11/05/2006 | Богдан Червак

Ініціатори конституційної реформи мають рацію, коли стверджують, що зміни, які були внесені до Основного Закону у грудні 2004 року суттєво змінили взаємини між гілками влади в Україні. Водночас конституційна реформа спричинила гостру дискусію стосовно принципового питання: яка із гілок влади в Україні має визначати стратегічний курс розвитку країни?

Президент України Віктор Ющенко переконаний, що саме він має легітимне право робити це, тому й запропонував ідею Універсалу національної єдності, який віддзеркалює основні стратегічні цілі, до яких, на його думку, має прямувати Україна. Схоже, із цим не погоджується інша гілка влади – парламент. Час від часу у Верховній Раді звучать голоси, що саме парламент має монопольне право на “дорожню карту” для нашої держави. Більше того, від слів депутати перейшли до діла.

Нещодавно у Верховній Раді було зареєстровано два законопроекти під однією промовистою назвою – Закон України “Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України”. Нагадаємо, що у відповідності до статті 85 Конституції Верховна Рада визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, які є правовою основою функціонування системи державного управління України. Власне, цією статтею і скористалися народні обранці, щоб запропонувати суспільству магістральний шлях розвитку країни.

Автором першого законопроекту виступив лідер комуністів Петро Симоненко, другого – член фракції БЮТ, один із ідеологів так званого солідаризму, який віднедавна сповідує партія “Батьківщина”, Олег Білорус.

Якщо взяти до уваги те, що КПУ є складовою частиною антикризової коаліції, тобто репрезентує владу, а БЮТ знаходиться в опозиції, то маємо два різні погляди на майбутнє України. Чим вони різняться? Що між ними спільне? Це далеко не риторичні запитання, оскільки ухвалення одного із законопроектів може мати вирішальне значення для розвитку держави.

Структура двох законопроектів мало чим відрізняється й становить перелік розділів(статей) у яких йдеться про основні принципи формування і реалізації внутрішньої та зовнішньої політики країни.

Передусім впадає у вічі, що проекти Симоненка і Білоруса передбачають значний вплив держави на всі сфери суспільного життя. Це, на думку Симоненка, дозволить “забезпечити сталий соціально-економічний розвиток, гарантує проголошені у Конституції України права і свободи людини і громадянина, зміцнення демократичних засад суспільного життя, забезпечення верховенства права, реальної економічної і політичної незалежності України, утвердження її позицій як повноправного і авторитетного члена світового співтовариства”. На переконання Білоруса, запропоновані ним засади внутрішньої і зовнішньої політики дозволять реалізувати національну стратегію “відродження і розвитку України як суверенної і незалежної європейської держави з метою її ефективної інтеграції в процеси і структури світового європейського розвитку”.

Таким чином, мета законопроектів мало чим різниться між собою, що спонукає до пошуків відмінностей у питаннях, які останнім часом наче “лакмусовий папірець” виявляють справжню суть тої або іншої політичної сили.
Таких питань небагато. У внутрішній політиці: ставлення до права української нації бути визначальним чинником усіх суспільних процесів, насамперед, що стосується, утвердження української мови, об’єктивного висвітлення “болючих” сторінок історії, розвитку національної культури та духовності. У зовнішній політиці: інтеграція до європейських економічних і політичних структур, зокрема СОТ, НАТО та ЄС.

У комуністів з цього приводу позиція чітка і зрозуміла. У статті 17 “Політика у сфері міжнаціональних відносин, культури, науки і освіти” відповідного проекту закону читаємо: “Забезпечення гармонійного розвитку усіх національностей і народностей, які мешкають в Україні, розвиток вітчизняної культури, науки і освіти й надалі залишаються пріоритетними у розвитку держави.” Отже, комуністи вважають, що необхідно забезпечувати “розвиток” усіх “національностей”, усіх “народностей”, які проживають в Україні, крім українців. У мовному питанні теж усе зрозуміло. У цій же статті зафіксовано: “Враховуючи реальне поширення в українському суспільстві російської мови, її значення у повсякденному житті народу, вважати за необхідне надати російській мові статус офіційної на всій території України”. Це твердження логічно випливає із попереднього, оскільки ставить хрест на всьому українському.

У питанні зовнішньополітичних пріоритетів комуністи також послідовні. Так, у статті 18 проекту Закону під яким стоїть підпис Симоненка говориться про все, лише не про СОТ, НАТО та ЄС. Зокрема там читаємо таке: “Дотримуючись політики активного нейтралітету, Україна буде й надалі підтримувати й поглиблювати взаємовигідні відносини стратегічного партнерства з країнами Співдружності Незалежних Держав, перш за все з Російської Федерацією, країнами, які є її сусідами, державами європейської і світової спільноти”. Ось такий зовнішньополітичний ”вінегрет” пропонують для нашої країни “більшовики” в особі лідера КПУ П. Симоненка.

Дещо інший погляд на зазначені питання у БЮТ та її ідеолога Олега Білоруса.

У запропоновану ним законопроекті так званим “гуманітарним” питанням приділяється набагато більше уваги, аніж у документі Петра Симоненка. Однак на відміну від останнього, тут немає такої ж чіткості, ясності й зрозумілості. Зокрема, О. Білорус зазначає, що “Головним завданням національної політики держави є формування української політичної поліетнічної нації на основі консолідації різних етнічних груп при умові їх рівноправності”. Щоб зрозуміти що це означає, треба перегорнути сторінку й дізнатися про “першочергові заходи національної політики держави”. З-поміж інших “правильних” слів читаємо таке: “використання поряд з державною мовою мов національних меншостей як офіційних мов в місцях компактного проживання представників національних меншостей”. Інакше кажучи, відмінність у мовному питанні між двома законопроектами полягає лише в тому, що комуніст Симоненко бачить офіційною лише російську мову, натомість солідарист Білорус “мови національних меншостей”, що на практиці призведе до одного результату: витіснення української мови із всіх сфер суспільного життя.

Ще більше плутанини у зовнішній політиці. У відповідному розділі законопроекту О. Білоруса зустрічаємо таке: “Україна виступає за відродження авторитету ООН, за посилення діяльності ОБСЄ, за співробітництво з НАТО, за створення ефективної системи колективної безпеки у Європі. Вона є готовою до участі в формуванні міжнародних військових структур для проведення миротворчих операцій під егідою з мандатом ООН. Разом з тим, Україна виступає проти застосування військової сили й інших санкцій до суверенних держав без рішення Ради Безпеки ООН”

На перший погляд може скластися враження, що у наведеній цитаті акцентується “західний вектор” зовнішньої політики. Але читаємо далі: “Постійним пріоритетом зовнішньої політики України є взаємовигідне співробітництво з країнами СНД, особливо в економічній області, в розвитку спільного підприємництва, торгівлі, промислової кооперації й інтеграції”. Цей пасаж не залишає сумнівів, що насправді зовнішньополітична орієнтація О. Білоруса – це сумнозвісна “багатовекторність” від якої ми ніяк не можемо позбавитися.

Якщо ж підсумувати перші враження від прочитання законопроектів Симоненка і Білоруса, то висновок напрошується сам собою: між комунізмом КПУ і солідаризмом БЮТ немає суттєвих відмінностей. Але це не означає, що комунізму й “солідаризму” немає альтернативи.

Отримано Майданом Sun, 05 Nov 2006 18:05:36 +0000 (GMT)