Визнання УПА не буде. Хіба що сталося б диво!
10/14/2006 | Ольга Давид
Творити українську Україну треба вчасно та рішуче, використовувати кожну найменшу нагоду, безкомпромісно й уперто, не оглядаючись винувато і не чекаючи на схвалення від ворогів.
У питанні визнання внеску УПА в здобуття української незалежності саме не було використано моменту, а за сучасної політичної ситуації легітимізація воїнів УПА як учасників національно-визвольних змагань видається неймовірною.
Політичної волі до такого визнання не мають ані Президент, ані правляча коаліція, ані навіть дві парламентські опозиції. Указ глави держави, якщо він, звичайно, з’явиться, на жаль, буде хіба що підставою для морального задоволення тієї малої когорти ветеранів УПА, які ще живі-здорові, і не гарантуватиме їм матеріальної підтримки чи пенсій. На це має бути політична воля уряду та Верховної Ради. Указ Президента про визнання УПА, якого вимагають нині патріотичні сили, якщо й з’явиться, буде лише виявом часткового політичного визнання, яке не потягне за собою жодних фінансових і юридичних наслідків.
14 жовтня цього року мине рівно рік, як фракція Української народної партії внесла в зал засідань Верховної Ради мільйон підписів за визнання воїнів УПА учасниками національно-визвольних змагань, зібраних у всій Україні впродовж близько півроку, після того, як Президент 9 травня закликав ветеранів до примирення, а пані Тимошенко заявила на телебаченні, що перед визнанням треба ретельно перевірити кожного воїна УПА, так би мовити, на “справжність”. УНП вирішила довести новим лідерам нації, що примирення вже відбулося.
Багато політиків називали акцію збору підписів політичним піаром. Хто будь-коли збирав підписи в таких кількостях, знає, наскільки це важка робота. Однак УНП взялася за неї, усвідомлюючи, що це єдиний спосіб вплинути на Президента й уряд Тимошенко, та за гарячими слідами помаранчевої революції провести закон про визнання УПА. Власне, українці підписувалися під зверненням до Президента і прем’єр-міністра з вимогою виступити із законодавчою ініціативою, внести цей закон у Верховну Раду та раз і назавжди стерти всі наклепи, звинувачення, образи, якими безкарно “обдаровують” воїнів УПА деякі публічні політики. Раз і назавжди припинити маніпуляції представників комуністичної ідеології та деяких проросійських політичних сил. На жаль, цей тест на українськість не пройшли ні Президент, ні тодішня прем’єрка Тимошенко, ні тодішня Верховна Рада з її реальною помаранчевою більшістю.
У сучасній політичній ситуації тільки глава держави може реально виступити із законодавчою ініціативою в цьому питанні. Чи є на це воля Президента? Якщо її не було тоді, рік тому, за “помаранчевої” влади, то звідки вона візьметься тепер, коли навіть у відомому Універсалі ніхто не відстояв цього питання? Та що й казати – не було згоди щодо УПА й у коаліційній угоді спочилої в Бозі “помаранчевої” коаліції.
Тому нинішні заяви деяких представників про вимоги до Президента, про образи на нього, про образи на самих себе після святкувань на регіональних рівнях, подарунків від обласних рад, знову таки тільки в Західній Україні, та нових заяв глави держави щодо необхідності примирення знову зітруться, аби виникнути наступного року, і так щоразу, доки вже тих стареньких воїнів не стане, доки їхні виборчі голоси нікому не будуть потрібні, бо їх буде замало, аби за них боротися. Але залишиться історія, помсту якої Україна вже відчуває.
А тепер про дива… Уявімо, що уряд Януковича завтра внесе закон про визнання УПА, а коаліція разом із комуністами та соціалістами проголосує за нього. Чи матимуть від цього моральне задоволення воїни УПА, яких катували НКВСники, які мерзли на майданах, підтримуючи народного Президента?
Ольга Давид – Майдан-Захід, для Львівської Газети
У питанні визнання внеску УПА в здобуття української незалежності саме не було використано моменту, а за сучасної політичної ситуації легітимізація воїнів УПА як учасників національно-визвольних змагань видається неймовірною.
Політичної волі до такого визнання не мають ані Президент, ані правляча коаліція, ані навіть дві парламентські опозиції. Указ глави держави, якщо він, звичайно, з’явиться, на жаль, буде хіба що підставою для морального задоволення тієї малої когорти ветеранів УПА, які ще живі-здорові, і не гарантуватиме їм матеріальної підтримки чи пенсій. На це має бути політична воля уряду та Верховної Ради. Указ Президента про визнання УПА, якого вимагають нині патріотичні сили, якщо й з’явиться, буде лише виявом часткового політичного визнання, яке не потягне за собою жодних фінансових і юридичних наслідків.
14 жовтня цього року мине рівно рік, як фракція Української народної партії внесла в зал засідань Верховної Ради мільйон підписів за визнання воїнів УПА учасниками національно-визвольних змагань, зібраних у всій Україні впродовж близько півроку, після того, як Президент 9 травня закликав ветеранів до примирення, а пані Тимошенко заявила на телебаченні, що перед визнанням треба ретельно перевірити кожного воїна УПА, так би мовити, на “справжність”. УНП вирішила довести новим лідерам нації, що примирення вже відбулося.
Багато політиків називали акцію збору підписів політичним піаром. Хто будь-коли збирав підписи в таких кількостях, знає, наскільки це важка робота. Однак УНП взялася за неї, усвідомлюючи, що це єдиний спосіб вплинути на Президента й уряд Тимошенко, та за гарячими слідами помаранчевої революції провести закон про визнання УПА. Власне, українці підписувалися під зверненням до Президента і прем’єр-міністра з вимогою виступити із законодавчою ініціативою, внести цей закон у Верховну Раду та раз і назавжди стерти всі наклепи, звинувачення, образи, якими безкарно “обдаровують” воїнів УПА деякі публічні політики. Раз і назавжди припинити маніпуляції представників комуністичної ідеології та деяких проросійських політичних сил. На жаль, цей тест на українськість не пройшли ні Президент, ні тодішня прем’єрка Тимошенко, ні тодішня Верховна Рада з її реальною помаранчевою більшістю.
У сучасній політичній ситуації тільки глава держави може реально виступити із законодавчою ініціативою в цьому питанні. Чи є на це воля Президента? Якщо її не було тоді, рік тому, за “помаранчевої” влади, то звідки вона візьметься тепер, коли навіть у відомому Універсалі ніхто не відстояв цього питання? Та що й казати – не було згоди щодо УПА й у коаліційній угоді спочилої в Бозі “помаранчевої” коаліції.
Тому нинішні заяви деяких представників про вимоги до Президента, про образи на нього, про образи на самих себе після святкувань на регіональних рівнях, подарунків від обласних рад, знову таки тільки в Західній Україні, та нових заяв глави держави щодо необхідності примирення знову зітруться, аби виникнути наступного року, і так щоразу, доки вже тих стареньких воїнів не стане, доки їхні виборчі голоси нікому не будуть потрібні, бо їх буде замало, аби за них боротися. Але залишиться історія, помсту якої Україна вже відчуває.
А тепер про дива… Уявімо, що уряд Януковича завтра внесе закон про визнання УПА, а коаліція разом із комуністами та соціалістами проголосує за нього. Чи матимуть від цього моральне задоволення воїни УПА, яких катували НКВСники, які мерзли на майданах, підтримуючи народного Президента?
Ольга Давид – Майдан-Захід, для Львівської Газети