11/17/2006 | Людмила Кучеренко

Нещодавно громадська колегія при голові Полтавської облдержадміністрації в режимі громадських слухань розглянула питання: „Про стан відправлення правосуддя на Полтавщині”. Ініціатором розгляду була Людмила Кучеренко. Вона ж та голова Полтавської міської незалежної профспілки «Солідарність» Валентин Волошин були співдоповідачами.

Вперше за період незалежності України громадськість ініціювала розгляд питання без перебільшення державної ваги, оскільки йдеться про гарантію дотримання конституційного права громадян на справедливий судовий розгляду у розумні строки. Після Помаранчевої революції експерти констатують, що у своєму розвитку третій сектор, який і визначає розвиток громадянського суспільства, еволюціонував набагато більше, ніж інститути влади. Для громадських організацій немає заборонених тем, вони оперативніше реагують на актуальні для суспільства проблеми, організовують їх обговорення у суспільстві й спонукають усі гілки влади до їх вирішення.
Розвиток будь-якого суспільства супроводжується конфліктами, для розв’язання яких і створені такі спеціалізовані установи, як суд. Та громадяни України все частіше скаржаться на те, що вони не знаходять у судах очікуваної справедливості. Часто ухвалювані судами рішення, на жаль, дають людям підстави називати суддів „продажними”, а суди - „комерційними підприємствами з надання судових послуг”. З життєвої практики й з Інтернету відомі такси судових послуг (наприклад, щоб суддя зменшив кримінальне покарання на 1 рік, це коштує 1000 доларів) і знаємо, наскільки це явище є поширеним. Втім, за офіційною статистикою за останні 5 років по країні порушено лише 5 справ за фактами хабарництва суддів. Це свідчить про глибоко латентну злочинність, кругову поруку судів та прокуратури.
В умовах юридичної неграмотності більшості громадян і відсутності доступу до кваліфікованої адвокатської допомоги, особливо, в районах, отримання справедливого рішення в суді є справжньою проблемою. Нерідко громадяни не приховують, що, не довіряючи судам, звертаються до них, щоб отримати хоч якийсь вердикт, який потім сподіваються оспорити у судах вищих інстанцій та Європейському суді у Страсбурзі.
Відомий правозахисник Семен Глузман вважає, що система правосуддя в Україні тяжко хвора. Вітчизняні й західні експерти в один голос стверджують, що «судова система – найслабша ланка української демократії».
Ще різкішу оцінку роботи судової гілки влади дав Президент України Віктор Ющенко 25 травня ц.р. у своєму виступі на відкритті першої сесії Верховної Ради України п’ятого скликання, базуючись на аналізі десятків тисяч скарг громадян на його ім’я, заявив, що корумпованість суддів є критичною, глибинною загрозою національній безпеці України, а викривлене сприйняття судової незалежності переростає у суддівське свавілля, нерідко перетворюється на явище судового деспотизму.
Полтавські правозахисники цілком і повністю погоджуються з таким точним діагнозом судової системи. Як і з думкою голови Полтавської облдержадміністрації Валерія Асадчева, котрий вважає, що нині судова гілка влади кидає відвертий виклик суспільству. До речі, зауважу, що ми задовго до президента і губернатора звертали увагу влади й суспільства на цю проблему.
Адже те, про що говорить і президент, і голова ОДА, давно перестало бути поодинокими випадками суддівських помилок, а перетворилося на систему, на явище. Ми можемо суттєво доповнити Президента. Судді вимагають, щоб громадяни їх поважали, називали „Ваша честь”, у той же час нерідко відверто зневажають громадян й принижують їх. Судді вельми ревно стежать за тим, щоб ніхто не посягав на їхній авторитет, забуваючи, що їхній авторитет залежить від їхньої ж поведінки й від якості ухвалених рішень за принципом, що віддавна зафіксований у народній мудрості: „Хороша слава йде далеко, а погана – ще далі.”
