10/14/2006 | Ярослав Сватко

У нас в Україні з’явилась нова традиція. До кожного дев’ятого травня в медіях починаються дискусії про примирення ветеранів. Якого звичайно ж, не відбувається. Але всі зайняті і всі на виду: в телебаченні, в газетах, інтернеті. А те, що результату немає – не так важливо, тут головне не війна, а маневри. Можна пояснити, чому коаліція не складається: ветерани винні, бо примирюватись не хочуть, або хтось ставить утворення коаліції в залежність з визнанням УПА. Тут прослідковується славна традиція наших політиків, яка яскраво вималювалась на останніх виборах: говорити не про суть справи, а створювати політичне шоу, інформаційні ефекти, які з реальними речами, які цікавлять людей мають дуже мало спільного.

Спочатку про примирення. В Україні доволі давно (щонайменше два виборчих цикли) існує товариство ветеранів другої Світової, яке очолює Ігор Юхновський. В нього входять і упівці, і червоноармійці. Це примирення чи ні, коли ці люди входять в одну організацію? Я думаю, що так, а якщо хтось вважає, що ні – арґументи в студію.

Упівці твердять, що їм з червоноармійцями миритися ніби й нема чого, бо вони не сварилися. УПА практично не воювала з червоною армією, фронт пройшов і пішов далі, а УПА невеликими групами просочилась через лінію фронту і залишилась на своїй операційній території. Лише під Гурбами чомусь цей план не був виконаний. Отож там для ліквідації угрупування УПА силою до 5 тис. бійців не вистачило внутрішніх військ НКВД, і для формування кільця оточення використовувались армійські частини, артилерія, авіація і бронепоїзд. Саме тоді жива практика показала неефективність використання армійських частин проти УПА – незважаючи на те, що їм протистояло угруповання силою 35 тис. солдатів, повстанці прорвали оточення з доволі незначними втратами – 150 убитих та 60 поранених. Надалі ані УПА не давала можливости використовувати проти себе великі підрозділи, ані керівники, відповідальні за її ліквідацію, не робили операційно-методичних дурниць. Проти упівців використовувались спеціяльно навчені частини внутрішніх військ НКВД. І коли я чую від людини, яка називає себе ветераном, „они стреляли нам в спину”, у мене, після вивчення відкритих архівних документів з’являється обґрунтована підозра, що це не ветеран червоної армії, а боєць ВВ НКВД.

А примирення УПА з НКВД – це щось зовсім инше, тут, коли одна сторона вимагає покаяння за те, що „они стреляли нам в спину”, то й сама повинна покаятись і за тих, яких вивезли в Сибір на голодну і холодну смерть. Навіть не йде мова про бійців УПА – набагато більше було вивезено старих і дітей, просто щоб залякати населення. За священиків, які згідно з обов’язком не брали до рук зброї – але яких знищили з тої ж причини – щоб не було інакодумства. Це не червоноармійці арештовували цивільне населення і охороняли ешелони телячих вагонів – але про це ніхто з „червоноармійців”, яким надають телеефір наші телеканали не говорить – бо проблема, за великим рахунком, не в примиренні. „Примирення”, яке стає своєрідним національним піар-карнавалом, покликане відвернути нашу увагу від суті справи.

Суть проблеми полягає в иншому: чи люди, які в імени народу виконують владні функції в державі, визнають леґітимність цієї держави, чи ні? Чи вони визнають право (я вже не кажу про обов’язки) людини захищати державну незалежність свого народу, чи скромно підмінюють цей термін „державна незалежність” чимось иншим, що звучить подібно, але має зовсім инший зміст.

Вкотре і вкотре питаю: Чи боролась під час другої Світової війни Червона армія за державну незалежність України? За Україну зі своєю армією, кордонами, валютою, Тризубом, синьожовтим прапором і гімном „Ще не вмерла”? Ну скільки можна уникати прямої відповіді на просто зформульоване запитання, і підмінювати його просторікуванням про боротьбу з Гітлером? Давайте наведемо ясність у ставленні до держави, яку ми маємо – окремо, а з Гітлером – окремо.

