10/07/2006 | UNIK

ДО УКРАЇНЦІВ ВОЛИНІ ТА ГАЛИЧИНИ ВІД УКРАЇНЦЯ НАДДНІПРЯНЩИНИ З ПРИВОДУ 64-ї РІЧНИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ.

Браття! Віками вороги нашої Батьківщини розділяли нас. Протягом столітть вони робили все можливе, щоб українці з різниних земель забули, що вони є синами та доньками однієї матері – України. Більше того, вороги України зробили все, що було в їхніх силах, щоб натравити нас один на одного, щоб українець з Наддніпрянщини чи Слобожанщини возненавидів свого єдинокровного брата з Галичини або Волині. Вже зовсім в недалекому минулому наші місцеві холуї з подачі своїх кремлівських хазяїв, спробували поділити українців на сорти, аби тільки тільки втриматися біля влади, аби й надалі наживатися на стражданнях нашого народу, витискуючи з нього останні сили. Але в 2004 році у цих антиукраїнських покидьків нічого не вийшло! І хто б і що б зараз не розповідав про головні спонукальні мотиви, які вивели українців на Майдан в ті холодні дні листопада 2004 року, очевидним є те, що ніяка ідея євроінтеграції, ніякі вимоги прозорих, демократичних виборів, ніяка інша демо-ліберальна маячня, не могли спонукати українців до протесту та до активних дій. Ні! До таких дій, до такого прояву всенародної солідарності українців з різних земель нашої Батьківщини могла спонукати тільки сильна ідея, тільки та ідея, за яку у всі часи і у всіх повноцінних народів люди жертвували найдорожчим – своїм життям! Це – національна ідея. Саме ця ідея вивела українців на Майдан, а не вимоги красивого, ситого життя, в чому нас намагалися і намагаються переконати наші демо-ліберальні політикани. На Майдан наших людей вивів дух наших войовничих предків, який відродився в серцях мільйонів українців: дух Байди і Богуна, дух Гонти та Залізняка, дух Степана Бандери та Романа Шухевича, дух Анатолія Лупиноса, дух тисяч і тисяч героїв, полеглих за Україну! Кремлівські ідіоти разом з своїми холуями в органах державної влади України спромоглися перетворити звичайну президентську виборчу компанію на боротьбу українців за незалежність. Це вони додумалися об’єднати навколо Януковича всю різнобарвну антиукраїнську потолоч, протиставляючи його таким чином основній масі Українського народу. Вони чомусь були переконані, що наш народ тупе, зденаціоналізоване бидло. Своєю політикою, спрямованою на розкол України, ці ідіоти досягли прямо зворотнього результату – небачену до того консалідацію українців з різних земель України, їх солідарність та взаємодопомогу! Серце раділо, коли бачив, як наш місцевий українець з Київщини брав до себе додому українців з Волині, коли українці з Слобожанщини стояли на Майдані поруч зі своїми єдинокровними братами з Галичини.

Нажаль, нова влада після перемоги не спромоглася взяти контроль над ситуацією в Україні в свої руки та притягти до відповідальності покидьків, які пробували розколоти нашу Батьківщину та посіяти ворожнечу серед українців. Старих хапуг, в більшості випадків замінили нові рагулі, які переймалися виключно собою та добробутом власних родин! Звісно, така влада не здатна була завдати остаточного удару по табору україноненависників та роздавити всю цю антиукраїнську мразь. Тому немає чому дивуватися, що влітку ми отримали реванш антиукраїнських сил, підтримуваних Москвою. Адже не можуть люди, для яких любов до України має лише формальне вираження, у вигляді вишиванок, вдітих по великих святах та в збиранні українських старожитностей, сприймати серцем біль свого народу. Зрозуміло, що такі „етнографічні українці” неспроможні були протистояти літньому антиукраїнському наступу.