Не секрет, що кожен суддя має свою репутацію: справедливого, чесного чи навпаки – несправедливого, хабарника, котрий вирішує справи на користь багатшого або наділено владою. І ніхто не владний заборонити людям так вважати. Є судді, ледь зачувши прізвища яких люди впадають у розпач від того, що саме вони розглядатимуть їхню справу.
Корупція – це одна проблема. Низька кваліфікація суддів – інша й не менш важлива (про неї казав новий голова Верховного суду України Василь Онопенко). Нерідко виникає враження, що їхні дипломи куплені за сало, що вони навіть не знають, що таке преюдиція.
Люди часто розповідають, що у них складається таке враження, ніби вони мають справу не з солідними людьми, які уповноважені державою вирішувати спори, а з якимись шулерами. То ховаються по інших кабінетах від позивачів та відповідачів, щоб не накласти резолюцію на видачу копій документів. То виносять рішення у відсутність сторін, яким навіть не надсилали повісток, потім не надсилаючи рішень, позбавляючи права їх оскаржити у передбачений законом строк. То не приховують упередженості до однієї і лояльного ставлення до іншої сторони, в результаті чого одним суддя затикає рота, відхиляє усі заявлені клопотання про виклик свідків, витребування документів, проведення судових експертиз, а інша сторона користується своїми процесуальними правами в повному обсязі. Скільки разів доводилося спостерігати цю несправедливість! Заволокітити справу – у цьому теж судді майстри. Буває, що люди чекають вирішення спору по 5-7-9 років. А хіба нормально, коли поновлення на роботі розглядається протягом 5 років?!
Голова Апеляційного суду Віталій Оніщенко під час підготовки громадських слухань надав інформацію про те, що судді місцевих судів мають велике навантаження - у середньому понад 100 справ на місяць. У той же час є підстави вважати, що велика завантаженість справами суддів судів першої інстанції – результат їхньої ж неякісної роботи, адже за інформацією В.Оніщенка 36% рішень скасовуються повністю чи частково в апеляційній інстанції й направляються на новий розгляд у ті ж районні суди.
Коли люди аналізують, яку нерухомість і які автомобілі мають служителі Феміди, то приходять до висновку, що судді районних судів не живуть на зарплату, яка нині становить понад 4000 гривень, тобто десь у чотири рази вища за середню по Україні.
Тому непереконливими, на думку правозахисників і пересічних громадян, є твердження представників суддівського корпусу, що, мовляв, невисока якість їхньої роботи є наслідком невисокої зарплати та відсутністю гарних приміщень судів. Бо якщо судді призначити ще вищу зарплатню, посадити у кабінет з євроремонтом і дати „Паркер” із золоти пером за 100 доларів, то це, ясна річ, не є гарантією того, що він одразу стане судити по законах і по совісті. І навіть не гарантією того, що судді дотримуватимуться трудової дисципліни.. Як засвідчили перевірки, проведені профспілкою «Солідарність», що зараз виконує проект по запобіганню корупції в судах, разом з державною судовою адміністрацією у Полтавській області, лише поодинокі судді вчасно з’являються на роботу, спізнюючись навіть на призначені ж ними судові засідання.
До речі, за брак у роботі на виробництві карають і токаря, і кухаря, і зварювальника, знімають премію, знижують розряд, за проступок дають відпустку взимку і т.д. Судді ж за брак у роботі (а брак – це скалічені людські долі, психологічні травми від зазнаної в суді несправедливості) не несуть ніякої відповідальності. Домогтися хоча б догани судді практично нереально через корпоративну солідарність суддів - у гіршому її розумінні.
Добитися відводу судді, коли для того є серйозні підстави, теж практично неможливо, бо скаргу на себе згідно з новаціями законодавства тепер розглядає й вирішує сам суддя. Це просто абсурд! Раніше принаймні це було у компетиенції голови суду.
У результаті маємо гіпертрофовану до безмежності незалежність суддів: незалежність від дотримання елементарних правил суддівської етики, поваги до громадян, від дотримання законів, правил трудової дисципліни, від совісті й здорового глузду.
