У потязі Базель-Берлін, 23.10.2006
11/04/2006 | Юрій Андрухович
З Базеля до Берліна їзди понад сім годин, і треба справді любити залізницю, щоб настільки нерозумне переміщення могло приносити втіху. Я один із тих, хто любить залізницю. Я щосили вдаю, що мені це подобається, ця нелогічно розтягнута у просторі втрата часу. З нею щось необхідно робити. У ній можна сховатися і заспокоїтися. Можна читати, можна з головою зануритись у книжку, сім годин — це роман сторінок на 200 чи й 250, залежить від автора. Можна ловити відблиски авторових слів, але при цьому дивитись у книжку і часом за вікно і думати про своє.
У потязі з Базеля до Берліна можна думати про — вибачте на слові — Європу. Наприклад, про цюріхський вокзал, де я пересідав на Базель (додаткова година мандрів). Ми ще тільки прибували, у вагонному коридорі скупчилося повно пасажирів, що заквапилися до виходу. Повз нас усе повільніше пропливав перон, а на ньому стояло все більше поліцейських. Вони стояли парами і часом трійками — уздовж усього перону, до якого ми прибували, такий собі ланцюг. Я навіть не встиг задуматись, навіщо вони тут. Мені навіть не уявилося, що всі вони зараз увійдуть до цього потяга і вирушать ним далі — на якусь таку загальношвейцарську нараду поліцейських, де їм вручатимуть іменні почесні грамоти, іменні пістолети і, звичайно ж, іменні швейцарські годинники. Я навіть не спромігся цього припустити, хоч підсвідомо здивувався: чому їх аж стільки?
Потім я йшов пероном до підземного переходу і все бачив: з кожного вагона вивалювало по одному-двоє високорослих негрів з велетенськими торбами, і всіх їх тут-таки затримували розставлені вздовж перону поліцейські. Отже, це була спецоперація. Вони, негри, все заздадегідь продумали і, щоб не привертати нічиєї уваги, розбившись по одному-двоє, їхали у різних вагонах. Вони їхали групою, але спробували це приховати, бо, мабуть, мали на це підстави. Мабуть, якісь папери у них не в порядку або щось інше не так. Двадцять п’ять високорослих негрів з велетенськими торбами в одному вагоні — це надто помітно. Але виявилося, що навіть коли їх двоє в одному вагоні — це теж помітно. І хтось із чутливих пасажирів устиг попередити поліцію — наприклад, sms-ом. А може, в кожному вагоні їхало по одному чутливому пасажирові. І кожен з них попередив поліцію Цюріха про двох високорослих негрів у своєму вагоні.
Я не мав часу придивлятися до розвитку ситуації. До відходу мого наступного потяга — на Базель — залишалося три хвилини, а мені слід було перебігти з восьмого перону на п’ятнадцятий. Мені зовсім нічого не відомо про долю тих кількох десятків негрів, затриманих поліцією на пероні вокзалу в Цюріху. Можливо, я навіть підсвідомо зрадів у ту мить, що не є негром, бо мене так само б затримали і почали перевіряти мої папери. Вони в мене в порядку, але потяг на п’ятнадцятому пероні я втратив би. Добре бути білим, ні, просто чудово — бути в Європі білим. Я навіть не мав часу самого себе присоромити за цю підсвідому радість.
Зате у потязі з Базеля до Берліна я мав достатньо часу, щоб зрозуміти: у тій сцені на цюріхському вокзалі йшлося передусім про межі. Європа, яку заведено вважати Старим Світом, насправді була й залишається наймолодшим із континентів. Вона досі формується. Вона досі не знає, де її межі, де вона починається й де закінчується. З рештою все ясно — з Африкою, Америкою та Австралією все ясніше ясного, навіть з Азією все ясно. А от з Європою — ні. Вона еластична, ніби казкова рукавичка. Її межі настільки не визначені, що їх увесь час хочеться порушувати. Цього разу одна з її меж проходила восьмим пероном цюріхського вокзалу.
Європа — це така географічна амеба, що увесь час змінює обриси. Місцями вона вже більш африканська від Африки. І якщо вона відмовиться ставати турецькою, то мало їй не здасться. Її межі всюди й ніде водночас. Нам просто гріх не скористатися такою її «безмежністю». При цьому нам випадає особливо почесна місія — довести Європі, що вона значно більша, ніж сама себе уявляє. Призвичаїти її до думання про себе інакше. До іншого розуміння себе і чим вона врешті є. І цим самим, можливо, врятувати її. Чи принаймні врятувати всіх тих, на кого знову чатують з облавами по всіх можливих перонах.