Неупереджене вивчення історичних документів показує, що будь яке, навіть просте згадування правомірности символів, під якими існує наша сьогоднішня держава та її державної самостійности тоді, коли діяла УПА, каралось в СРСР усією силою закону. І виконувало цей закон усією силою тодішніх звичаїв власне НКВД-МГБ-КГБ. І воювали вони проти УПА саме тому, що УПА стояла за це саме самостійництво. Вам не здається, що з боку держави - робити політично приниженою саме ту силу, яка за цю державу боролась – це не предмет для вивчення політиків, а радше політичних психіятрів?

Суттю проблеми, яку має наша держава з УПА є відповідь з боку держави на питання: чи потрібні їй громадяни, які в скрутну хвилину будуть готові зі зброєю в руках захищати її державну самостійність. Замість цього нам пропонують жити дружно. Ми вже таке мали в 1917 році. І отримали спочатку Крути, а потім Голодомор.

Суттю проблеми є відповідь держави на питання: хто протягом останнього століття проніс ідею державної самостійності України? Не ветерани НКВД-МГБ-КГБ повинні відповідати на це питання, і навіть не червоноармійці Ігоря Юхновського, які проводять спільні заходи з УПА, повинні відповідати на це питання. Це повинні сказати особи, яким народ дав право ставити на документи печатки з Тризубами. І не треба затуманювати проблему дискусією, була чи не була УПА учасником другої Світової. Це не було місією УПА – зайняти чиюсь сторону у всесвітній колотнечі. УПА боролась за самостійну українську державу. І такий статус – борців за державну незалежність України – зніме питання, хто і за що боровся. Тільки от мабуть комусь інформаційних піар-приводів бракує – тому й підміняють проблему державного визнання тих, хто за державу боровся, раз – примиренням, инший – наданням статусу ветеранів.

При цій нагоді, звичайно ж спливає нагору сміття звинувачень діячів ОУН у колабораціонізмі. І знову держава не дає ясної відповіді на спроби затуманити достовірні факти історії. 6 липня, через 2 тижні після початку радянсько-німецької війни, ґестапо заарештувало Бандеру і Стецька, і приводом було проголошення ОУН відновлення Української Держави та категорична відмова цих провідників відкликати Акт відновлення держави. Зазначу, держави з тими самими символами, під якими ми зараз живемо. Називати відсидку в Заксенгаузені протягом всієї війни колаборацією – це не предмет для політичних дискусій. Це предмет для вивчення політичною психіятрією.

І не лише це. Наша держава не помічає розстріляного ґестапо на Полтавщині керівника Похідної групи ОУН Миколу Лемика – в 1941 році – чи не тому, що він боровся за справжню, не агітпропівсько-шизофренічну самостійність? Вона не помічає, що УПА була створена до початку Сталінградської битви – ну не з радянською владою вона боролась в Загорові у 1942 році? Вона не помічає закатованого в ґестапо творця підпільної мережі ОУН Івана Климіва – „Євгена Леґенду”.

Врешті, вона не помічає найголовнішого – за боязню визнати безумовне право України на самостійність (я підкреслюю – безумовне, без всяких ухилянь від прямої відповіді на головне питання прикладної історії держави) вона втрачає леґітимність в очах народу. Хтось відмахнеться – яка там леґітимність – мандат є, а до наступних виборів ще огого як можна цей народ замакітрити! Але від питань, які ставить перед політиком хід історії, відмахнутись неможливо. Його відповіді повільні, але їх неможливо оскаржити. Врешті, останні вибори дали достатно ясну відповідь тим, хто справжній діалог з народом намагався замінити піар-імітацією. Ті, хто намагається дати відповідь „ні вашим, ні нашим”, приречені бути відкинутими „і нашими, і вашими.”