пише у своїй ухвалі від 8 червня 2006 року) й не розглядається жодним судом в Україні!

Цим самим порушено право потерпілих на справедливий судовий розгляд у розумні строки, що гарантовано Європейською конвенцією з прав людини. Недарма Президент України Віктор Ющенко у своєму виступі під час відкриття першої сесії Верховної Ради України п’ятого скликання 25 травня ц.р. піддав нищівній критиці якість роботи українських судів.

Маленьку надію вселяє те, що Міністерство юстиції України нещодавно внесло у Верховну Раду законопроект „Про відшкодування шкоди, завданої перевищенням розумних строків провадження у судах загальної юрисдикції”. Підставою для розробки цього законопроекту стало рішення Європейського суду з прав людини у справі „Кудла проти Польщі”.

А кримінальна справа (пригадайте, це був розквіт кучмізму) навіть теоретично не мала перспективи: „висяк” та й годі. Та і як могло бути інакше, коли мені та Любові Калюжній ще у 2001 році в СБУ по секрету шепнули, що вже через кілька годин після надзвичайної події в Хомутці всі матеріали пішли під грифом „Цілком секретно”.

До речі, Любов Калюжна ознайомилася з матеріалами згаданої кримінальної справи. Її вразило те, що у ній бракує багатьох десятків аркушів – документів, вказаних у описі. Зник відеозапис злощасного мітингу, відсутній навіть список його учасників, у протоколах допитів хомутчан (до 200 осіб) описані симптоми їхнього ураження, але й досі по усіх документах фігурує лише 42 (!) особи потерпілих. До речі, ніхто з сотень опитаних не бачив ніяких зловмисників, які б розсипали чи розпиляли отруту. Підозрілим їм видався незнайомий молодик, котрий знімав мітинг на відеокамеру (для села та ще й 8 років тому це була дивина). Звісно, чоловіка після НП знайшла міліція. У Києві. Вилучила касету, на якій відзнято перші 20 хвилин мітингу – до отруєння. Розповів, що є зятем одного зі старих хомутчан і так любить тестя, що вирішив зняти йому на пам’ять урочистості з нагоди визволення села. Щоправда, на плівці – перші шеренги школярів, а не тесть у 20-му ряду. Чому знімав лише початок мітингу, пояснює плутано.

Чомусь слідчі (а їх було кілька) так і не призначили судово-медичну експертизу за участю самих потерпілих. Навіть не робилося спроби ідентифікувати ФОС-отруту через комп’ютерну базу даних Міноборони (вводиться симптомокомплекс і комп’ютер видає назву отруйної речовини). Численні клопотання потерпілих проігноровані, вони не отримали навіть відписок. Не проведено експертної оцінки напрацьованих матеріалів і ще багато-багато „не”. Основне з яких – немає політичної волі знайти винних. Надто „високо” вони сидять...

Бо за однією з версій, що виникли у процесі журналістського й громадського розслідування, отруєння у Хомутці – випробування хімічної зброї нового покоління, незважаючи на те, що Україна підписала міжнародну Конвенцію про заборону хімічної зброї: картину дії ФОС на людей під час мітингу записували на відео, певно, щоб показати потенційним покупцям. Адже не важко припустити, що у киянина була й друга касета, на яку відзнімав те, що треба, починаючи з 20-ї хвилини мітингу.

Любов Калюжна розповідає, що одного разу керівник полтавського центру „Родинний дім” Лідія Сафронова навіть назвала їй конкретну назву бойової ОР, а використаної в Хомутці, яку вона нібито почула від чоловіка-лікаря. Кілька років тому за дивним збігом обставин моїм супутником у поїзді виявився військовий експерт, котрий приїздив у Хомутець у вересні 1998-го. Він теж підтвердив, що масове отруєння не було нещасним випадком чи тривіальним хуліганством на зразок розпилення пацанами „Черемхи”, але з нього, як і з інших, взяли розписку про нерозголошення.

Тепер неважко зрозуміти, чому хомутецька трагедія вкрита завісою мороку, а її жертви у відчаї від безвиході й зневіри знайти справедливість та захист. Вони на своїй шкірі добре затямили, що записані у Конституції України слова про те, що найвищої цінністю в державі є людина, її життя, здоров’я та гідність, - не більше, ніж порожня декларація. Адже торгівля зброєю приносить величезні гроші, а гроші дають владу! Ця система без великих зусиль змушує крутитися у потрібному напрямку менші її коліщата - військових, „надзвичайників”, лікарів, слідчих, прокурорів, суддів і т.д., роблячи їх зговірливими, покірними, байдужими до чужих страждань, безсоромними й безпринципними виконавцями чужої волі. Всі внесли свою підлу лепту в хомутецьку трагедію - новітній геноцид українського народу...

Людмила Кучеренко,
президент Полтавського обласного медіа-клубу.