У потязі з Базеля до Берліна можна думати про — вибачте на слові — Європу. Наприклад, про цюріхський вокзал, де я пересідав на Базель (додаткова година мандрів). Ми ще тільки прибували, у вагонному коридорі скупчилося повно пасажирів, що заквапилися до виходу. Повз нас усе повільніше пропливав перон, а на ньому стояло все більше поліцейських. Вони стояли парами і часом трійками — уздовж усього перону, до якого ми прибували, такий собі ланцюг. Я навіть не встиг задуматись, навіщо вони тут. Мені навіть не уявилося, що всі вони зараз увійдуть до цього потяга і вирушать ним далі — на якусь таку загальношвейцарську нараду поліцейських, де їм вручатимуть іменні почесні грамоти, іменні пістолети і, звичайно ж, іменні швейцарські годинники. Я навіть не спромігся цього припустити, хоч підсвідомо здивувався: чому їх аж стільки?
Потім я йшов пероном до підземного переходу і все бачив: з кожного вагона вивалювало по одному-двоє високорослих негрів з велетенськими торбами, і всіх їх тут-таки затримували розставлені вздовж перону поліцейські. Отже, це була спецоперація. Вони, негри, все заздадегідь продумали і, щоб не привертати нічиєї уваги, розбившись по одному-двоє, їхали у різних вагонах. Вони їхали групою, але спробували це приховати, бо, мабуть, мали на це підстави. Мабуть, якісь папери у них не в порядку або щось інше не так. Двадцять п’ять високорослих негрів з велетенськими торбами в одному вагоні — це надто помітно. Але виявилося, що навіть коли їх двоє в одному вагоні — це теж помітно. І хтось із чутливих пасажирів устиг попередити поліцію — наприклад, sms-ом. А може, в кожному вагоні їхало по одному чутливому пасажирові. І кожен з них попередив поліцію Цюріха про двох високорослих негрів у своєму вагоні.
Я не мав часу придивлятися до розвитку ситуації. До відходу мого наступного потяга — на Базель — залишалося три хвилини, а мені слід було перебігти з восьмого перону на п’ятнадцятий. Мені зовсім нічого не відомо про долю тих кількох десятків негрів, затриманих поліцією на пероні вокзалу в Цюріху. Можливо, я навіть підсвідомо зрадів у ту мить, що не є негром, бо мене так само б затримали і почали перевіряти мої папери. Вони в мене в порядку, але потяг на п’ятнадцятому пероні я втратив би. Добре бути білим, ні, просто чудово — бути в Європі білим. Я навіть не мав часу самого себе присоромити за цю підсвідому радість.
Зате у потязі з Базеля до Берліна я мав достатньо часу, щоб зрозуміти: у тій сцені на цюріхському вокзалі йшлося передусім про межі. Європа, яку заведено вважати Старим Світом, насправді була й залишається наймолодшим із континентів. Вона досі формується. Вона досі не знає, де її межі, де вона починається й де закінчується. З рештою все ясно — з Африкою, Америкою та Австралією все ясніше ясного, навіть з Азією все ясно. А от з Європою — ні. Вона еластична, ніби казкова рукавичка. Її межі настільки не визначені, що їх увесь час хочеться порушувати. Цього разу одна з її меж проходила восьмим пероном цюріхського вокзалу.
Європа — це така географічна амеба, що увесь час змінює обриси. Місцями вона вже більш африканська від Африки. І якщо вона відмовиться ставати турецькою, то мало їй не здасться. Її межі всюди й ніде водночас. Нам просто гріх не скористатися такою її «безмежністю». При цьому нам випадає особливо почесна місія — довести Європі, що вона значно більша, ніж сама себе уявляє. Призвичаїти її до думання про себе інакше. До іншого розуміння себе і чим вона врешті є. І цим самим, можливо, врятувати її. Чи принаймні врятувати всіх тих, на кого знову чатують з облавами по всіх можливих перонах.
Відповіді
2006.11.04 | Гольдмунд
Re: Жив-був Андрухович, який їх потязі Базель-Берлін, 23.10.2006
Я радив би панові Андруховичу довгу поїздку на вживаному недорогому авто (купівельна спроможність мандруючого заробітчанина з України) з українськими номерами по Європі і при цьому нотувати кількість зупинок поліцейськими та характер, ніби юридично дозволеного, але цинічно-брутального поводження не з негром, а з українцем.Андрухович знає з чиєї миски їсть. То наша Україна: один співець мисок із Заходу чи Німеччини - інший співець мисок із Кремля. Слава Богу, то не масове явище, коли стоять українські літератори з мисками на схід чи на захід, просто іншим не доходить у голову простягнути миску на Захід чи на Схід.
Україні треба правду про Європу. Може несміливий початок про негрів, то є увертюра відвертого дослідження життя українців у Європі, яких є більше, ніж негрів.
Безумовно, талан Андруховича у "дванадцяти обручах" я визнав, хоч моментами скочування на хроніку. На мою думку читача - треба більше терпіння.
2006.11.04 | observer
Скількі їздив - ЖОДНОГО разу не зупиняли
Довідково: По Європі наїздив тисяч 20.Гольдмунд пише:
> Я радив би панові Андруховичу довгу поїздку на вживаному недорогому авто (купівельна спроможність мандруючого заробітчанина з України) з українськими номерами по Європі і при цьому нотувати кількість зупинок поліцейськими та характер, ніби юридично дозволеного, але цинічно-брутального поводження не з негром, а з українцем.
