10/15/2006 | Ярослав Сватко

До 47-ї річниці смерти Степана Бандери

Смерть Бандери завжди буде приводом для роздумів, дискусій, оціночних суджень самої події та поведінки причетних до Провідника людей. І його самого теж. Свого часу мене так вразила оповідь покійного вже Степана Мудрика, який знаходився всередині подій, що я переконав ветерана бандерівської розвідки скласти свій спогад на папері і допоміг його видати. Книжечка давно стала раритетом, але її фраґменти увійшли до инших видань і доносять до нас незаперечний факт скоро уже піввікової давности: Степан Бандера знав не тільки про оголошене на нього полювання. За два тижні до вбивства він був попереджений про прибуття останнього кілера до Німеччини. Але нічого не вчинив для зміни способу життя, відкинув наполягання СБ про негайну зміну місця перебування, документів, під якими він жив, хоч би посилення охорони. Більше того, менше ніж за півгодини до загибелі він фактично втік від своїх охоронців, і поїхав сам назустріч смерти.

Некоректно давати оцінку діям людини, оминаючи світоглядну базу, на якій приймаються рішення. Неможливо пояснити поведінку Степана Бандери і багатьох його однодумців, використовуючи стереотипи радянського способу думання. Пояснити без цього поведінку провідника ОУН – тим більше неможливо, бо його влада над шереговим членством базується не на силі п'ястука чи погрозі смерти. Духовна влада провідника може опертись лише на авторитет, збудований на більшій, ніж у рядовиків, готовність, жити і діяти заради великої мети цього ідейного ордену. “Я дух відвічної стихії, що поставив Тебе на грані двох світів творити нове життя...” - так починається Декалог українського націоналіста. Від складення присяги член ОУН починав свідому діяльність на грані, по один бік якої життя, а иншої – смерть. Це ще більше стосувалось провідників, і то від початку діяльности Організації – згадаймо Юліяна Головінського, застреленого під час “слідчого експерименту”, чи закатованого до смерти у поліційному відділку Степана Охримовича. Воно і не могло бути инкше – бо в тій боротьбі, за яку вони взялись, єдиною вартісною ціною, яка могла вплинути на остаточний результат, було людське життя.

Люди, які ставали на цей шлях боротьби, мали загострене розуміння ціни життя, свого і чужого. “... Хтось би міг думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу, люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, що її реалізувати...” - так оцінював у своїй промові перед судом майбутні втрати ОУН Степан Бандера. Так він ставився і до свого фізичного життя – як до отриманого в борг від України, яке треба буде віддати для її добра. Ті, що дали наказ його вбити, не розуміли, що духовного життя Бандери вони перервати не в стані, та що фізичним знищенням членства ліквідувати ОУН просто неможливо.

Смерть героїв народжує нових борців. Смерть Провідника Бандери ще й розставляє світоглядні орієнтири. Його, в'язня ґестапо і німецьких концтаборів убила влада, яка домовилась з Гітлером, як поділити Європу, провела з гітлерівцями спільний парад у Бресті, а в Закопаному – спільне навчання (чи обмін досвідом) НКВД і ґестапо. Обидві ці потуги відкидали право українців жити самостійним державним життям – і лише ціна життя кращих борців могла бути вагомим арґументом у боротьбі за наш Тризуб і синьо-жовтий прапор. Сьогодні, в день своєї смерті, Степан Бандера є разом з нами – він виправляє спотворену ворогом самосвідомість українського народу. Це, справді, є ціна, варта життя Провідника.

Ярослав Сватко, 15 жовтня 2006 р.