Для ілюстрації того, що сказане мною не базується на припущеннях і не гіперболізоване, журналісти й правозахисники можуть навести сотні прикладів-випадків, що потрапили в їхнє поле зору, багато з них були оприлюднені у пресі й мали широкий резонанс.
Судова система виявилася найзакритішою серед усіх інших державних інституцій України: у судах відсутні прес-служби (хоча така є навіть в СБУ), судді відмовляються говорити з журналістами, які пишуть судові репортажі, при цьому ігноруючи навіть внутрішній нормативний документ. Я маю на увазі Постанову спільного розширеного засідання Президії Верховного суду України, президії Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України від 18 лютого 2005 року №2 „Про стан здійснення судочинства у 2004 році і завдання на 2005 рік, у якій „голів апеляційних і місцевих судів зобов’язано забезпечити висвітлення у засобах масової інформації ролі та значення судів, завдань, які стоять перед ними й існуючих у них проблем. Із метою забезпечення прозорості судочинства надавати ЗМІ можливість своєчасно інформувати громадськість про діяльність судів і відповідно до норм чинного законодавства висвітлювати судові процеси та транслювати судові засідання”.
Для журналістів це положення звучить, мов уривок з фантастичного роману. Яке там забезпечення прозорості судочинства у ЗМІ, коли у судах Полтавщини судді безпідставно видаляють журналістів з відкритих судових засідань, і навіть за допомогою міліціонерів! Яка там гарантована Конституцією гласність судового процесу! Яка там трансляція судових засідань, коли судді забороняють журналістам у залі засідань навіть користуватися диктофонами (це взагалі якесь середньовіччя!), не надають відповіді на інформаційні запити. А потім ще й нарікають на те, що журналісти нібито „не так” висвітлюють судові процеси!
А судді, мабуть, як фантастику сприймають те, що у своїх рішеннях неодноразово підкреслював Європейський суд з прав людини: „обов’язок преси у демократичному суспільстві - надавати інформацію з усіх питань, які становлять суспільний інтерес, включаючи й ті, що стосуються судових органів”. Але схоже, що практика Європейського суду, яка стала частиною українського законодавства ще з 1996 року, суддівським корпусом Полтавщини ігнорується.
Журналісти й представники громадських організацій готові враховувати зауваження й пропозиції суддів, обговорювати проблеми, що накопичилися у стосунках третьої й четвертої, як називають пресу, влади. І для цього навіть неодноразово організовували „круглі столи”, на які запрошували представників суддівського корпусу. Але жодного разу (а лише з початку цього року було чотири такі спроби) судді на зустріч не з’явилися, хоча обіцяли. І навіть критична публікація у газеті Верховної Ради України „Голос України” її полтавського власкора Віталія Скобельського про випадок, коли на початку березня у сильну заметіль журналісти поприїжджали за 200 кілометрів з різних куточків області, а судді Апеляційного суду, які клятвено обіцяли прийти, не захотіли подолати 300 метрів, не стала для них уроком.
Недавно на „круглий стіл”, присвячений ходу виконання проекту незалежної профспілки „Солідарність” щодо запобігання корупції в судах, прийшов сам голова Полтавської ОДА Валерій Асадчев, а судді Апеляційного суду вкотре не прийшли. І телебачення вкотре показало порожні місця з табличками з прізвищами запрошених суддів.
Тож доводиться констатувати, що ігнорування поки що є чи не єдиною формою реагування суддівського корпусу і на громадську думку, і на критику в пресі, й на будь-які пропозиції цивілізованого діалогу.
Хочу сказати шановним суддям: не варто ображатися на пресу, бо преса є лише дзеркалом суспільної дійсності. А на дзеркало, як каже російське прислів’я, „неча пенять...”.
