09/18/2006 | Богдан Червак

Минулої п’ятниці Президент України Віктор Ющенко запросив на Банкову Прем’єр-міністра Віктора Януковича на розмову, яка тривала майже п’ять годин. Іншими словами, глава держави і керівник уряду вирішили відкласти важливі державні справи, щоб з’ясувати, не менш важливі державні проблеми.
Цього разу “каменем спотикання” стали заяви Януковича у Брюсселі щодо неготовності нашої країни вступити до північноатлантичного альянсу, а відтак відмова виконувати План дій стосовно членства в НАТО. Після розмови із Януковичем, Ющенко був змушений визнати: так, у діяльності Кабінету Міністрів з’явилися ознаки того, що дає підстави стверджувати про небажання уряду дотримуватися букви і духу Універсалу національної єдності.

А як усе починалося.

Ще не встигло висохнути чорнило під Універсалом як Президент зробив низку гучних заяв про те, що країна стала на шлях “національного єднання”. При цьому Універсал, а точніше положення, які розкривали суть внутрішньої і зовнішньої політики держави, видавався за національний дороговказ, яким від нині начебто керуються усі впливові політичні сили. Ось ключові фрази Віктора Ющенка того часу: “країна стала на шлях національного примирення”, “віднині українці забудуть слово федералізм”, “інтеграції України до ЄС та НАТО немає альтернативи”, “більше ніхто не поставить під сумнів питання єдиної державної мови” тощо. Це не точні цитати із висловлювань Глави держави. Але вони доволі точно передають зміст його останніх промов. У зв’язку із цим, також пригадується заява заступника глави Секретаріату Президента України Івана Васюника, який порівняв Ющенка із американським президентом Лінкольном, котрий свого часу об’єднав роздерті протиріччями території Сполучених Штатів Америки. Таким чином Васюник підкреслив історичне значення підписання Універсалу та виключну заслугу в цьому українського президента.

Минуло зовсім небагато часу і, схоже, все повертається на “круги своя”. На одному із перших засідань Кабінету Міністрів поширено прес-реліз, у якому декларується намір зробити російську мову другою державною. Через декілька днів високопоставлені чиновники заявляють, що уряд не вноситиме на розгляд Верховної Ради законопроект, який відновлює історичну справедливість щодо вояків ОУН і УПА. Усе це відбувається на тлі масштабної кадрової чистки в структурах виконавчої влади та небажання підписати новий варіант коаліційної угоди, що базується на принципах Універсалу національної єдності.

Як логічний підсумок – заява Віктора Януковича у Брюсселі, яка явно резонує із усіма деклараціями Віктора Ющенка, який згідно Конституції несе відповідальність за реалізацію зовнішньополітичного курсу держави. А щоб у нікого не виникло сумнівів щодо справжніх намірів Партії регіонів та “антикризової коаліції” в цілому, спочатку Євген Кушнарьов, а згодом Петро Симоненко недвозначно натякнули, що посада Президента є зайвою та має бути скасована.

Якщо підсумувати політичні події останніх днів, то напрошується такий висновок: Універсал національної єдності так і не став тим документом, довкола якого об’єдналися провідні політичні сили країни. Зокрема, Універсал не підписала Юлія Тимошенко як репрезентант найбільшої опозиційної фракції. Підписи лідерів Партії регіонів, соціалістів і комуністів ні до чого не зобов’язали сили, які за ними стоять. Єдиним, хто й надалі декларує вірність Універсалу та проголошеним у ньому засадам залишається блок “Наша Україна”.

Однак останні події у Верховній Раді, зокрема епопея із утворенням так званої “широкої коаліції”, зайвий раз засвідчили, що політична деградація “Нашої України” стає незворотною. У даному випадку йдеться навіть не про те, що “НУ” так і не стала надійним інструментом із допомогою якого можна було б реалізувати положення Універсалу. Про це, здається, уже ніхто навіть і не мріє. Натомість сьогодні “Наша Україна” втрачає ознаки політичного блоку як такого. Ідеологічні, політичні, бізнесові протиріччя у середовищі “НУ” загострилися до такої міри, що вона із серйозної політичної сили перетворилася на клуб любителів влади. Щоб не бути голослівним пригадаю, що саме чільник “НУ”, міністр юстиції Роман Зварич виявився останнім із урядовців, хто написав заяву про складання із себе депутатських повноважень. Хоч мав зробити це першим, якби вірив у магічну силу Універсалу та справу, що її започаткував Президент. Чого вартує заява міністра закордонних справ, і за сумісництвом голови Народного руху Бориса Тарасюка про те, що антикомуністичний Рух приєднається до “широкої” коаліції, де вже комфортно себе почувають комуністи. Думаю, що покійний В’ячеслав Чорновіл перевернувся в гробу від таких слів. Треба було терміново скликати політраду Руху, щоб дезавуювати заяви Тарасюка і хоч якось зберегти політичне обличчя. Якщо наведені приклади не переконують, то пригадаю, що саме у середовищі НСНУ з’явилися наміри утворити нову помаранчеву партію, оскільки “стара” себе вичерпала, а якщо бути відвертішим – дискредитувала. Якщо члени НСНУ не вірять у перспективу своєї партії, то чому у неї мають вірити їх опоненти чи виборці?

Тим часом на політичну арену вийшла опозиція в особі БЮТ та її лідера Юлії Тимошенко. Як і слід було очікувати процес становлення нової опозиційної сили був нетривалий і вже сьогодні ніхто не сумнівається у тому, що для влади настають важкі часи. Але вже перші кроки фракції БЮТ, зокрема протести щодо підвищення тарифів на газ, засвідчили, що в Україні формується передусім сильна “соціальна опозиція”, пріоритетом якої буде соціальний захист громадян. Натомість відкритим залишається “українське питання”, зокрема формування політичної сили, спроможної відстоювати традиційні для українців цінності і пріоритети.

Але у будь-якому випадку можна констатувати: період “національної єдності”, а точніше політичного перемир’я завершився. Віднині кожен відстоюватиме “свою правду” так, як вважатиме за необхідне.