Як нездатні вони були і рік тому протистояти антиукраїнській потолочі під час святкування Дня УПА в Києві 15 жовтня 2005 року, коли в столицю були перекинуті тисячі україноненависників з Криму та з інших областей України, і не тільки України. На нахабну антиукраїнську акцію наші „вишивані патріоти” відповіли в кращих традиціях української націонал-демократії – відмовилися від проведення Дня УПА в Києві на Майдані Незалежності. Звісно все це пояснювалося „благородними” намірами – не допустити силового протистояння в центрі Києва, і супроводжувалося гарними словами про виваженість та поміркованість. Натомість антиукраїнські сили не боялися ніякого силового протистояння, і діяли вони в той день в своїх кращих традиціях: агресивно, жорстко та нахабно. Антиукраїнські політичні сили ще до 15-го жовтня провели агресивну пропагандиську компанію, основною думкою якої було те, що вшановувати борців за Незалежність українці мають право десь на Західній Україні, але аж ні як не в своїй столиці. Простіше кажучи, своєю акцією вони мали намір показати, що господарями своєї столиці українці бути не можуть. Найжахливіше те, що наші „патріоти” своїми діями, а вірніше своєю бездіяльністю, фактично погодилися з цим твердженням україноненависників. Те, що наші націонал-демократи називають виваженістю та поміркованістю у інших народів з нормальними національними рефлексами називається капітуляцією. А як же ще можна назвати те, що сталося 15 жовтня 2005 року, коли антиукраїнська потолоч мирно та спокійно окупувала Майдан Незалежності під прапорами, під якими їх попередники боролися проти нашої Незалежності! У них була одна мета – зірвати святкування Дня УПА в Києві, і до нашого сорому вони своєї мети досягли. Всі ці старі орденоносні енкаведиські потвори разом зі своїми молодими послідовниками, всі ці вітренки, прориви та божевільні „благосниє кананічєскіє” під російськими триколорами знахабніли в той день настільки, що почали прямо на Майдані спалювати бойові червоно-чорні прапори Української Повстанської Армії. Це вони обпльовували та спалювали не просто шмат матерії, це вони обпльовували символ, під яким боролися та гинули за Україну сотні тисяч її найкращих і найвірніших синів та доньок, це антиукраїнська мразь втоптувала в багнюку Честь та світлу пам’ять полеглих героїв! І якщо після такого сорому, після такої ганьби, ми здатні лише скиглити та звертатися з скаргами до державних органів, якщо у нас не стискаються кулаки, не виникає прагнення помсти і ми не шукаємо можливостей, як змити цю ганьбу, то ми не маємо права називатися українцями. В такому разі останні українці загинули в 50-і роки в криївках та бункерах, захищаючи Честь України.

В мене немає ніяких ілюзій і я чітко розумію, що мої слова не зможуть достучатися до сердець тих, для кого Україна – не Батьківщина, а всього лише акціонерне товариство для отримання надприбутків, до тих, у кого ці серця заплили жиром і хто не здатен сприймати біль свого народу та несправедливість по відношенню до героїв ОУН-УПА. Браття, мої слова звернені до вас, до звичайних українців Волині та Галичини. Адже на заході України важко знайти родину, в якій би дід не воював в УПА, або хтось з рідних не був пов’язаний зі збройним національним підпіллям. Браття, ви не повинні забувати про те, що хоча УПА і діяла в основному на західних землях, але вона була загальноукраїнською збройною силою, та про те, що в лавах УПА боролася досить велика кількість українців із східних та центральних земель нашої Батьківщини. Очевидним також є те, що вороги України, як зовнішні так і внутрішні, роблять все можливе, щоб правда про ОУН-УПА не поширювалася серед українців всієї України, щоб вони й надалі перебували в полоні стереотипів, нав’язуваних ним ворожою антиукраїнською пропагандою. Вороги розуміють, коли правда про героїчну боротьбу УПА пошириться серед всіх українців, коли великі, але в той же час прості та зрозумілі ідеї, за які боролася УПА, просякнуть все українське середовище на центральних та східних землях; тоді ці вороги повністю втратять підгрунтя для своєї підривної антиукраїнської діяльності, спрямованої на розкол України. Я переконаний, що на цих землях національна ідея знайде собі щирих та вірних прихильників. Але мої земляки з Наддніпрянщини, а також українці з півдня та сходу України, повинні побачити, що це дійсно сильна ідея, що прихильники цієї ідеї спроможні дати дієву відсіч покидькам, які поплюжать Честь нашої Батьківщини. Тому я закликаю Вас, браття, не дивлячись ні на які особисті проблеми, не зважаючи ні на які можливі перепони, приїхати в цей день до Києва і гідно відзначити День Української Повстанської Армії. Вже є достовірні відомості, про те що антиукраїнські сили оголосили „антібандєравскую мабілізацию”, що вже по Крими та по Донбасу їздять вітренківські емісари та вербують серед різноманітних україноненависників добровольців для поїздки в Київ з метою зриву святкування Дня УПА. І якщо ми поставимося до цієї дати формально, як до чогось неактуального та неважливого, це означатиме, що поняття Честі України та Честі полеглих за неї героїв, є для нас неважливими та чисто формальними поняттями. Не час в цей день сидіти вдома, в рідному Львові, Франківську або Рівному, згадуючи за пляшкою горілки своїх героїчних пращурів і їх жертовну боротьбу. Ми зобов’язані продовжити їх боротьбу, настав час захистити їх Честь та дати дієву відсіч всім, хто на неї буде посягати.

Всі в Київ! 14 жовтня з 10.00 на Майдані Незалежності святкування Дня Української Повстанської Армії.

Пересічний українець. м. Київ