На запрошення голови громадської колегії Андрія Солов’я та голови незалежної профспілки „Солідарність” Валентина Волошина взяти участь у громадських слуханнях голова Апеляційного суду Полтавської області Віталій Оніщенко відповів офіційною відмовою на півсторінки, мовляв, не чекайте, не вважаємо за потрібне приходити, бо «судді незалежні при винесені рішень». І тільки після дзвінка з Верховного суду України, який нещодавно очолив Василь Онопенко, і теж уже висловив серйозне занепокоєння станом відправлення правосуддя, особливо, кадрового забезпечення, пан Оніщенко зволив нарешті разом з колегами прийти й послухати, яка думка склалася у суспільстві стосовно роботи судів.
До речі, з цього приводу на останній прес-конференції Валерій Асадчев сказав, що на його глибоке переконання, державна влада - єдина, хоч розділена, за принципом Монтеск’є, на три гілки для запобігання узурпування. І це зовсім не означає, що одна з гілок повинна від інших відділитися Берлінською стіною, як це демонструє судова система. Судді увірували у свою недоторканість на рівні священних корів, у те, що вони напівбоги. Але ж боги й ті спілкуються з людьми, а судді – не хочуть.
І хочеться того, чи ні представникам судової гілки влади, але Полтава започаткувала громадський контроль за діяльністю судів, який неодмінно буде підтриманий в інших регіонах України, бо масові порушення прав громадян при відправленні судочинства справді стають чинником суспільної нестабільності й загрожують національній безпеці. Стаття 3 Закону України „Про національну безпеку” гласить, що порушення прав людини становить загрозу національній безпеці.
Упереджуючи заперечення полтавських суддів про те, що немає рішень, за якими полтавські судді засуджені за корупцій діяння чи за винесення завідомо неправосудних рішень, а тому не можна критикувати діяльність суддів, зазначу, що уроки історії й власна правозахисна практика дають нам підстави стверджувати те, про що ми з болем зараз говоримо. Нагадаю уроки не такої й давньої історії, коли у 30-х роках минулого вже століття трійки засуджували мільйони невинних людей. Лише через 60 років когось реабілітували, але стосовно тих суддів до цього часу так і немає обвинувальних вироків. Не покарані й судді, які засуджували Стуса, Валерія Марченка, Семена Глузмана, Хмару, Чорновола, мою землячку зі Старих Санжар Оксану Мешко й інших дисидентів-шістдесятників. Але це не означає, що ті судді творили акти правосуддя.
Спортивна громадськість України знайшла вихід з ситуації, коли вітчизняні судді судять несправедливо: вони почали запрошувати на змагання суддів з-за кордону. Якби можна було для вирішення кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справ запрошувати суддів з-за кордону, бо українським довіри немає.
Що й казати, неприємно було полтавським суддям чути докори з вуст правозахисників з Полтави і районів області. Можливо, вони навіть боролися зі спокусою провчити тих, хто посмів публічно критикувати судову гілку влади, бо і ми ходимо в суди як звичайні позивачі-відповідачі.
Але учасників громадських слухань приємно вразило, що у своєму заключному слові голова Апеляційного суду Полтавської області Віталій Оніщенко від імені суддівського корпусу сказав, що розмова була корисною. Й запевнив, що віднині судді не ухилятимуться від діалогу з громадськістю, а зустрічі будуть систематичними.
Треба сказати, що поки що він свого слова дотримує: запросив правозахисників на семінар суддів усієї області й надав їм можливість виступити. Відрадно, якщо судді й справді усвідомлюють, що терпець народу уривається, що нинішня ситуація з «беспределом» в судах нагадує дотиснуту до краю пружину: ще трохи й вона вистрелить – самосудами, терактами, розправами над суддями (не дай Бог). Тож не вельми розумно впиратися й продовжувати ставити себе понад суспільством.
Було б добре, якби служителі Феміди також зрозуміли, що відповідно до об’єктивних суспільних законів будь-яка система не може очиститися зсередини. Адже таких суддів, як Юрій Василенко, що не побоявся порушити кримінальну справу проти президента Кучми, на жаль, одиниці, якщо не один. А громадськість, і конкретніше, правозахисні організації – саме ті зовнішні сили, що допоможуть змінити на краще судову владу.

Людмила Кучеренко,
президент Полтавського обласного медіа-клубу