2006.11.04 | Гольдмунд
Re: Ніхто, звичайно, не полює екстра за українцями чи неграми
У мене широка аудиторія спілкування, не тільки власний досвід.Просто смішно слухати такі заперечення, при досвіді 20 тисяч км. Проблеми українського громадянина починаються вже на кордоні польському, угорському, словацькому, німецькому і т.п.
Приведу два приклади. Одного разу стояв три години на словацько-чеському кордоні. Снігопад, ожеледь, високо у горах, словацький прикордонник міряв сірником глибину канавки у шинах і просто казав мені, що авто у мене дороге, а словаки бідний народ. Він хотів всього 10 євро, але я їх йому не давав принципово, хоч мій колега збоку вже готовий був відддати все, лиш би ми поїхали далі від них. на третю годину, я їм сказав, що стоятиму і добу, але їм не дам ні цента, тоді він мені віддав паспорти.
Іншого разу мою машину трусила викликана якимось німецьким громадянином зондер бригада, бо він нашу українську звичку відкривати капот і щось там розглядати і виявив дуже підозрілою. Оскільки я пробував "качати права", то мене просто поставили під дуло, інший тримав постійно включену рацію, а третій відривав килимки у авті і обшивку дверцят. Їм таки прийшлося вибачитися крізь зуби, не дуже переймаючися приведенням авта впорядок. Мій німецький знайомий потім сказав, що мені дуже повезло, що вони не мали при собі пакуночка із наркотою. А то б я відсидів кілька місяців.
часто телебачення показує сюжети, коли на автобанах зупиняються автобуси чи вантажівки із польськими, українськими, прибалтійськими номерами і годинами тривають обшуки.
Це реальність. Таких історій хватило б на сотню цікавих оповідань.
2006.11.04 | stefan
поставив лінк в ==>> "Культура"==>>"Мандрівники"
http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_culture&trs=-1&key=1162642727&first=1162642727&last=1161292105Бо це ближче до теми.
2006.11.04 | Уляна
Поставив, так поставив.
Вільний форум про українську політику. Європейський напрямок розвитку України - найважливіше завдання сучасної політики. Ваш травелог на форумі "культура" про інше і рефлексії Андруховича в тій гілці трохи недоречні.2006.11.04 | Нестор (Львів)
Re: У потязі Базель-Берлін, 23.10.2006
1.>то мало їй не здасться.Вислів не для українського письменника. Мені тут тхне "малА нЄ пАкажецА". А авторові не пахне?
2.>При цьому нам випадає особливо почесна місія — довести Європі, що вона значно більша, ніж сама себе уявляє
Кажуть, що у Києві вже зараз море самих лише китайців, і то ми ще "не поінформували Європу про її розміри". Що буде, коли Європа ся довідає від нас про це (розміри), і сАрака, повірить:). Чи не виникне така ситуція, коли на київському вокзалі зі Львівського потягу "вивалюють" кілька плюгавеньких оклецькуватих та опецькуватих (але білих - бігме українці) з малесенькими торбами, а тут їх біля кожного вагону зустрічають київські полісмени - бо їм жовто(негарячо)лицим зателефонували стурбовані українські жовто(негарячо)лиці пасажири і повідомили про дивних явно НЕукраїнських пасажирів.
3.Маємо дуже потужний - в сенсі демократичний - східний кордон. І якщо буде так райдужно, як передбачає автор (питання - як скоро - бо дуже ся хоче вийти десь з хати на Замарстинівську або Кульпарківську і без жодного напруження думки чи уяви миттю й негайно - не опинитися а бути в Європі), як бути з ордою що вже ся "накушала і наслушала" вову путіна і яка посуне зі сходу. Будемо зустрічали братів наших східних квітами горілкою салом чорним хлібом (і де-не-де цибулиною).
4.А взагалі-то потяг Базель-Берлін - то казка. Щоправда (проте) троха (внаслідок своєї протяжності у часі) смердить від неї проханнями-благаннями-болем в попереку від прогинання-масними улесливими посмішками. Одним словом казка "на букву" ЕРЗАЦ. А от казка-ФЕЄРІЯ, у яку вже годі ся змусити повірити, то 2004-зима-Київ-Майдан-почуття-які-можна-їсти-пити-черпати-та!!!-передавати-дітям-кохаючись:) (так-так, принаймні, допоки наволоч не застосує пестицидів).
2006.11.06 | Чучхе
Європа - це амеба? Оригінально...
Юрій Андрухович пише:> Європа — це така географічна амеба, що увесь час змінює обриси.
Хороше порівняння, особливо вдале, якщо врахувати, що амеби - патогенні організми, збудники багатьох кишково-шлункових захворювань, дизентерії
А євроАндруховичу за його придуркувату писанину давно треба повідривати усі його псевдоподії...